§ 7. Класифікація доказів

 Класифікація доказів має велике теоретичне і практичне значення. В основу класифікації повинні бути покладені об'єктивні відмінності явищ, що класифікуються, з тим, щоб полегшити з'ясування суті кожного з доказів, які входять до відповідної класифікації, і таким чином допомогти органам розслідування, прокурору і суду в правильному оперуванні цими доказами і на їх підставі одержанню достовірних висновків у справі. Класифікація повинна відтворювати об'єктивне співвідношення, що існує між окремими доказами, і ґрунтуватися як на положеннях кримінально-процесуального закону, так і на досвіді слідчо-прокурорської і судової практики.

 Докази можна класифікувати по-різному. Так, можна поділяти всі докази на "особисті”, тобто такі, що походять від осіб (показання свідків і потерпілих, показання підозрюваного і обвинуваченого, висновки експерта), і "речові” (документи, предмети). Цей поділ доказів ґрунтується на різниці механізму їх формування і використання, який передбачає встановлену законом відповідну процесуальну форму їх закріплення (наприклад, шляхом допиту свідків і обвинувачених, шляхом здійснення виїмки предметів і огляду документів тощо).

 Однак найбільш складною, теоретичною і практично важливою є класифікація доказів за іншими підставами, а саме:

1) первісні і похідні;

2) обвинувальні і виправдувальні;

3) прямі і непрямі.

 Первісні і похідні докази. Первісними є докази, отримані з першоджерела, тобто з таких джерел, у яких факт дістав безпосереднє відбиття. Наприклад, показання свідка, який спостерігав певну подію і особисто повідомив про сприйняті ним факти, — це первісні докази. Так само первісними доказами є справжні документи або ніж, виявлений на місці події і який належить обвинуваченому.

 Похідні докази — такі докази, які не є першоджерелами, а, як говорять, одержані з "других рук”. Так, показання свідка про факти і події, які він особисто не спостерігав, а про які чув від інших, — це похідний доказ. Похідними доказами є також копії документів, знімки і відбитки слідів, вилучені на місці події, та ін.

 Таким чином, залежно від того, чи є даний доказ першоджерелом відомостей про факти, що мають значення в справі, або між особою, яка сприймає цей доказ (слідчим, суддею), і його першоджерелом є проміжні ланки (показання свідка, який чув про ті або інші факти від іншої особи, копія документа тощо), і розрізняються первісні і похідні докази.

 Поділ доказів на первісні і похідні відіграє велику роль у доказуванні. Принцип безпосередності кримінального процесу вимагає, щоб слідчі і судові органи користувалися первісними доказами, тобто одержаними з першоджерела, без посередніх ланок, оскільки докази, одержані з "других рук”, легше піддаються перекрученню, можуть виявитися недостовірними. Це, однак, не означає, що у кримінальному процесі відкидаються похідні докази. Навпаки, за певних умов ці докази можуть і повинні бути використані для всебічного, повного і об'єктивного дослідження справи, для правильного її вирішення.

 Якщо у свідка є відомості, які мають значення для справи, але він знає лише те, що йому повідомила інша особа, то допит такого свідка дає можливість встановити особу, від якої ці відомості походять, допитати її і таким шляхом одержати первісні докази. В цьому разі похідний доказ використовується для відшукання первісного. Іноді він може стати підставою для перевірки первісних доказів. Так, коли свідок, що безпосередньо сприймав подію, дає на допиті показання, які суперечать тому, що він розповідав іншій особі, то між цією особою і свідком може бути проведена очна ставка, внаслідок якої і буде перевірена правильність первісного доказу.

 Коли використати первісний доказ з тих чи інших причин неможливо (наприклад, коли загублено або знищено оригінал документа, помер той, хто особисто спостерігав подію), то похідний доказ у таких випадках може замінити собою первісний. Замість оригіналу документа буде використано належно оформлену його копію; замість очевидця буде допитано свідка, який повідомить необхідні для справи відомості, що одержані від очевидця. Отже, похідні докази можуть бути використані в кримінальному процесі для відшукання первісних доказів, а за певних умов — для перевірки або навіть для заміни первісних доказів.

 Обвинувальні і виправдувальні докази. Докази поділяються на обвинувальні і виправдувальні щодо того обвинувачення, яке становить предмет розслідування і розгляду в певній справі. Обвинувальними є докази, що обґрунтовують, підтверджують обвинувачення, тобто встановлюють наявність злочину і вчинення його обвинуваченим, а також обставини, які обтяжують його відповідальність. До виправдувальних доказів належать ті докази, що спростовують або пом'якшують обвинувачення, — заперечують наявність події злочину і винність обвинуваченого, а також встановлюють обставини, які пом'якшують його відповідальність. Зокрема, виправдувальними є докази, що встановлюють алібі обвинуваченого.

 Не завжди докази бувають тільки обвинувальними або тільки виправдувальними. У практиці трапляються випадки, коли доказ є обвинувальним в одній своїй частині і виправдувальним — в іншій. Це має місце, наприклад, у тих випадках, коли свідок посвідчує, що особисто бачив, як обвинувачений ударив потерпілого, і одночасно вказує на обставини, що пом'якшують відповідальність обвинуваченого: збуджений стан, викликаний образою з боку потерпілого; колишня бездоганна поведінка обвинуваченого на роботі і в побуті тощо. Трапляється й так, що доказ є обвинувальним щодо одного обвинуваченого і виправдувальним щодо іншої особи, притягнутої в цій самій справі до кримінальної відповідальності. Наприклад, свідок посвідчує, що бачив, як даний обвинувачений вчинив бійку і вдарив потерпілого, і що другий обвинувачений не тільки не брав участі в бійці, але, навпаки, намагався розняти тих, хто бився.

 Як обвинувальні, так і виправдувальні докази залежно від походження відомостей, що в них містяться, можуть бути первісними або похідними.

 Поділ доказів на обвинувальні і виправдувальні є загальновизнаним у кримінально-процесуальній літературі і повністю відповідає слідчій і судовій практиці. Адже змістом кожної кримінальної справи є обвинувачення певної особи у вчиненні злочину, і тому докази, наявні в справі, або обґрунтовують і посилюють обвинувачення, або, навпаки, заперечують чи пом'якшують його, тобто є або обвинувальними, або виправдувальними. Поділ доказів на обвинувальні і виправдувальні повністю відповідає прямим вказівкам закону, який вимагає, щоб у кожній справі було виявлено всі обставини, як ті, що викривають, так і ті, що виправдовують обвинуваченого, а також обставини, що обтяжують і пом'якшують його відповідальність (ст. 22 КПК).

 Прямі і непрямі докази. Докази поділяються на прямі і непрямі залежно від їх відношення до головного факту, що підлягає встановленню в справі. Головний факт — це поняття збірне. Воно включає такі елементи предмета доказування, як подія злочину й вчинення його обвинуваченим. Саме тому, що ці питання — чи був злочин, який саме і хто його вчинив — виникають у кожній кримінальній справі і складають першооснову правильного її вирішення, в теорії кримінального процесу їх справедливо відносять до головних.

 Прямі докази безпосередньо встановлюють або заперечують наявність події злочину і вчинення його обвинуваченим. Такими, наприклад, є показання свідка, який посвідчує, що бачив, як обвинувачений ударив ножем потерпілого; показання обвинуваченого про те, як він вчинив інкримінований йому злочин.

 Непрямі докази на відміну від прямих дозволяють встановити ті чи інші проміжні факти, на підставі яких і встановлюються різні елементи головного факту. Таким, наприклад, є показання свідка про те, що він бачив, як обвинувачений тікав з того місця, де потім було виявлено труп потерпілого; показання свідка, який бачив у обвинуваченого речі, викрадені у потерпілого; речові докази, наприклад, закривавлений одяг обвинуваченого та ін. Подібні докази прямо не встановлюють елементи головного факту в справі, але побічно вказують на можливість їх існування. Наприклад, та обставина, що обвинувачений тікав з місця, де було знайдено труп потерпілого, може свідчити про те, що обвинувачений є вбивцею; виявлення у обвинуваченого викрадених речей може свідчити про те, що він їх викрав; закривавлений одяг обвинуваченого може бути непрямим доказом його причетності до вбивства.

 Залежно від того, які обставини встановлює той чи інший доказ, він може бути прямим в одному випадку і непрямим в іншому. Наприклад, у справі про вбивство показання свідка про те, що він чув, як обвинувачений погрожував потерпілому позбавити його життя, буде непрямим доказом. Але таке саме показання свідка буде прямим доказом, коли обвинуваченому пред'явлено обвинувачення в тому, що він погрожував убивством службовій особі в зв'язку з її службовою діяльністю (ст. 190 КК). Якщо в справі про вбивство є анонімний лист, який містить погрозу позбавити потерпілого життя, то висновок експерта про те, що цей лист написав обвинувачений, є непрямим доказом; коли ж йдеться про підробку посвідчення (ст. 194 КК), то висновок експерта про те, що текст цього документа написано рукою обвинуваченого, буде прямим доказом. Речові докази майже завжди є непрямими доказами, але іноді і вони можуть служити прямими доказами. Так, у справі про вбивство пістолет, знайдений в обвинуваченого, може побічно вказувати на те, що вбивство вчинено цією особою; в справі ж про незаконне зберігання зброї (ст. 222 КК) цей речовий доказ безпосередньо встановлює наявність злочину і тому є прямим доказом.

 Прямі і непрямі докази можуть бути первісними або похідними. Показання свідка, який повідомляє, що особисто бачив, як обвинувачений стріляв у потерпілого, є прямим і первісним доказом, коли ж свідок повідомляє ці відомості зі слів очевидця, маємо прямий і похідний доказ.

 І прямі, і непрямі докази можуть бути як обвинувальними, так і виправдувальними. Прикладом прямого обвинувального доказу може бути показання обвинуваченого, який визнав себе винним у вчиненні інкримінованого йому злочину; прикладом прямого виправдувального доказу є показання свідка, який посвідчує алібі обвинуваченого.

 Непрямі обвинувальні докази встановлюють такі проміжні доказові факти, які тільки в своїй сукупності приводять до висновку про винність обвинуваченого, викривають його у вчиненні злочину. Подібні факти називаються непрямими обвинувальними доказами.

 Коли в справі є прямі докази, наприклад, показання свідків про те, що на їхніх очах обвинувачений наніс потерпілому удар ножем, суд повинен розглянути ці показання і оцінити їх. Якщо суд визнає, що свідки повідомили те, що відбулося насправді, то тим самим буде доведено подію злочину і вчинення його обвинуваченим, тобто буде встановлено головний факт цієї справи.

 Коли в справі є непрямі докази, вони також підлягають розглядові та оцінці. Наприклад, у справі є показання свідка, який посвідчує, що бачив, як обвинувачений виходив з будинку, де в той час було вчинено крадіжку. Суд повинен розглянути і оцінити ці показання, але якщо ця оцінка буде позитивною і відомості, що існують у показаннях, будуть визнані правильними, то питання про винність обвинуваченого в крадіжці ще не буде вирішено, а буде встановлено лише той факт, що обвинувачений у певний час перебував у будинку, де було вчинено злочин. Цей факт, взятий окремо, сам по собі не дає, звичайно, підстав визнати обвинуваченого винним у крадіжці, але його винність може бути встановлена за наявності, крім вказаних, ще й інших доказових фактів, інших непрямих доказів. Наприклад, якщо при обшуку в обвинуваченого буде виявлено деякі речі, викрадені у потерпілого, якщо у тому приміщенні, де вчинено крадіжку, буде знайдено річ, яка належить обвинуваченому і була ним загублена, якщо бачили, як обвинувачений виходив з будинку, де було вчинено крадіжку, то всі ці докази в їх сукупності і взаємозв'язку можуть привести до достовірного висновку про те, що крадіжку було вчинено обвинуваченим. Отже, для отримання необхідних висновків у справі на підставі непрямих доказів потрібно приведення їх до певної системи, що передбачає наявність об'єктивного зв'язку як між непрямим доказами, так і між іншими доказами, наявними у справі, а також зв'язку всіх доказів у справі з елементами головного факту.

 Зв'язок між непрямими доказами, між ними та іншими доказами, зокрема прямими, може мати різний характер. Найчастіше це зв'язок причини і наслідку. Наприклад, неприязні стосунки між обвинуваченим і потерпілим (непрямий доказ) можуть бути однією з причин вчинення потім убивства (наслідок). Однак при оперуванні доказами виникають також інші зв'язки, зокрема зв'язок функціональний. Наприклад, у випадку, коли за станом охолодження трупа роблять висновок про час настання смерті, якщо встановлення цього факту має значення для викриття обвинуваченого. Іноді зустрічається і так званий об'ємний зв'язок, коли, наприклад, встановлено, що слід на ґрунті залишений взуттям, в якому ходить обвинувачений, і це тим самим означає, що він чи хтось інший в його взутті був на місці події1.

 У кримінальній справі може існувати не одна система непрямих доказів, а кілька їх систем (або рядів), що взаємно доповнюють та підкріплюють одна одну і встановлюють у своїй сукупності ті чи інші елементи головного факту. Так, якщо в справі про вбивство у підозрюваного на одязі виявлено плями крові, подібні до групи крові потерпілого, а також виявлено знаряддя злочину, на якому знайдено частинки волосся потерпілого, то цю систему (ряд) непрямих доказів підкріплюватимуть і доповнюватимуть такі непрямі докази, як часті сварки між обвинуваченим і потерпілим, погрози з боку обвинуваченого розправитися з убитим, факт, що незадовго до виявлення в лісі трупа потерпілого він разом з обвинуваченим ішов у цьому напрямку, що невдовзі після цього свідки бачили, як обвинувачений замивав свій одяг у струмку. Ці дві системи (ряди) непрямих доказів у своїй сукупності і взаємозв'язку з іншими доказами мають привести слідчого або суд до достовірного висновку про вчинення обвинуваченим убивства.

 Звичайно, дослідження і вирішення справи на підставі системи непрямих доказів є більш складним порівняно з тими випадками, коли в справі є прямі докази. Але це зовсім не означає, що останні є переконливішими, сильнішими, "кращими” непрямих доказів.

 Сила, переконливість, значення всіх взагалі доказів, у тому числі прямих і непрямих, визначається в кожному конкретному випадку особою, яка провадить дізнання, слідчим, прокурором і суддями за їх внутрішнім переконанням, що базується на розгляді всіх обставин справи в їх сукупності і взаємозв'язку. Тому всебічне, повне і об'єктивне дослідження справи, правильне її вирішення, встановлення в ній об'єктивної істини однаково можливе шляхом використання як прямих доказів, так і непрямих, про що свідчить судова практика2