§ 3. Показання обвинуваченого - Правовой портал Украины
LEX       
Правовой портал


МЕНЮ

Яндекс.Метрика

Rambler's Top100

конструктор договоров Украина

 

§ 3. Показання обвинуваченого

 Показання обвинуваченого — це повідомлення особи, притягнутої до кримінальної відповідальності, про відомі їй обставини, які мають значення для справи.

 Даючи показання, обвинувачений має право повідомляти свідчення про факти, що спростовують його відповідальність, тобто він має можливість захищатися, доводити свою невинність або меншу винність. У зв'язку з цим показання обвинуваченого в кримінальному процесі є одночасно і засобом доказування, і засобом захисту обвинуваченого.

 Обвинувачений має право, але не зобов'язаний давати показання і його ні за яких умов не можна до цього змушувати (ч. 3 ст. 22 КПК).

 Обвинуваченого не можна піддати покаранню ні за відмову від дачі показань, ні за завідомо неправдиві показання.

 У своїх показаннях обвинувачений або повідомляє, що він дійсно вчинив певний злочин, або, навпаки, стверджує, що участі в цьому злочині не брав і до нього непричетний. Відповідно до цього розрізняються два основні види показань обвинуваченого: визнання вини (зізнання обвинуваченого) і заперечення вини.

 Однак показання обвинуваченого не завжди містять у собі тільки визнання або тільки заперечення вини. На практиці часто зустрічаються випадки, коли обвинувачений визнає пред'явлене йому обвинувачення правильним в одній його частині і неправильним — в іншій. Наприклад, особа, яку обвинувачують в умисному вбивстві, визнає себе винною в заподіянні смерті потерпілому, але твердить, що вона вчинила цей злочин через необережність. У такому випадку показання обвинуваченого в одній своїй частині містять визнання, а в іншій — заперечення вини. такі показання іноді називають частковим визнанням (частковим зізнанням) обвинуваченого.

 Визнаючи себе повністю або частково винним або не визнаючи себе винним у вчиненні злочину, обвинувачений говорить головним чином про себе і свої дії. Але поряд з цим обвинувачений повідомляє в своїх показаннях відомості і про інших осіб, притягнутих або не притягнутих до кримінальної відповідальності, при цьому або заперечуючи винність вказаних осіб, або приписуючи їм вчинення того чи іншого злочину.

 Показання обвинуваченого, який повідомляє відомості про вчинення злочину іншою особою, одні юристи називають обмовою, незалежно від того, правильними вони є чи завідомо неправильними; інші називають обмовою лише такі показання обвинуваченого, в яких він завідомо неправильно приписує іншій особі вчинення злочину.

 Слово "обмовити” означає очорнити, спаплюжити, звести наклеп на кого-небудь. Згідно з цим під обмовою слід розуміти таке показання обвинуваченого, в якому він без будь-яких для того підстав ганьбить іншу особу і завідомо неправдиво стверджує, що ця особа нібито вчинила злочин. Саме в такому розумінні термін "обмова” звичайно застосовується в практиці вищестоящих судових інстанцій.

 Оцінка показань обвинуваченого. Оцінка показань обвинуваченого відбувається на загальних підставах. Особа, яка провадить дізнання, слідчий, прокурор і суд, керуючись законом і своєю правосвідомістю, оцінюють кожне показання обвинуваченого за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності (ст. 67 КПК).

 Показання обвинуваченого, що стосуються іншої особи, розглядаються і оцінюються в загальному порядку. У разі визнання їх обмовою вони, як завідомо неправдиві, виключаються з числа тих доказів, якими може бути обґрунтований обвинувальний вирок щодо даної особи.

 Особливість показань обвинуваченого як засобу доказування полягає в тому, що вони походять від особи, безпосередньо заінтересованої в результатах справи. тому кожне показання обвинуваченого має бути особливо уважно розглянуте і глибоко проаналізоване шляхом ретельного зіставлення його з усіма обставинами справи і з доказами, наявними в справі. Це однаковою мірою стосується як тих показань, в яких обвинувачений заперечує свою вину, так і тих, де він визнає себе винним у вчиненні злочину.

 Повне або часткове заперечення обвинуваченим своєї вини дуже часто пояснюється прагненням злочинця уникнути кримінальної відповідальності або, принаймні, пом'якшити її. Тому такі показання обвинуваченого потребують критичного ставлення до них, перевірки. Показання обвинуваченого, в тому числі й такі, в яких він заперечує свою вину, повинні бути всебічно, повно і об'єктивно досліджені і можуть бути спростовані лише після того, як буде встановлено їх неправдивість або будуть визнані такими, що не заслуговують на довіру, ті засоби доказування, які обвинувачений навів на підтвердження своїх показань. Якщо ж показання обвинуваченого, який заперечує свою вину, повністю відповідають усім обставинам справи і нічим не спростовані, то визнання таких показань неправдивими на тій лише підставі, що вони походять від особи, заінтересованої в результаті справи, є неправильним і суперечить вихідним положенням оцінки доказів.

 Критичного ставлення потребують і показання обвинуваченого, в яких він визнає себе винним у вчиненні інкримінованого йому злочину. Такі показання не завжди відповідають дійсності. В практиці трапляються випадки, коли вони виявляються неправдивими і є самообмовою.

 Іноді "визнання” обвинуваченого в уявному вчиненні злочину є виявленням патологічних переживань психічно неврівноважених осіб. Тому кожного разу, коли виникає сумнів щодо психічної повноцінності обвинуваченого, який приписує собі вчинення злочину, повинна бути проведена судово-психіатрична експертиза для визначення психічного стану цієї особи (ст. 76 КПК).

 Визнання уявної вини зустрічається також і у осіб, психічно абсолютно здорових. Мотиви такого неправдивого зізнання надзвичайно різноманітні. Іноді обвинувачений визнає себе винним у вчиненні менш тяжкого злочину, в якому він ніякої участі не брав, щоб таким шляхом встановити своє алібі щодо іншого, більш тяжкого злочину, який він дійсно вчинив. Зустрічаються випадки, коли обвинувачений дає неправдиве зізнання про нібито вчинений ним злочин з метою звільнити від кримінальної відповідальності близьку йому особу, що вчинила цей злочин. Практиці відомі випадки, коли обвинувачений під тиском несприятливих обставин неправильно уявляє собі своє становище в справі і неправдиво визнає себе винним у вчиненні злочину, в якому він ніякої участі не брав. Бувають й інші причини, що спонукають обвинуваченого визнати себе винним у злочині, який ним не було вчинено.

 Показання обвинуваченого, що визнав себе винним у вчиненні злочину, підлягає, як і всі інші докази, розгляду й оцінці на загальних підставах, і тому було б неправильним будувати обвинувачення тільки на одному такому визнанні без ретельної його перевірки й аналізу, без зіставлення і підтвердження його іншими засобами доказування, наявними в справі.

 Таким чином, зізнання обвинуваченого є звичайним доказом і ніяких переваг перед іншими доказами не має. Це положення прямо закріплене в кримінально-процесуальному законі. Так, в ч. 2. ст. 74 КПК зазначено, що "показання обвинуваченого, в тому числі й такі, в яких він визнає себе винним, підлягають перевірці”. Тут же говориться, що визнання обвинуваченим своєї вини може бути покладено в основу обвинувачення лише при підтвердженні цього визнання сукупністю доказів, що є в справі.

 Обмова. Як уже вказувалося, обвинувачений, визнаючи або не визнаючи себе винним, іноді приписує певній особі вчинення того ж або якого-небудь іншого злочину. Неправдиві показання обвинуваченого про вчинення злочину іншою особою можуть бути викликані різноманітними мотивами: помстою, бажанням приховати того, хто є справжнім учасником злочину, прагненням уникнути відповідальності шляхом обвинувачення іншої, ні в чому не винної особи, сподіванням на пом'якшення відповідальності шляхом приписування іншій особі головної ролі в злочині тощо. Тому показання обвинуваченого, який повідомляє про вчинення злочину іншою особою, потребує надзвичайно обережного і критичного ставлення, обов'язково вимагає ретельної і поглибленої перевірки.

 У тих випадках, коли показання обвинуваченого, який викриває іншу особу у вчиненні злочину, є правильним, відповідає дійсності, воно завжди знайде підтвердження в обставинах справи. Якщо ж після ретельної перевірки такого показання обвинуваченого виявиться, що воно не підтверджується обставинами справи і не підкріплюється ніякими іншими засобами доказування, воно повинно бути визнане обмовою і не може служити підставою для обвинувачення особи, про яку було дано це показання.

ВХОД

БИБЛИОТЕКА (БЕТА):

"LEX" - Правовой портал Украины © 2024Анализ интернет сайтов