4.2. Загальна характеристика суб'єктів господарювання

Суб'єктами господарювання визнаються учасники господарських відносин, які здійснюють господарську діяльність, реалізуючи господарську правосуб'єктність (сукупність господарських прав та обов'язків), мають відокремлене майно і несуть відповідальність за своїми зобов'язаннями в межах цього майна, крім випадків, передбачених законодавством.

Згідно з ч. 2 ст. 55 ГК України суб'єктами господарювання є:

1) господарські організації — юридичні особи, створені відповідно до Цивільного кодексу України, державні, комунальні та інші підприємства, створені відповідно до Господарського кодексу, а також інші юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані в установленому законом порядку;

2) громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані відповідно до закону як підприємці.

Утім, не усі нормативні акти при переліченні суб'єктів господарювання обмежуються вищезазначеними різновидами. Так, ст. 1 Закону України «Про особисте селянське господарство»2 від 15 травня 2003 р.

особисте селянське господарство визначає як господарську діяльність, яка проводиться без створення юридичної особи фізичною особою індивідуально або особами, які перебувають у сімейних чи родинних відносинах і спільно проживають, з метою задоволення особистих потреб шляхом виробництва, переробки і споживання сільськогосподарської продукції, реалізації її надлишків та надання послуг з використанням майна особистого селянського господарства, у тому числі й у сфері сільського зеленого туризму (саме ця частина їх діяльності здійснюється у сфері суспільного виробництва, що дає підстави стверджувати про її господарську природу. — В. М.). У цій же статті зазначається, що діяльність, пов'язана з веденням особистого селянського господарства, не належить до підприємницької діяльності. Виникає питання, хто ж є у даному випадку суб'єктом господарювання, адже господарська діяльність може здійснюватися тільки ними. З одного боку, особисте селянське господарство не є юридичною особою та може бути представлено однією фізичною особою або простою сукупністю осіб, які перебувають у сімейних чи родинних відносинах і спільно проживають. З іншого боку, такі особи не є підприємцями. Чи означає це, що такі особи є суб'єктами некомерційного господарювання, та яким чином тоді відбувається легалізація їх діяльності? Чинне законодавство встановлює обов'язкову державну реєстрацію тільки для юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців.

У статті 1 Закону України «Про захист економічної конкуренції»1 від 11 січня 2001 р. визнаються суб'єктами господарювання також органи державної влади, органи місцевого самоврядування, а також органи адміністративно-господарського управління та контролю в частині їх діяльності з виробництва, реалізації, придбання товарів чи іншої господарської діяльності. Однак органи державної влади та місцевого самоврядування, безумовно, створюються не задля систематичної діяльності у сфері суспільного виробництва, яка спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт та надання послуг вартісного характеру. Більше того, на законодавчому рівні існує заборона щодо здійснення такими органами будь-якої господарської діяльності (як підприємницької діяльності, так і некомерційного господарювання). Та обставина, що органи державної влади та місцевого самоврядування в окремих випадках можуть виступати сторонами господарського договору, не надає їм статусу суб'єкта господарювання, оскільки в цьому разі вони реалізують свою компетенцію (сукупність

повноважень, якими вони наділені законодавчими актами). Відповідно кожен випадок участі органів державної влади та місцевого самоврядування як сторона господарського договору має бути передбачений нормативно.

До ключових характеристик (ознак) суб'єкта господарювання належать: 1) самостійна участь у господарському обороті, тобто від «свого імені»; 2) спрямованість діяльності як на задоволення загальноспеціальних потреб, так і «власних» господарських потреб та (або) господарських потреб інших суб'єктів господарювання (наприклад, біржі), а також загальносуспільних потреб; 3) наявність виокремленої майнової основи господарювання; 4) самостійна відповідальність за власні дії у сфері господарського обороту.

Існує два види суб'єктів господарювання: підприємці та суб'єкти некомерційного господарювання. До некомерційних суб'єктів господарювання чинне законодавство відносить, по-перше, суб'єктів державного чи комунального секторів економіки, статус яких (як некомерційних суб'єктів господарювання) визначається рішенням відповідного органу державної влади, місцевого самоврядування, на підставі наявних заборон щодо здійснення підприємництва у видах (галузях) діяльності, які можуть провадитися такими суб'єктами. По-друге, до некомерційних суб'єктів господарювання віднесено суб'єктів (незалежно від секторів економіки, до яких вони належать), яким здійснення господарської діяльності у формі підприємництва заборонено.

Згідно з п. 2 ст. 52 ГК України некомерційна господарська діяльність здійснюється суб'єктами господарювання державного або комунального секторів економіки в галузях (видах діяльності), у яких відповідно до ст. 12 ГК України забороняється підприємництво, на основі рішення відповідного органу державної влади чи місцевого самоврядування. У свою чергу в п. 4 ст. 12 ГК України (до якої відсилає п. 2 ст. 52 ГК України) мова йде про обмеження щодо здійснення підприємництва та заборони на його здійснення у видах діяльності, що встановлюється Конституцією України та законом. Утім обмеження щодо здійснення підприємництва і некомерційна господарська діяльність — це різнопланові явища, які не можна розглядати разом, що, на жаль, не враховано на законодавчому рівні.

Згідно зі ст. 52 ГК України некомерційна господарська діяльність здійснюється суб'єктами господарювання державного чи комунального секторів економіки на основі рішення відповідного органу державної влади, місцевого самоврядування. Йдеться про те, що уповноваженими

органами управління визначається правовий статус окремого суб'єкта господарювання у державному або комунальному секторах економіки, а не визначаються сфери діяльності (чи окремі види діяльності, що провадяться у межах певної сфери суспільного виробництва), де заборонено здійснення підприємництва (як приватного, так і державного). Такі заборони мають ґрунтуватися на законодавчих положеннях (саме в законі мають бути чітко визначені сфери та види діяльності, де заборонено підприємництво) та поширюватися на діяльність усіх суб'єктів господарювання незважаючи на їх належність до певних секторів економіки.

Відповідно до ст. 52 ГК України некомерційна господарська діяльність може здійснюватися також іншими суб'єктами господарювання, яким здійснення господарської діяльності у формі підприємництва забороняється. У цьому разі увагу акцентують не на сфері діяльності, а на самих суб'єктах, які створено з підприємницькою чи непідприємницькою метою. Існування господарської організації, мета якої не визначена хоча б у загальних рисах, неможливе. Кожна господарська організація має тільки одну легальну мету своєї діяльності. Чітке окреслення мети господарської організації дає змогу кваліфікувати особу як суб'єкта підприємницької діяльності, відповідно застосовувати щодо неї норми про оподаткування та ін. Однак не слід змішувати поняття «суб'єкт некомерційного господарювання» з категорією «неприбуткова організація», якою оперує податкове законодавство для встановлення порядку оподаткування діяльності тих чи інших суб'єктів. Згідно зі ст. 7. 11. 1 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств»1 від 28 грудня 1994 р. (у ред. від 22 травня 1997 р.) до неприбуткових організацій належать: а) органи державної влади України, органи місцевого самоврядування та створені ними установи або організації, що утримуються за рахунок коштів відповідних бюджетів; б) благодійні фонди й організації, створені в порядку, визначеному законом, для проведення благодійної діяльності, зокрема громадські організації, створені з метою здійснення екологічної, оздоровчої, аматорської спортивної, культурної, освітньої та наукової діяльності, а також творчі спілки та політичні партії, громадські організації інвалідів та їх місцеві осередки, створені згідно із Законом України «Про об'єднання громадян», науково-дослідні установи та вищі навчальні заклади III–IV рівнів акредитації, внесені до Державного реєстру наукових установ, яким надається підтримка держави, заповідники, музеї-заповідники; в) пенсійний

фонд, кредитні спілки, створені в порядку, визначеному законом; г) інші, юридичні особи, діяльність яких не передбачає одержання прибутку згідно з нормами відповідних законів; д) спілки, асоціації та інші об'єднання юридичних осіб, створені для представництва інтересів засновників, що утримуються лише за рахунок внесків таких засновників і не проводять господарської діяльності, за винятком отримання пасивних доходів; е) релігійні організації, зареєстровані в порядку, передбаченому законом; є) житлово-будівельні кооперативи, об'єднання співвласників багатоквартирних будинків, створених в порядку, визначеному законом; ж) професійні спілки, їх об'єднання та організації профспілок, утворені в порядку, визначеному законом.

Як бачимо, категорія «неприбуткова організація» є збірною за своїм змістом як суб'єктів некомерційного господарювання, так і негосподарюючих суб'єктів, діяльність яких спрямована не на створення (реалізацію) у сфері суспільного виробництва суспільного продукту (товарів, робіт, послуг), що має цінову визначеність, а на спільну реалізацію прав, свобод та інтересів їх учасників. Приміром, діяльність неприбуткових організацій, що створюються в галузі туризму, відповідно до ст. 28 Закону України «Про туризм»1 від 25 вересня 1995 р. (у ред. від 18 листопада 2003 р.), спрямована на формування і поширення інформації про туристичні ресурси України, підготовку пропозицій щодо розвитку туризму; популяризацію туризму і сприяння його розвиткові, розроблення власних стандартів туристичного обслуговування тощо, та за своєю суттю не є господарською.

Отже, головним критерієм віднесення того чи іншого суб'єкта господарювання до некомерційної господарської інфраструктури є мета його господарської діяльності, яка формується здебільшого в контексті встановлених чинним законодавством заборон на здійснення підприємництва. Економічна мета діяльності некомерційних суб'єктів господарювання спрямована на досягнення будь-яких соціально-економічних результатів, не пов'язаних з отриманням прибутку. Правова мета діяльності таких суб'єктів може полягати: а) або у виробництві суспільно необхідного продукту (у широкому розумінні слова), яке за своїми умовами і характером потреб, що задовольняються, як правило, не може бути рентабельною (казенні підприємства); б) або переважно у забезпеченні потреб самих засновників таких суб'єктів (споживчі та обслуговуючі кооперативи тощо) чи інших учасників господарського обороту (біржі).

Вернуться к содержанию