Розділ 5

Докази і доказування у кримінальному процесі

§ 1. Загальні положення

 Для успішного вирішення завдань кримінального судочинства суд, суддя, прокурор, слідчий, особа, яка провадить дізнання, зобов'язані встановити: чи був вчинений злочин, який саме, хто винний у його вчиненні, та інші обставини, що мають значення для законного і обґрунтованого вирішення справи і захисту прав і законних інтересів учасників процесу.

 В основі процесу пізнання у кримінальній справі лежать загальні гносеологічні, соціальні, психологічні закономірності, притаманні процесу пізнання у будь-якій соціальній сфері згідно з законами матеріалістичної теорії відображення. Метою кримінально-процесуального пізнання є одержання знання про факти, що підлягають встановленню у кримінальній справі. У теорії пізнання поняття "факт” розглядається як ідентичне поняттю "істина”, що підкреслює його реальність на відміну від ідеального1. Факт (істина) як явище об'єктивної дійсності є таким, що пізнається. Будь-яка протиправна дія або бездіяльність протікає у матеріальному середовищі і є причиною взаємодії об'єктів (предметів, речовин), яка відбивається в матеріальних і ідеальних відображеннях. Носіями матеріальних відображень (слідів) є всі об'єкти неорганічної й органічної природи, а носіями ідеальних відображень — люди, наділені свідомістю і мисленням у вигляді розумових образів — "слідів пам'яті”2.

 Злочин для осіб, на яких законом покладено обов'язок розслідування і розгляду справи, завжди є подією минулого, яку вони повинні пізнати. Згідно з прямою вказівкою закону (статті 54, 58, 60 КПК), якщо ці особи є очевидцями злочину, то вони не вправі здійснювати свої процесуальні функції у кримінальній справі (обставини, що виключають участь судді, прокурора, слідчого, особи, яка провадить дізнання, у кримінальному процесі, викладені у розділі "Суб'єкти кримінального процесу”), оскільки вони можуть виступати як свідки у кримінальній справі. Тому особа, яка провадить дізнання, слідчий, прокурор, суддя при провадженні розслідування або розгляду справи повинні пізнавати факти, що відносяться до минулого, лише з допомогою тих слідів, які ця подія залишила. На підставі найрізноманітніших даних, фрагментарних, уривчастих свідчень вони відновлюють цілісну картину події, що відбулася, тобто встановлюють обставини вчиненого злочину й осіб, які його вчинили.

 Основоположні поняття матеріалістичної теорії пізнання, що лежать в основі вчення про докази, були сприйняті не лише вітчизняною, але й європейськими кримінально-процесуальними системами лише у XIX столітті. Історія розвитку кримінально-процесуального права і його складової частини — доказового права свідчить, що кожній історичній формі процесу — обвинувальній, інквізиційній, змагальній або змішаній — відповідала і своя система доказування, справедливість якої у громадській свідомості була обумовлена рівнем соціального розвитку суспільства, релігійними вченнями і обрядами, становими і етнічними традиціями.

 Соціально-економічні перетворення XVIII–XIX століть потягли за собою зміни сутності і змісту не тільки кримінально-процесуального, але і доказового права1.

 У кримінально-процесуальній теорії доказовим правом іменуються норми процесуального права, що регламентують цілі, порядок, засоби, способи, межі і зміст діяльності по доказуванню обставин, достовірне встановлення яких необхідне для правильного вирішення справи. Наука, що вивчає принципи доказування і механізми їх реалізації, сукупність і структуру доказування і доказів, розробляє рекомендації з формування доказів і використання їх у кримінальному судочинстві, іменується теорією доказів.

 Теорія доказів (вчення про докази) поділяється на загальну і особливу частини. Загальна частина включає принципи доказового права, поняття доказів, їх властивості і класифікацію; предмет і межі доказування; сутність і структуру доказування. Особлива частина досліджує окремі види доказів і специфіку їх процесуального формування.

 Значення кримінально-процесуального доказування, яке здійснюється при розслідуванні злочинів, обумовлено таким.

 Одержання інформації про подію (в тому числі про злочин), що мала місце у минулому, можливе і без діючої системи кримінально-процесуальних доказів. Шляхи і способи одержання знань практично не обмежені, вони визначаються лише наявністю носія інформації (фізичної особи або предмета матеріального світу) і можливістю виявлення, діставання і сприйняття інформації (вербальної або вираженої у фізичних, хімічних, біологічних та інших ознаках).

 Однак оскільки пізнання у кримінальній справі являє собою різновид соціального пізнання, особливості якого визначаються завданнями і предметом конкретної діяльності, вимогами, що пред'являє суспільство до його кінцевого результату, а також засобами пізнання, притаманними тільки цьому виду соціальної діяльності1, воно повинно здійснюватися за заздалегідь встановленими правилами, що відповідають принципам конкретної правової системи суспільства і його соціальним нормам. Правова регламентація процесу пізнання у кримінальній справі встановлює таку процедуру пізнання фактичних обставин справи, яка враховує не лише існуючі у даній правовій системі завдання судочинства, але й їх відносну пріоритетність. Зміст доказового права відбиває гносеологічну позицію законодавця, який стоїть перед проблемою встановлення істини за будь-яку ціну або свідомою (свідомо обраною) готовністю знизити ймовірність її досягнення, щоб зменшити ризик засудження невинного, а також звузити сферу обмеження конституційних прав громадян. Національне кримінально-процесуальне право вихідним, визначальним у доказовому праві вважає положення, закріплене у конституційній нормі, яка проголосила, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю (ч. 1 ст. 3 Конституції України).

 Специфіка пізнавальної діяльності в кримінальному процесі, що відбувається у формі судового доказування, виявляється в тому, що вона має дві сторони: пізнавальну і посвідчуючу. Остання означає, що фактичні дані (свідчення про факти), пізнані уповноваженими особами у ході розслідування справи, повинні бути зафіксовані у такій передбаченій законом процесуальній формі, яка гарантує їх достовірність, а також дозволяє будь-якому суб'єкту кримінально-процесуальної діяльності користуватися ними незалежно від часу і місця їх формування.

Норми доказового права визначають:

а) предмет пізнавальної діяльності (статті 23 і 64 КПК), який конкретизується відносно справ про злочини неповнолітніх (ст. 433 КПК) і осіб, які захворіли на душевну хворобу після вчинення злочину або вчинили суспільно небезпечне діяння в стані неосудності (статті 417, 420 КПК);

б) вимоги, що ставляться до результату пізнання (ст. 323 КПК);

в) органи і осіб, на яких покладено обов'язок по розслідуванню і вирішенню кримінальних справ (статті 4, 101, 102 КПК);

г) повноваження цих осіб і органів (наприклад, статті 114, 260 КПК);

ґ) способи і засоби, з допомогою яких встановлюються обставини, які мають значення у справі (глави XI–XVIII КПК).

 Отже, особливістю кримінально-процесуального пізнання є його сувора правова регламентація процесуальним законом. Інакше кажучи, пізнання у кримінальній справі втілюється у процесуальну форму. В основі формування знання особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора, судді, суду про обставини вчиненого злочину повинні лежати фактичні дані (відомості про факти), одержані в результаті кримінально-процесуального доказування, — стрижня, серцевини кримінально-процесуальної діяльності, що здійснюється у передбаченому законом порядку і полягає у збиранні, закріпленні, перевірці і оцінці доказів і обґрунтуванні висновків по справі з метою досягнення істини і вирішення завдань кримінального судочинства.