§ 5. Оцінка доказів

 Найважливішим елементом (етапом) процесу доказування є оцінка доказів. Оцінити докази — означає з'ясувати їх переконливість, силу, їх придатність бути підставою для висновків у справі. Інакше кажучи, оцінка доказів — це здійснювана в логічних формах розумова діяльність, пов'язана із встановленням достовірності або недостовірності доказів, зібраних у справі, а також визначенням їх значення для вирішення даної справи.

 Оскільки докази являють собою єдність фактичних даних і джерел, що ці дані встановлюють, підлягають оцінці обидва ці елементи доказування. Вказане положення має важливе практичне значення, бо достовірність тих чи інших фактичних даних значною мірою залежить від доброякісності джерела, з якого вони одержані. Так, оцінюючи висновок експерта, суд з'ясовує, які наукові дані були покладені експертом в основу його висновку, які матеріали справи були ним досліджені, встановлює внутрішню узгодженість окремих частин висновку експерта і таким чином визначає цінність відомостей, що містяться в даному джерелі доказів, тобто вирішує питання, чи є ці відомості правильними, чи відповідають вони тому, що мало місце в дійсності.

Оцінка доказів як один з етапів доказування відбувається на всіх стадіях кримінального процесу. Цю обставину підкреслює закон (ст. 67 КПК), який встановлює, що докази оцінюються не тільки судом, але й прокурором, слідчим або особою, яка провадить дізнання.

 У кожній стадії процесу оцінка доказів має свої особливості, що пояснюються різними умовами і завданнями даної стадії. Так, оцінка доказів, яка здійснюється в стадії попереднього розслідування, має відносно судового розгляду попередній характер, хоча для слідчого вона за своїм характером є остаточною, оскільки завершується вироком, який вирішує справу по суті. Що ж до стадій віддання до суду і перегляду вироків, то в них здійснюється перевірочна оцінка доказів — на основі письмових матеріалів справи в першому випадку перевіряється повнота і всебічність попереднього розслідування, а в другому — законність та обґрунтованість вироку.

 Незважаючи на особливості, які має оцінка доказів у різних процесуальних стадіях, основні, вихідні її положення однакові для всіх стадій кримінального судочинства. закон формулює їх таким чином: "Суд, прокурор, слідчий і особа, яка провадить дізнання, оцінюють докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Ніякі докази для суду, прокурора, слідчого і особи, яка провадить дізнання, не мають наперед встановленої сили” (ст. 67 КПК).

 Для кримінального процесу України характерним є те, що закон наперед не визначає сили і значення доказів. Навпаки, сила, значення і достовірність того чи іншого доказу визначається щоразу тією особою чи органом, які провадять дізнання, а саме слідчим, прокурором і судом. Так, висновок, що дав на підставі проведеного дослідження експерт, не є обов'язковим для органів розслідування, прокурора і суду. Ці органи і особи, якщо для цього є відповідні підстави, мають право не погодитися з висновками експерта. Так, визнання обвинуваченим своєї винності не може розглядатися як доказ, що має якесь особливе значення. Воно, як і всі інші докази, повинно бути оцінене самими органами розслідування і судом з урахуванням усіх інших наявних у справі доказів.

 Внутрішнє переконання — впевненість, що склалася у суддів, прокурора, слідчого та особи, яка провадить дізнання, у тому, що ними дано правильну оцінку всіх наявних у справі засобів доказування і всіх встановлених у справі фактів і що правильним є отриманий таким шляхом висновок у всіх питаннях, які виникли у справі, що розслідується і розглядається. Внутрішнє переконання — це почуття судді, прокурора, слідчого і особи, яка провадить дізнання, що формується в процесі дослідження доказів і тому має бути обґрунтованим, воно є наслідком ретельного, критичного розгляду наявних у справі джерел доказів і тих фактичних даних, які в них містяться. При цьому внутрішнє переконання повинно спиратися на дослідження кожного доказу окремо та всіх доказів у їх сукупності і взаємозв'язку.

 Внутрішнє переконання в цьому своєму значенні виступає як метод, що ним користуються органи, які ведуть процес, вирішуючи питання щодо достовірності наявних у справі доказів1.

При оцінці доказів суд, прокурор, слідчий і особа, яка провадить дізнання, повинні керуватися законом. Це означає, що як сама оцінка, так і збирання, закріплення та перевірка доказів повинні відбуватися в порядку, а також в умовах, передбачених процесуальним законом. Так, слідчий і суд, оцінюючи показання обвинуваченого, повинні виходити з вказівок закону про те, що визнання обвинуваченим своєї вини може бути покладено в основу обвинувачення лише при підтвердженні цього визнання сукупністю наявних у справі доказів (ч. 2 ст. 74 КПК). Для оцінки доказів велике значення має вимога закону, яка полягає в тому, щоб суд першої інстанції безпосередньо досліджував докази у справі в умовах усності судового розгляду (ст. 257 КПК).

 Оцінку доказів закон пов'язує з діяльністю органів розслідування, прокурора і суду. Проте це не означає, що докази не оцінюються обвинуваченим, захисником, потерпілим та іншими учасниками процесу. При попередньому розслідуванні, а також при судовому розгляді і перегляді вироку учасники процесу можуть висловлювати свої міркування відносно сили і значення як окремих доказів, так і їх сукупності. Якщо, однак, закон не говорить про оцінку доказів учасниками процесу, то це пояснюється двома обставинами. Насамперед для учасників процесу оцінка доказів є їх правом, тоді як для органів, що ведуть процес, — правовим обов'язком. Крім того, і це найголовніше, якщо оцінка доказів органами розслідування, прокурором і судом пов'язана з прийняттям певних рішень у справі, то оцінка доказів учасниками процесу з прийняттям будь-яких рішень у справі не пов'язана.

 Внутрішнє переконання слідчого, прокурора, судді — це не тільки метод оцінки доказів, але й результат цієї оцінки, її підсумок.

 Оцінивши всі наявні у справі джерела доказів і всі встановлені ними фактичні дані, особа, яка провадить дізнання, слідчий, прокурор і суд приходять до певних висновків. Ці висновки можуть бути різними за своїм змістом і характером. В одному випадку оцінка джерел доказів, зібраних шляхом всебічного і повного дослідження справи, і оцінка фактичних даних, таким шляхом встановлених, приводять до висновку, що злочин відбувся і був вчинений обвинуваченим, причому правильність цього висновку не викликає ніяких сумнівів. В іншому випадку всебічне і повне дослідження справи і оцінка всіх джерел інформації і всіх встановлених у цій справі фактів дають підставу визнати, що злочин не було вчинено або було вчинено, однак без усякої в ньому участі обвинуваченого, причому цей висновок також є єдино можливим і не викликає ніяких сумнівів щодо своєї правильності. Обидва вказаних висновки прямо протилежні за своїм змістом, через те, що один з них говорить про винність, а другий про невинність обвинуваченого, однак обидва вони є достовірними.

 Поряд з цим зустрічаються й такі випадки, коли після всебічного і повного дослідження справи та оцінки всіх джерел доказів і встановлених у справі фактів є певні підстави вважати, що злочин було вчинено і що обвинувачений не причетний до цього злочину. Подібний висновок про винність обвинуваченого є тільки ймовірним.

 Достовірність та ймовірність — якісно різні. Ймовірність — це більш-менш обґрунтоване припущення про винність обвинуваченого, а достовірний висновок являє собою категоричне твердження про таку винність, що випливає з усіх наявних у справі доказів. Ймовірність є там, де правильність даного висновку викликає обґрунтований, такий, що випливає з обставин справи, сумнів, і тому можливі й інше вирішення справи. Отже, обґрунтовувати вирок на підставі ймовірних висновків про винність обвинуваченого неприпустимо. Достовірним є такий висновок, який не викликає сумніву в його правильності, є єдино можливим у цій справі і виключає будь-яке інше її вирішення. Достовірним є висновок, що відповідає об'єктивній істині.

 Оцінка доказів не вичерпується визначенням сили, значення, переконливості зібраних у справі джерел доказів і встановлених ними фактів, але включає також оцінку висновків, одержаних у справі, визначення цих висновків як достовірних або лише як ймовірних. Отримання остаточних висновків по суті справи і оцінка їх як достовірних або як ймовірних становить завершальний момент доказування в кожній справі.