Розділ 2

Державна політика у сфері господарювання

2.1. Державна економічна та правова політика: основні напрями, форми та засоби реалізації

На доктринальному рівні поняття «державна політика» розглядається з трьох ракурсів: а) як набір відповідних ідей, поглядів, уявлень, принципів, цілей, пріоритетів та правових засобів, спрямованих на забезпечення оптимального рівня розвитку та функціонування суспільних відносин (однак шляхом поєднання різних за своєю природою явищ (принципи, ідеї + цілі + засоби тощо) досить складно пояснити природу феномену правової політики); б) як безпосередня діяльність держави у сфері правового регулювання щодо створення та використання механізму правового регулювання (утім, будь-яка діяльність у сфері правового регулювання має здійснюватися в межах правової політики та є нетотожною останній); в) як напрямки діяльності держави щодо охорони приватних і публічних інтересів, інакше кажучи, як розроблення та реалізація стратегії й тактики державного управління, заснованого на пріоритеті права.

Найбільш виправданими видаються погляди на державну політику як на сукупність принципів, пріоритетів, напрямів діяльності держави щодо охорони приватних і публічних інтересів у тій чи іншій сфері суспільних відносин шляхом юридичного забезпечення всього спектра соціальних, правових та економічних реформ, стабільності та правопорядку в країні.

Важливими формами проведення державної політики в суспільне життя є економічна політика, як засіб відтворення економічного і науково-технічного потенціалу та створення умов для динамічного розвитку суспільного виробництва, та правова політика, як засіб юридичної легітимації офіційного політичного курсу країни, спрямованого на вдосконалення всього комплексу правових засобів.

Державна економічна та правова політика у сфері господарювання мають спільний об'єкт впливу (вся сукупність відносин, що утворюють

господарський оборот), спільну мету (забезпечення економічної безпеки, підтримання суспільного господарського порядку в економічній системі України, оптимальне узгодження інтересів суб'єктів господарювання і споживачів тощо), спільні напрямки (структурно-галузева, інвестиційна, амортизаційна антимонопольно-конкурентна, бюджетна, податкова, грошово-кредитна, валютна, зовнішньоекономічна політика, цінова політика, політика інституційних перетворень тощо); проте кожній з них притаманні свої форми та система засобів реалізації, спрямованих на досягнення спільної мети.

Формами реалізації державної економічної політики є розробка економічної стратегії та економічної тактики. Економічна стратегія — обраний державою курс економічної політики, розрахований на тривалу перспективу і спрямований на вирішення великомасштабних економічних та соціальних завдань, питань культурного розвитку, забезпечення економічної безпеки держави, збереження і примноження її економічного потенціалу і національного багатства, підвищення народного добробуту. Економічна стратегія включає визначення пріоритетних цілей народного господарства, засобів та способів їх реалізації, виходячи зі змісту об'єктивних процесів і тенденцій, що мають місце в національному та світовому господарстві, та враховуючи законні інтереси суб'єктів господарювання. Економічна тактика — сукупність найближчих цілей, завдань, засобів і способів їх досягнення для реалізації стратегічного курсу економічної політики в конкретних умовах, що складаються в поточному періоді розвитку народного господарства.

У розвинених країнах розробка економічної політики спирається на взаємодоповнюючих теоріях (ліберальна модель економіки, модель державного управління економікою, модель розвитку, що ґрунтується на підтримці національних макротехнологічних пріоритетів), одна з яких стає домінуючою1.

Засобами реалізації державної економічної політики: 1) на макрорівні прогнозування та планування економічного розвитку, що отримує правове закріплення у програмах економічного і соціального розвитку України та окремих її регіонів, програмах діяльності Кабінету Міністрів України, цільових програмах економічного, науково-технічного і соціального розвитку, а також інших законодавчих актах; 2) на мікрорівні — засоби державного регулювання господарської діяльності (ст. 12 ГК України).

Важливою формою державного контролю за процесом формування та виконання програм економічного і соціального розвитку є відповідні постанови Верховної Ради України, що приймаються за результатами слухань інформації Кабінету Міністрів України (КМУ) про діяльність КМУ щодо розробки і виконання тих чи інших державних програм. Д. В. Задихайло ґрунтовно зауважує на потребі у забезпеченні системного вдосконалення законодавства з питань економічної політики держави та наголошує на необхідності здійснення таких кроків:

– визначення обов'язку держави мати в постійному режимі систему програм, зокрема економічного розвитку. Така системність передбачає визначення ієрархії напрямів економічної політики, щонайменше — їх співвідношення, відповідно і системність, ієрархічність програмування економічного розвитку;

– визначення рівня і формату правового закріплення стратегії економічного розвитку та прогнозів економічного розвитку регіонів, секторів, країни в цілому у контексті світогосподарських процесів;

– створення цілісної системи державного планування, що має координуватися з єдиного центру1.

Державна економічна політика реалізується через застосування державою окремих відносно усталених комплексів засобів приватноправового та публічно-правового регулювання. Серед них Д. В. Задихайло виокремлює такі:

1) сфери переважно приватноправового регулювання, де роль держави виявляється через його законодавче забезпечення. Публічно-правове регулювання зведено до мінімуму;

2) сфери переважно приватноправового регулювання, де держава, однак, стимулює створення суб'єктами господарювання саморегулівних організацій з делегуванням їм окремих регулятивних повноважень, що зазвичай притаманні компетенції відповідних органів державної виконавчої влади;

3) сфери, де існує необхідність створення спеціальних інститутів, за допомогою яких утворюється складна інфраструктура ринку окремих послуг, завдяки якій такі ринки можуть функціонувати;

4) сфери, де державна економічна політика реалізується через створення спеціальних органів державної виконавчої влади з широким спектром функціонально-владного забезпечення залежно від особливостей економічного процесу та бажаних показників кількісного й якісного економічного зростання;

5) сфери застосування засобів державного регулювання, що є публічно-правовими за своєю природою;

6) сфери, де держава вважає за необхідне здійснювати господарську діяльність через створення й функціонування підприємств державної форми власності (у такому разі держава отримує можливість безпосередньо впливати на ринкову кон'юнктуру, протидіяти антиконкурентним узгодженим діям інших учасників ринку)1.

Одним із визначальних факторів успішного демократичного реформування українського суспільства, становлення в Україні правової держави, конкурентноздатної ринкової економіки, забезпечення гарантованої реалізації прав і свобод громадян є проведення ефективної правової політики2. Зміст правової політики становить вибір пріоритетів, формування моделей розвитку правової системи, суспільства в цілому. Серед форм реалізації правової політики найчастіше виокремлюють: доктринальну (в її межах визнаються керівні принципи усіх етапів правового регулювання); правозахисну (охорона та захист прав громадян, різних форм власності, правопорядку в цілому); правотворчу (стрижень якої становить законодавча форма); правозастосовну (зазначена форма втілюється в правозастосовних актах, що мають відповідати нормативним приписам); правове забезпечення функціонування держави та її органів (створення оптимальних умов їх діяльності, наділення їх певним обсягом повноважень, необхідних для виконання покладених на них функцій) та ін.

Засобами реалізації правової політики у сфері господарювання — є сукупність усіх господарсько-правових засобів, що залучаються до впорядкування господарських відносин, утвердження та підтримання суспільного господарського порядку. Використання зазначених засобів має відбуватися в контексті чіткого визначення пріоритетів державної політики, яка не може засновуватися на суперечливих, взаємовиключних принципах (інакше вона буде непослідовною та малоефективною). На сьогодні у деяких нормативно-правових актах відбито принципи державної політики в різних сферах господарської діяльності, які служать загальними орієнтирами правового регулювання господарської діяльності.

Так, згідно із ст. 5 Закону України «Про електроенергетику»1 від 16 жовтня 1997 р. державна політика в електроенергетиці базується на принципах: державного регулювання діяльності в електроенергетиці; створення умов безпечної експлуатації об'єктів електроенергетики; забезпечення раціонального споживання палива та енергії; дотримання єдиних державних норм, правил і стандартів усіма суб'єктами відносин, пов'язаних з виробництвом, переданням, постачанням і використанням енергії; створення умов для розвитку і підвищення технічного рівня електроенергетики; підвищення екологічної безпеки об'єктів електроенергетики; забезпечення захисту прав та інтересів споживачів енергії; збереження цілісності та забезпечення надійного й ефективного функціонування об'єднаної енергетичної системи України, єдиного диспетчерського (оперативно-технологічного) управління нею; сприяння розвитку конкурентних відносин на ринку електричної енергії; забезпечення підготовки кадрів високої кваліфікації для електроенергетики; створення умов для перспективних наукових досліджень; забезпечення стабільного фінансового стану електроенергетики; забезпечення відповідальності енергопостачальників і споживачів; сприяння розвитку вітроенергетики як екологічно чистої та безпаливної підгалузі енергетики шляхом оплати вітровим електростанціям всієї виробленої ними електричної енергії в повному обсязі у грошовій формі, без застосування будь-яких видів заліків погашення заборгованості по розрахунках за електроенергію.

Відповідно до ст. 3 Закону України «Про інноваційну діяльність»2 від 4 липня 2002 р. основними принципами державної інноваційної політики визнано: орієнтацію на інноваційний шлях розвитку економіки України; визначення державних пріоритетів інноваційного розвитку; формування нормативно-правової бази у сфері інноваційної діяльності; створення умов для збереження, розвитку і використання вітчизняного науково-технічного та інноваційного потенціалу; забезпечення взаємодії науки, освіти, виробництва, фінансово-кредитної сфери у розвиткові інноваційної діяльності; ефективне використання ринкових механізмів для сприяння інноваційній діяльності, підтримку підприємництва у науково-виробничій сфері; здійснення заходів на підтримку міжнародної науково-технологічної кооперації, трансферу технологій, захисту вітчизняної продукції на внутрішньому ринку та її просування на зовнішній ринок; фінансову підтримку, здійснення сприятливої кредитної,податкової та митної політики у сфері інноваційної діяльності; сприяння розвиткові інноваційної інфраструктури; інформаційне забезпечення суб'єктів інноваційної діяльності; підготовку кадрів у сфері інноваційної діяльності.

Згідно зі ст. 5 Закону України «Про нафту і газ»1 від 12 липня 2001 р. принципами державної політики в нафтогазовій галузі виділено: державне управління в нафтогазовій галузі; державне регулювання діяльності в нафтогазовій галузі; збереження цілісності та забезпечення надійності і ефективності функціонування Єдиної газотранспортної системи України, єдиного диспетчерського (оперативно-технологічного) управління нею; створення умов для розвитку й підвищення ефективності діяльності нафтогазової галузі; безпеку експлуатації об'єктів нафтогазової галузі; раціональне споживання газу, нафти та продуктів їх перероблення й упровадження енергозберігаючих технологій, включаючи обладнання газопроводів газотурбінними та турбодетандерними установками; дотримання єдиних державних норм, правил і стандартів усіма суб'єктами відносин, пов'язаних із видобутком, транспортуванням, постачанням і використанням газу, нафти та продуктів їх перероблення; забезпечення екологічно безпечного функціонування об'єктів нафтогазової галузі; забезпечення захисту прав та інтересів усіх суб'єктів відносин, що виникають у зв'язку з геологічним вивченням нафтогазоносності надр, розробкою родовищ нафти і газу, переробленням нафти і газу, зберіганням, транспортуванням та реалізацією нафти, газу та продуктів їх перероблення, споживачів нафти і газу та працівників галузі; сприяння розвиткові конкурентних відносин на ринку газу, нафти та продуктів їх переробки; забезпечення підготовки кадрів високої кваліфікації для нафтогазової галузі; створення умов для підтримання стабільного фінансового стану нафтогазової галузі; взаємну відповідальність постачальників газу, нафти і продуктів їх перероблення та споживачів; створення умов для перспективних наукових досліджень; забезпечення раціонального використання надр в інтересах Українського народу і надрокористувачів; пріоритетне використання національного науково-технічного, технологічного та кадрового потенціалу.

Згідно зі ст. 6 Закону України «Про питну воду та питне водопостачання»2 від 10 січня 2002 р. принципами державної політики у сфері питної води та питного водопостачання є: державне управління

і регулювання відносин у сфері питної води та питного водопостачання; пріоритетність питного водопостачання перед іншими видами спеціального водокористування; гарантоване першочергове забезпечення питною водою населення для забезпечення питних, фізіологічних, санітарно-гігієнічних і побутових потреб; раціональне використання питної води; науково обґрунтоване нормування якості питної води, нормативів її споживання та формування тарифів на послуги централізованого водопостачання і водовідведення; наближення вимог державних стандартів на питну воду, технологій виробництва питної води, а також засобів вимірювання і методів оцінювання до відповідних стандартів, технологій, засобів і методів, прийнятих у Європейському Союзі; дотримання оптимального балансу використання поверхневих і підземних вод для питного водопостачання; обов'язковість державної експертизи й оцінювання експлуатаційних запасів підземних вод для питного водопостачання; обов'язковість державної екологічної і санітарно-епідеміологічної експертизи проектів господарської, інвестиційної та іншої діяльності, яка може негативно вплинути на стан джерел і систем питного водопостачання; економічне стимулювання раціонального використання питної води споживачами; неминучість відповідальності у разі порушення законодавства у сфері питної води та питного водопостачання; відшкодування збитків, завданих унаслідок порушення законодавства у сфері питної води та питного водопостачання; забезпечення вільного доступу до інформації про якість питної води, стан джерел і систем питного водопостачання, порядок формування нормативів питного водопостачання та тарифів на послуги централізованого водопостачання і водовідведення; дотримання єдиних правил, норм і стандартів усіма суб'єктами відносин у сфері питної води та питного водопостачання; ліцензування господарської діяльності із централізованого водопостачання та водовідведення; заборона відключення об'єктів питного водопостачання та водовідведення від системи енерго-, газо-, теплопостачання як об'єктів життєзабезпечення і стратегічного призначення.

Відповідно до ст. 6 Закону України «Про теплопостачання»1 від 2 червня 2005 р. принципами державної політики у сфері теплопостачання є: забезпечення енергетичної безпеки держави; державне управління і регулювання відносин у сфері теплопостачання; оптимальне поєднання систем централізованого, помірно-централізованого, децентралізованого та автономного теплопостачання відповідно до затверджених місцевими органами виконавчої влади схем теплопостачання з періодом перегляду п'ять років; державне підтримання та стимулювання у сфері теплопостачання; формування цінової та тарифної політики; пріоритетний розвиток застосування технології комбінованого виробництва теплової та електричної енергії та використання вторинних енергетичних ресурсів, нетрадиційних і поновлювальних джерел енергії; забезпечення захисту прав та інтересів споживачів; взаємна відповідальність суб'єктів відносин у сфері теплопостачання за якісне постачання теплової енергії та своєчасну її оплату; періодичний перегляд, удосконалення й техніко-економічна оптимізація схем теплопостачання, затверджуваних місцевими органами виконавчої влади; дотримання стандартів, правил і норм усіма суб'єктами відносин у сфері теплопостачання; заборона відключення в опалювальний період об'єктів теплопостачання від систем енерго-, газо-, водопостачання як об'єктів життєзабезпечення і стратегічного призначення; створення умов для функціонування сфери теплопостачання на принципах самоокупності; сприяння розвиткові конкурентних відносин на ринку теплової енергії; встановлення відповідальності суб'єктів теплопостачання за порушення законодавства у сфері теплопостачання; підвищення екологічної безпеки систем теплопостачання; створення умов для впровадження енергозберігаючих технологій; забезпечення впровадження засобів обліку і приладів регулювання споживання теплової енергії.

Згідно зі ст. 3 Закону України «Про пестициди і агрохімікати»1 від 2 березня 1995 р. державна політика у цій сфері ґрунтується на принципах: пріоритетності збереження здоров'я людини й охорони навколишнього природного середовища щодо економічного ефекту від застосування пестицидів і агрохімікатів; державної підконтрольності їх ввезення на митну територію України, реєстрації, виробництва, зберігання, транспортування, торгівлі й застосування; обґрунтованості їх застосування; мінімалізації використання пестицидів за рахунок упровадження біологічного землеробства та інших екологічно безпечних, нехімічних методів захисту рослин; безпечності для здоров'я людини та навколишнього природного середовища під час їх виробництва, випробування і застосування за умови дотримання вимог, встановлених державними стандартами, санітарними нормами, регламентами та іншими нормативними документами; єдності державної політики щодо діяльності, пов'язаної з пестицидами й агрохімікатами.

У статті 6 Закону України «Про трубопровідний транспорт»1 від 15 травня 1996 р. зазначається, що основними принципами державної політики у сфері трубопровідного транспорту, враховуючи його пріоритетність в економіці України, є: забезпечення надійного та безпечного функціонування трубопровідного транспорту; забезпечення виконання першочергових завдань, спрямованих на підтримання обороноздатності держави; координація науково-дослідних, пошукових, проектно-конструкторських, експертних та інших інженерних робіт і послуг у цій галузі; сприяння реконструкції та модернізації діючих об'єктів, оснащення їх сучасним ефективним обладнанням, автоматизованими системами обліку й контролю тощо; зменшення енергетичної залежності України від держав-експортерів традиційних енергоносіїв (нафти, газу та продуктів їх переробки); дотримання екологічної безпеки трубопровідного транспорту; захист економічних інтересів України та законних інтересів підприємств і організацій трубопровідного транспорту; забезпечення якісних і безпечних послуг під час транспортування енергоносіїв та хімічних продуктів через територію України; сприяння раціональному транспортуванню вуглеводнів, хімічних продуктів, води та інших продуктів і речовин; сприяння міжнародному співробітництву у сфері трубопровідного транспорту.

Вернуться к содержанию