Розділ 6

Види доказів (засоби доказування)

 Частина 2 ст. 65 КПК містить вичерпний перелік видів доказів (засобів доказування), за допомогою яких у кримінальному процесі можна встановити обставини, що мають значення для правильного вирішення кримінальної справи. До них згідно із законом належать показання свідків і потерпілого, показання підозрюваного, обвинуваченого, висновок експерта, речові докази, протоколи слідчих і судових дій та інші документи. Розширення цього переліку неможливе. Отже, не можуть бути визнані доказами, наприклад, свідчення, отримані внаслідок оперативно-розшукових дій, інші дані, джерела яких не можуть бути вказані, поведінка розшукового собаки, поширювані чутки тощо. Визнання як засобу доказування джерел, не вказаних у ч. 2 ст. 65 КПК, є найгрубішим порушенням процесуального закону і абсолютно непипустиме.

§ 1. Показання свідків

Незамінність свідка. Серед засобів доказування велику роль відіграють показання свідків, тобто відомості, що походять від них, про факти, які мають значення для справи.

Свідок у кримінальній справі — це особа, яка повідомляє слідчому або судові відомості про такі обставини, що мають відношення до даної справи, які він особисто бачив, чув про них, інакше кажучи — сприйняв.

Оскільки показання свідків повинні містити відомості про факти, які були сприйняті даною особою, то як свідок може і повинна бути допитана тільки ця особа. навпаки, експерт, який залучається до участі в справі для того, щоб дати висновок з певного питання, може бути в разі потреби замінений іншим експертом, який володіє спеціальними знаннями в цій самій галузі, замість одного перекладача може бути залучений до участі в справі інший, який володіє тими самими мовами. Таким чином, свідка, на відміну від експерта або перекладача, замінити не можна.

Принцип незамінності свідка не порушується також і тоді, коли замість очевидця допитується свідок, який дає показання про подію з його слів. В цьому разі відбувається не заміна одного свідка іншим, а внаслідок неможливості використати початкове показання (смерть очевидця, незнання місцеперебування його тощо) використовується похідне, а саме — показання свідка, який повідомляє те, що він чув особисто від очевидця.

Якщо виникає необхідність допитати як свідка особу, яка бере або повинна брати будь-яку участь у справі, наприклад, експерта, перекладача, слідчого, прокурора, суддю, секретаря судового засідання тощо, то оскільки всіх їх можна замінити, замість них у справі братимуть участь інші особи, які задовольняють вимогам закону; особа ж, яка може і повинна дати відповідні показання, буде допитана як свідок. Це означає, що в усіх подібних випадках перевага завжди надається ролі свідка і тим самим виключається будь-яка інша участь даної особи в цій самій справі (статті 54, 58–63 КПК).

У деяких випадках як свідок може бути допитана особа, що раніше займала інше процесуальне становище в даній справі. Зокрема, понятий, який брав участь у проведенні обшуку, огляду, слідчого експерименту або іншої слідчої дії, може бути потім допитаний як свідок, якщо виникає необхідність з'ясувати обставини, за яких провадилася ця слідча дія.

За певних умов як свідок може бути допитана особа, яка раніше була в цій справі обвинуваченим. Наприклад, у разі, якщо в ході попереднього слідства притягнуто до відповідальності дві чи більше особи, а потім одна з цих осіб була засуджена або з тих чи інших причин справу щодо неї було закрито, то така особа може бути потім допитана в справі як свідок.

Якщо обвинувачений має право відмовитися давати показання і не несе кримінальної відповідальності ні за цю відмову, ні за неправдиві показання, то становище його не змінюється, коли ця особа перестає бути обвинуваченим. Тому, коли надалі, зокрема під час судового розгляду іншої справи, виникає необхідність допитати колишнього обвинуваченого з певних обставин справи, то його буде допитано як свідка на підставах і в порядку допиту обвинуваченого.

Свідком у кримінальному процесі є особа, яка має відомості, потрібні для справи, і може повідомити їх у встановленому законом порядку. Свідками можуть бути особи як не заінтересовані, так і заінтересовані в результатах справи, в тому числі родичі і друзі обвинуваченого, як і особи, що перебувають з обвинуваченим у неприязних стосунках, родичі потерпілого тощо.

Всі ці обставини повинні враховуватися при оцінці показань зазначених осіб, але вони не можуть бути підставою для усунення їх від справи. Тому відвід свідків з мотивів спорідненості, дружби, ворожнечі або будь-якої іншої заінтересованості в результатах справи не допускається.

Особи, які не можуть бути допитані в справі як свідки. Існують деякі категорії осіб, які не можуть бути допитані як свідки, володіють імунітетом свідка (від лат. immunitas — звільнення від чогось), тобто звільняються в силу закону від обов'язків свідка. Можна розрізнити обов'язковий (абсолютний) і факультативний (відносний) імунітет свідка. При обов'язковому імунітеті взагалі забороняється допит певних осіб як свідків у справі. При факультативному імунітеті у особи є право відмовитися від обов'язків свідка у справі, але вона може за власним бажанням ним скористатися і дати показання.

Згідно зі ст. 69 КПК установлені три категорії осіб, які ні за яких обставин не можуть бути свідками у справі, мають абсолютний імунітет свідка.

1. Це, насамперед, захисник обвинуваченого — з приводу тих обставин, що стали йому відомі у зв'язку з виконанням обов'язків захисника в даній справі. Забороняючи допит, закон виходить з такого. Захисник, запрошений обвинуваченим за його вибором або призначений йому, має право розмовляти з обвинуваченим віч-на-віч для з'ясування всіх обставин, які вважає потрібними, і коли б було дозволено допитувати захисника як свідка, то під час допиту захисник був би зобов'язаний повідомити те, що йому відомо в справі, включаючи також те, що йому розповів обвинувачений. Сама можливість такого допиту захисника викликала б до нього недовіру з боку обвинуваченого, примусила останнього поводитися обережно під час бесіди з захисником і тим самим могла б перешкодити повному і правильному з'ясуванню тих фактів, які могли мати значення для захисту обвинуваченого. А це могло б призвести до підриву авторитету інституту захисту, обмеженню і порушенню прав обвинуваченого на захист.

Закон чітко вказує, що імунітет захисника як свідка має відношення тільки до випадків, коли ті чи інші факти стали відомі захиснику в зв'язку з виконанням обов'язків у справі, зокрема, коли захисник одержав певні відомості шляхом бесіди з обвинуваченим.

Тому, коли належний до справи факт став відомий захисникові ще до того, як його було запрошено або призначено для захисту обвинуваченого, його можуть допитати як свідка на загальних підставах, а обов'язки захисника буде виконувати інша особа.

2. Не може бути допитаний як свідок адвокат, представник професійної спілки та іншої громадської організації про обставини, які стали йому відомі в зв'язку з виконанням обов'язків представника потерпілого, цивільного позивача і цивільного відповідача. Цією забороною законодавець прагнув забезпечити інтереси потерпілого, цивільного позивача і цивільного відповідача.

Можливість допиту цих представників про факти і обставини, що стали їм відомі від довірителя, могли б спричинити грубе порушення прав громадян, перекрутити роль представництва у кримінальному процесі.

3. КПК далі вказує, що не можуть бути допитані як свідки також особи, які через свої фізичні або психічні вади нездатні правильно сприймати обставини, які мають значення для справи, і давати про них показання. Закон виходить з того, що виконувати свої обов'язки і повідомляти правильні відомості про факти, які стосуються справи і мають для неї значення, свідок може лише за умови, що він здатний правильно сприймати ці факти, пам'ятати сприйняте і потім, під час допиту, пригадати сприйняте і правильно його викласти. Проте іноді зустрічаються особи, які не задовольняють цим вимогам і тому повинні бути виключені з числа свідків.

Неважко вирішити, коли і які фізичні вади позбавляють особу здатності бути свідком. Цілком зрозуміло, що немає рації допитувати сліпого про те, що може бути сприйняте тільки зором, але цілком можливо, а іноді й необхідно, ставити сліпому запитання про те, що сприймається тільки слухом. Навпаки, глухий здатний, зрозуміло, давати показання про те, що він бачив, але він не може бути допитаний про те, що сприймається тільки органом слуху; коли ж виникає потреба з'ясувати ступінь глухоти даної особи, зокрема, встановити її нездатність взагалі що-небудь чути, повинна бути проведена експертиза (як експерт залучається лікар відповідного фаху).

Складнішими є питання про психічні вади. Слід мати на увазі, що деякі форми психічних хвороб на певній їх стадії і в певні періоди не позбавляють людину здатності правильно сприймати певні факти, пам'ятати сприйняте, у подальшому, при допиті, правильно їх викласти. Тому наявність тієї чи іншої психічної вади сама по собі автоматично не виключає цю особу з числа свідків, і для вирішення питання про її здатність давати правильні показання повинна бути призначена психіатрична експертиза.

Факультативний імунітет від обов'язку свідчити у справі мають особи, перелічені в ст. 63 Конституції України. У цій статті сказано, що "особа не несе відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом”1.

У КПК подібної норми не існувало2 до прийняття ст. 691, і ст. 63 Конституції застосовувалася як норма прямої дії. З неї прямо випливає заборона допиту як свідка особи, яка є членом сім'ї або близьким родичем обвинуваченого, підозрюваного або потерпілого. Ці особи можуть виступати як свідки і давати показання тільки в разі, якщо добровільно побажають виконати цей обов'язок. Тому слідчий, прокурор, суд зобов'язані при виклику таких осіб повідомити їм, що за Конституцією вони мають право відмовитись від дачі показань у справі. Така відмова в силу ст. 63 Конституції не веде до кримінальної відповідальності за ст. 179 КК і ці особи, таким чином, виключаються з кола суб'єктів злочину, який передбачається цією статтею КК.

Права і обов'язки свідка. Дача показань як свідка є обов'язком громадянина. Особа, викликана органом дізнання, слідчим, прокурором або судом як свідок, зобов'язана з'явитися в зазначені місце й час і дати правдиві показання про відомі їй обставини в справі. Обов'язок свідка прибути за викликом і дати правдиві показання є його громадянським обов'язком. Якщо свідок порушує його, до нього можуть бути застосовані встановлені законом заходи процесуального примусу, наприклад, привід у разі неявки без поважної причини (ст. 70 КПК), а іноді і міри кримінального покарання при відмові від дачі показань і при завідомо неправдивих показаннях (статті 179, 178 КК).

Свідок повинен зберігати в таємниці і без відповідного дозволу не розголошувати змісту показань, які він дав на дізнанні і попередньому слідстві (ст. 121 КПК). Невиконання цієї вимоги передбачає кримінальну відповідальність за ст. 181 КК. У стадії судового розгляду допитані свідки залишаються в залі засідання і не можуть покинути його до закінчення судового розгляду без дозволу головуючого (ч. 6 ст. 303 КПК).

Свідок вправі: давати показання своєю рідною мовою; написати своє показання власноручно; вимагати внесення в протокол допиту поправок і доповнень (ст. 170 КПК); мати при собі нотатки, коли показання стосуються будь-яких розрахунків та інших даних, які важко тримати в пам'яті (ст. 305 КПК); подавати скарги на дії особи, яка провадить дізнання, слідчого і прокурора (статті 234, 236 КПК). За свідком зберігається його середній заробіток за місцем роботи на час, витрачений у зв'язку з явкою за викликом. Особам, які не є робітниками і службовцями, виплачується винагорода за відрив їх від занять. Крім того, свідок має право на відшкодування витрат, що понесені ним у зв'язку з явкою за викликом (ст. 92 КПК). В разі погрози його безпеці йому можуть бути забезпечені заходи безпеки, в тому числі особиста охорона, охорона житла і майна, переселення в інше місце проживання, зміна місця роботи тощо1.

Зміст показань свідка. Змістом (предметом) показання свідка, як уже зазначалося, є відомості про факти, що мають відношення до справи. Способом одержання цих відомостей є допит свідка, спрямований разом з усіма іншими слідчими і судовими діями на всебічне, повне і об'єктивне дослідження справи.

Однак тут необхідно знову звернутися до ст. 63 Конституції України. Нагадаємо, що в ній зазначено, що "особа не несе відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе”. Звідси виходить, що свідок може в ході його допиту відмовитися від відповідей на питання, спрямовані на його викриття. Стаття 63 Конституції повинна покласти край практиці, що має місце, коли майбутнього підозрюваного або обвинуваченого допитують спочатку як свідка, застерігають про відповідальність за відмову давати показання і ставлять питання, які викривають його у вчиненні злочину. В силу ст. 63 Конституції свідок має право не відповідати на такі питання. В проекті нового КПК України прямо вказується, що особа, яка своїми показаннями викриває себе у вчиненні злочину, має право відмовитись від дачі показань.

КПК чітко визначає порядок допиту свідків на дізнанні, попередньому слідстві і в стадії судового розгляду (статті 166–170, 302–307 КПК). При цьому процесуальний закон встановлює лише ті основні положення, на яких ґрунтується допит свідків, і ту процесуальну форму, в якій він відбувається; що ж до прийомів проведення допиту, його тактики, то вони визначаються криміналістикою, яка розробляє цю тактику в межах кримінально-процесуальних норм і відповідно до них.

У зв'язку з допитом свідка виникає питання про його обов'язок повідомляти відомості, що складають таємницю.

У чинному КК встановлена відповідальність за розголошення державної таємниці (ст. 67); службової таємниці (ст. 681); відомостей про освідування на зараження вірусом імунодефіциту людини або захворювання на СНІД (ст. 1084), розголошення таємниці усиновлення (ст. 1151), комерційної таємниці (ст. 1487), військової таємниці (ст. 253).

Порушується питання про встановлення відповідальності за розголошення лікарської таємниці, таємниці приватного життя. У справах про винесення суддями неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови (ст. 176 КК) може виникнути питання про таємницю нарадчої кімнати, коли необхідно допитати суддю як свідка, який брав участь у нараді суддів. Принципове вирішення цього питання полягає в тому, що від правосуддя не може бути ніяких таємниць. Судді, яким підсудні справи про вищевказані злочини, правомочні досліджувати питання, пов'язані з розголошенням цих таємниць, оскільки саме вони є предметом злочинів, у вчиненні яких обвинувачуються конкретні підсудні. Що ж до лікарської таємниці, то відомий процесуаліст І. Я. Фойницький якось влучно зауважив, що обов'язок лікарської таємниці існує тільки до порогу судової зали. Це можна сказати і про всі інші таємниці. Тому свідок може бути допитаний про будь-які відомості, що складають ту чи іншу таємницю. У разі необхідності може бути проведено закрите судове засідання. Єдиний виняток слід зробити лише щодо таємниці сповіді. Не можна зобов'язувати священнослужителя повідомляти відомості, які він отримав від віруючого. Цього вимагають як моральні засади, так і відносини, що мають місце під час сповіді між віруючим і представником церкви. Проект КПК України містить таку норму.

Оцінка показань свідка. Вихідні положення оцінки показань свідків визначаються самою суттю цього засобу доказування. оскільки свідок повинен у своєму показанні подати відомості про ті чи інші сприйняті ним факти, то особа, яка провадить дізнання, слідчий, прокурор і суд, оцінюючи таке показання, повинні в кожному конкретному випадку встановити, повідомляє свідок всі, що він має, відомості про певний факт, або навмисно приховує (повністю або частково) наявність у нього таких відомостей; повідомляє свідок про те, що, на його думку, відповідає дійсності, або ж навмисно розповідає про те, що цій дійсності суперечить. Залежно від того, як будуть розв'язані ці питання, показання свідка буде визнане правдивим або, навпаки, завідомо неправдивим.

Завідомо неправдиве показання, певна річ, має бути відкинуте. Однак і правдиве показання свідка не завжди і не у всіх без винятку випадках може повністю лягти в основу правильних висновків у справі. Правдивим є показання, що містить у собі відомості, які сам свідок вважає правильними, проте свідок може помилятися, і тоді виявиться, що показання, суб'єктивно правдиве, не відповідає тому, що мало місце в дійсності. У зв'язку з цим оцінка показання свідка передбачає вирішення двох питань: дає свідок правдиве показання або завідомо неправдиве, і в першому випадку — чи є правдиве показання об'єктивно правильним.

Правдиві показання свідка в кримінальному процесі є правилом, а показання завідомо неправдиві — винятком. Виняток буває там, де свідок чомусь заінтересований у прихованні істини, коли він, даючи показання, керується мотивами, що суперечать закону. заінтересованість свідка в справі може мати різні підстави, зокрема, прагнення приховати свою причетність до розслідуваного злочину; родинні або дружні стосунки з обвинуваченим, завдяки яким свідок намагається допомогти винному уникнути відповідальності, ворожі стосунки з обвинуваченим або потерпілим, що можуть спонукати свідка давати неправдиві відомості в справі, тощо. Враховуючи це, закон вимагає, щоб перед допитом свідка було з'ясовано його стосунки з обвинуваченим або потерпілим (статті 167, 303 КПК), а також встановлено, чи не заінтересований свідок у справі, чи немає яких-небудь обставин, що могли б спонукати його давати явно неправдиві показання.

Як вже зазначалося, в правдивих показаннях свідків іноді зустрічаються помилки у вигляді неправильних і неточних відомостей про деякі факти, що стосуються справи. Ці помилки виникають при формуванні показання свідка.

Щоб свідок міг дати в своїх показаннях правильні відомості про певні обставини, йому треба правильно сприйняти цю подію своїми органами чуттів, зберегти сприйняту подію у пам'яті, а потім, під час допиту, пригадати і правильно її викласти. Відповідно до цього формування показання свідка складається з трьох основних етапів: сприймання, запам'ятовування і відтворення1.

Сприймаючи те чи інше явище, подію, свідок найчастіше відтворює у своїй свідомості не всі моменти, подробиці даного факту, а тільки деякі з них, передусім ті, які чомусь привернули його особливу увагу. При цьому повнота і правильність такого сприймання залежить від різних умов як об'єктивного, так і суб'єктивного характеру. До об'єктивних умов, зокрема, належать обстановка, в якій відбулася певна подія (відстань, ступінь освітленості місцевості тощо). Не менш важливе значення мають суб'єктивні умови, що стосуються особи свідка, — сила його зору, стан його слуху, ступінь спостережливості, тобто здатність свідка в кожному окремому факті сприймати найістотніші, характерні його ознаки; наявність у свідка зосередженості або, навпаки, розпорошеності, стан, в якому перебував свідок, а саме: був спокійний чи схвильований, приголомшений, наляканий і тому не міг повно і достатньо чітко помітити такі подробиці, які можна було б правильно сприйняти за інших умов, тощо.

Повнота і правильність сприймання значною мірою залежать від того, привернула певна подія особливу увагу свідка або він був лише її байдужим спостерігачем, причому ця особлива увага свідка часто визначається видом його занять, професією, завдяки чому він повно і правильно сприймає те, чого не помітили інші особи.

Умови, в яких свідок сприймає ту чи іншу подію, іноді призводять до того, що воно виявляється неповним або в певній своїй частині навіть неправильним. При цьому усунути такі недоліки сприйняття неможливо, оскільки повторне сприймання тієї ж самої події тим самим свідком, за загальними правилом, виключається, а в тих поодиноких випадках, коли воно має місце, це по суті буде вже нове сприйняття, яке може бути більш повним і точним, але іноді може містити в собі нові помилки і прогалини.

Запам'ятовування також залежить від різних об'єктивних і суб'єктивних умов. Такою об'єктивною умовою передусім є час, що відділяє момент допиту від моменту сприймання. Чим триваліше цей час, тим легше свідок може забути (і часто дійсно забуває) багато з того, що він раніше сприйняв. До суб'єктивних умов, від яких залежить запам'ятовування і які мають важливе значення при формуванні показань свідка, головним чином належить ступінь міцності (тривалості) пам'яті свідка, тобто наявність або відсутність у нього здатності довго зберігати в пам'яті сприйняття, а також точність пам'яті.

Істотне значення має і обсяг пам'яті свідка — здатність утримувати в пам'яті більшу або меншу кількість сприйнятих фактів і окремих їх подробиць. Іноді запам'ятовування залежить також від типу пам'яті свідка, зокрема від того, чи має свідок зорову пам'ять, при якій він краще запам'ятовує те, що бачив, або слухову пам'ять, що дає йому змогу краще запам'ятовувати те, що він чув.

Відтворення є заключним етапом формування показань свідка і полягає в тому, що свідок під час допиту пригадує, тобто відновлює в своїй пам'яті те, що він раніш сприймав, і повідомляє про це особі, яка провадить дізнання, слідчому, прокуророві або суду. Тому повнота їх і правильність відтворення залежить передусім від того, наскільки повно і правильно свідок сприйняв цей факт і наскільки сприйняте збереглося в його пам'яті. Проте поряд з цим відтворення залежить також від різних об'єктивних і суб'єктивних умов. Найважливішою об'єктивною умовою правильності відтворення того чи іншого факту є сама обстановка допиту, що дає свідкові змогу зосередитися і спокійно, без зовнішніх перешкод пригадати і викласти сприйняте, а також правильна тактика допиту, чітке і ясне формулювання запитань, вибір найбільш доцільного в кожному випадку порядку їх ставлення свідку тощо. До суб'єктивних умов належить, головним чином, здатність свідка відокремити в своїй пам'яті те, що він свого часу сприймав відносно певного факту, від того, що було раніше чи пізніше сприйняте щодо яких-небудь інших фактів, а також відокремити те, що свідок сприйняв особисто, від того, що він дізнався від інших осіб. Істотне значення для правильного відтворення має також здатність свідка чітко і ясно формулювати свою думку під час дачі показань.

Вплив різних об'єктивних умов на сприймання, запам'ятовування і відтворення тих чи інших фактів іноді призводить до суттєвих прогалин і навіть помилок у показаннях свідка. З цього, однак, не виходить, що показання свідків не мають цінності як засіб доказування в кримінальному процесі.

Насамперед слід зважити, що прогалини і помилки в показаннях свідків хоч і можливі, але не є неминучими. Вони, як правило, можуть бути виявлені шляхом зіставлення показань свідків з іншими доказами, наявними в справі. Неправильне сприймання, а також запам'ятовування і неточне відтворення свідком того, що він раніше сприйняв, найчастіше має місце щодо подробиць малоістотних або навіть неістотних, основні ж моменти, що характеризують даний факт і визначають його значення у справі, одержують у більшості випадків досить повне і правильне висвітлення у показаннях свідків. Тому показання свідків разом із сукупністю інших доказів забезпечують повну можливість правильного вирішення кримінальних справ. Про це свідчить повсякденна слідча і судова практика. Та разом з тим при оцінці показань свідків і вирішенні питання про те, наскільки вони правильно відтворюють об'єктивну дійсність, у відповідних випадках необхідно враховувати ті умови, в яких формувалося це показання і які могли б потягти за собою появу в них тих чи інших прогалин та помилок.

Оцінка показань неповнолітнього. Поряд з цими загальними положеннями, що стосуються всіх показань свідків, необхідно враховувати деякі особливості оцінки показань неповнолітніх. Закон не вказує, з якого віку неповнолітні допускаються давати показання, тому навіть діти дошкільного віку можуть бути в окремих випадках допитані як свідки в кримінальній справі. Питання про те, чи здатний неповнолітній бути свідком, вирішується залежно від того, який ступінь його розумового розвитку, чи здатний він правильно сприймати певні факти, утримувати в пам'яті сприйняте і потім правильно його викласти.

Істотне значення має і сам характер цих фактів, доступність їх для розуміння дитини. При цьому слід мати на увазі, що діти часто виявляються дуже спостережливими щодо фактів, які чомусь їх особливо зацікавили. В подібних випадках діти іноді добре помічають і зберігають у пам'яті те, чого дорослі не помітили і на що не звернули уваги.

Використовуючи як засіб доказування показання неповнолітніх свідків, треба враховувати особливості дитячої психіки. Діти, як правило, відзначаються підвищеною вразливістю і сугестивністю і тому легко підпадають під вплив старших, причому цей вплив дорослі, навіть непомітно для себе, справляють на дітей, розпитуючи про подію, яка потім повинна бути з'ясована. Даючи показання, неповнолітні часто-густо плутають те, про що вони дізналися з розпитувань оточуючих, з тими обставинами, які вони сприйняли особисто.

У дітей часто виявляється схильність до фантазування. Тому з їхніх розповідей буває інколи дуже важко встановити, що вони дійсно бачили або чули, а що ними вигадано.

Враховуючи все це, КПК (статті 168, 307) встановлює такий порядок допиту неповнолітніх свідків, який забезпечує отримання якомога повніших і точніших показань і правильну їх оцінку, зокрема виклик на подібний допит педагога, лікаря, батьків чи інших законних представників неповнолітнього.