Час вчинення злочину як критерій виділення видів дії кримінального закону в часі - Правовой портал Украины
LEX       
Правовой портал


МЕНЮ

Яндекс.Метрика

Rambler's Top100

конструктор договоров Украина
 
3.2. Час вчинення злочину як критерій виділення видів дії кримінального закону в часі
 

Поділ того чи іншого явища на види попередньо передбачає необхідність визначення критерію такої класифікації, який би став як запорукою повноти і точності такого поділу, так і показником його теоретичної і практичної значимості[320]. Щодо поділу на види дії кримінального закону в часі за такий критерій звичайно пропонується обирати час вчинення особою злочину. В залежності від цього і в науці кримінального права, і в загальній теорії права, часто робиться висновок про те, що існує три види дії закону в часі: негайна дія, зворотна дія та переживання (ультраактивність)[321].

Уявляється, що покладення часу вчинення злочину в основу поділу на види дії кримінального закону в часі є принципово правильним. При цьому воно, однак, потребує певного уточнення. На мій погляд, при виділення видів дії кримінального закону в часі має йтися не лише про час вчинення злочину, а про співвідношення часу вчинення злочину з моментом набуття кримінальним законом чинності. Такий висновок випливає з того, що вже потенційна дія кримінального закону залежить не лише від вчинення злочину, а й від чинності кримінального закону. Діяти може лише закон, який є чи був чинним, і, навпаки, закон, який не є і не був чинним, не має дії.

Питання про момент набуття чинності кримінальним законом було розглянуте у другому розділі цього дослідження. Що ж до проблеми визначення часу вчинення злочину, то вона, на мій погляд, потребує власного поглибленого розгляду як в силу значимості для виділення видів дії кримінального закону в часі, так і в силу відомої неоднозначності її вирішення в науці і в законодавстві. Справедливо підкреслюється, що питання про момент вчинення злочину, яке досить просто вирішується при так званому "одномоментному” його вчиненні, викликає складність в усіх випадках, коли між злочинним діянням та його результатом є розрив у часі; коли є розрив у часі між складовими частинами злочинного діяння; коли співучасники одного злочину діють у різний час; коли, нарешті, вчинюється триваючий чи продовжуваний злочин[322]. У літературі пропонувалися різні, часто діаметрально протилежні варіанти вирішення питання про час вчинення злочину в кожній зі згаданих проблемних ситуацій.

Так, щодо часу вчинення злочину, суспільно небезпечні наслідки якого віддалені у часі від суспільно небезпечного діяння, значна кількість криміналістів дотримується позиції, відповідно до якої ним має вважатися час вчинення суспільно-небезпечного діяння, незалежно від часу настання його суспільно небезпечних наслідків[323]. Аргументами прибічників цієї позиції на її користь є, по-перше, розуміння злочину саме як суспільно небезпечного діяння (дії або бездіяльності), що посягає на певні соціальні цінності[324]; по-друге, неможливість у значній кількості випадків передбачення суб'єктом, який вчинив суспільно небезпечне діяння, як часу настання його суспільно небезпечних наслідків[325], так і закону, який може бути чинним на той момент[326]; по-третє, те, що суб'єктивне ставлення винного до своїх вчинків пов'язане із законом, який існував на момент вчинення дії (бездіяльності)[327]; нарешті ще й те, що суб'єкт діяння хоч завжди і зберігає контроль над своєю поведінкою, проте не завжди може змінити наслідки, що відносяться до сфери зовнішнього світу[328], а також вплинути на розвиток причинного зв'язку[329].

Такий підхід знайшов широку підтримку і в законодавстві багатьох сучасних країн, у тому числі й у КК України 2001 року. Відповідно до частини 3 статті 4 КК України "часом вчинення злочину визнається час вчинення особою передбаченої законом про кримінальну відповідальність дії або бездіяльності”. Аналогічні положення містяться і в кримінальних законах багатьох іноземних держав. Так, зокрема, згідно частини 2 статті 9 КК Російської Федерації "часом вчинення злочину визнається час вчинення суспільно небезпечної дії (бездіяльності) незалежно від часу настання наслідків”[330]. Подібного змісту положення містяться у пункті 1 § 67 КК Австрії[331], частині 10.2 статті 10 КК Азербайджанської Республіки[332], частині 1 статті 9 КК Республіки Бєларусь[333], частині 2 статті 2 КК Грузії[334], статті 7 КК Іспанії[335], статті 4 КК Республіки Казахстан[336], частині 2 статті 15 КК Куби[337], статті 9 КК Республіки Молдова[338], § 1 статті 6 КК Республіки Польща[339], частині 2 статті 12 КК Республіки Таджикистан[340], § 8 КК ФРН[341]. Слід відзначити, що подібне законодавче рішення підтримується і переважною більшістю практичних працівників. Так, за результатами проведеного О.М. Журавльовою опитування працівників органів внутрішніх справ, встановлено, що близько 80 % з них вважають правильним визнання часом вчинення злочину час вчинення самого діяння, і лише 9 % вважають часом вчинення злочину з віддаленими у часі наслідками час настання цих наслідків[342].

Проте, в науці була висунута і в законодавстві окремих країн підтримана інша позиція. Так, зокрема, О.М. Медведєв вважав, що при вирішенні проблеми, яка розглядається, слід, перш за все, виходити з поняття закінченого злочину, яким вважається відповідність скоєного усім ознакам складу злочину, передбаченого кримінальним законом. Виходячи з цього, він робив висновок, що часом вчинення злочину з матеріальним складом слід вважати момент настання його суспільно небезпечних наслідків, незалежно від того, який проміжок часу минув з моменту вчинення суспільно небезпечного діяння[343]. На цій же позиції стояли і автори теоретичної моделі КК для республік Радянського Союзу[344]. В сучасній російській літературі, не дивлячись на положення частини 2 статті 9 КК РФ, її продовжують відстоювати Р.Р. Галіакбаров[345], О.М. Ігнатов та Ю.О. Красиков[346], І.Я. Козаченко[347], С.Ф. Мілюков[348], Ю.Є. Пудовочкін[349].

В радянській кримінально-правовій науці думку про те, що часом вчинення злочину з матеріальним складом слід вважати час настання суспільно небезпечних наслідків, висловлювали М.І. Ковальов[350], М.Д. Дурманов[351] та, деякою мірою, Я.М. Брайнін[352].

В Україні цю позицію підтримали В.М. Василаш[353], М.Й. Коржанський[354], В.М. Куц[355] та А.М. Ришелюк. Останній, до речі, вважає, що такий підхід не суперечить частині 3 статті 4 КК України. На його думку "дію або бездіяльність у контексті ч. 3 ст. 4 слід розуміти більш широко, ніж звичайно, тобто як такі, що в окремих випадках враховують наявність і наслідків, які перебувають у безпосередньому причинному зв'язку з ними та настання яких передбачалося особою або повинно було і могло передбачатися”[356]. Думки про те, що часом вчинення злочину з матеріальним складом слід вважати час настання суспільно небезпечних наслідків дотримувався свого часу і автор цих рядків[357]. Така позиція була закладена і в перших варіантах проекту нині чинного КК України[358], який розроблявся робочою групою Кабінету Міністрів Україні, проте вже наприкінці 1994 року члени цієї групи від неї відмовилися[359].

Ця ж позиція знайшла відображення і в законодавстві окремих зарубіжних країн. Так, зокрема, згідно частини 1 статті 13 КК Республіки Узбекистан "часом вчинення злочину визнається час виконання суспільно небезпечного діяння, якщо стаття цього Кодексу визначає момент закінчення злочину моментом здійснення дії або бездіяльності. Часом вчинення злочину визнається час настання злочинних наслідків, якщо стаття цього Кодексу визначає закінчення злочину моментом настання таких наслідків”[360]. За частиною 2 статті 5 КК Туркменистану "часом вчинення злочину визнається час настання його наслідків, а у випадках, коли відповідальність передбачена за сам факт передбаченої кримінальним законом дії (бездіяльності), – час вчинення цієї дії (бездіяльності)”[361]. Допускає можливість визнання часом вчинення злочину з матеріальним складом часу настання суспільно небезпечних наслідків і частина 1 статті 3 КК Литовської Республіки, відповідно до якої: "Часом вчинення злочинного діяння є час вчинення дії (бездіяльності) або час настання наслідків, передбачених кримінальним законом, якщо особа бажала, щоб наслідки настали в інший час”[362]. Відповідно до частини першої статті 4 глави 35 КК Швеції "якщо настання певного наслідку діяння є необхідною умовою для призначення санкції, то строк (давності притягнення до кримінальної відповідальності – Ю.П.) повинен вираховуватися з дня настання такого наслідку”[363]. Можливо, у зв'язку з відсутністю в КК Швеції інших положень про час вчинення злочину, цей припис використовується і для визначення часу вчинення діяння для потреб встановлення закону, за яким воно буде кваліфіковане. За твердженням Т.М. Клюканової кримінальний закон Фінляндії підлягає застосуванню до злочину, якщо за час чинності закону "діяння винним закінчене і в результаті цього настали наслідки, що належать до складу діяння”[364].

Дещо менше уваги в літературі присвячено дослідженню питань про час вчинення злочину в інших зі згаданих вище проблемних ситуацій. Зокрема, щодо питання про час вчинення злочину, об'єктивна сторона якого складається з двох чи більше діянь, всі дослідники одностайно сходяться на тому, що ним слід вважати час вчинення останнього діяння з тих, що входять до об'єктивної сторони складу злочину[365].

Більш спірним виявилося вирішення питання про час вчинення злочину співучасниками. Прибічники так званої акцесорної теорії співучасті вважають, що моментом вчинення злочину організатором, підбурювачем і пособником слід вважати "момент вчинення виконавцем суспільно небезпечного діяння, передбаченого Особливою частиною КК України”[366]. П.Ф. Тельнов на користь ідеї про єдиний час (як і місце) вчинення злочину співучасниками, якими є час і місце виконання об'єктивної сторони виконавцем, наводив той аргумент, що "фактичний вплив підбурювача, організатора та пособника не обмежується моментом і часом виконання їх функцій… Їх діяння чинять реальний вплив на весь процес спільного вчинення злочину і втілюються у діях виконавця”[367]. А як писав О.М. Медведєв, "при вирішенні цього питання слід виходити з того, що діяння, які розглядаються (діяння організатора, підбурювача та пособника злочину – Ю.П.) не мають власних санкцій і тягнуть покарання за тими ж статтями, що застосовуються … за дії виконавця злочину”[368]. Критикуючи такий підхід О.І. Бойцов та Б.В. Волженкін вказують, що "кожен зі співучасників виконує свій склад злочину, який характеризується своїми об'єктивними ознаками”. Тому вони пропонують вважати часом вчинення злочину співучасниками час безпосереднього вчинення ними власних дій, а не час вчинення злочину виконавцем[369]. Думку про те, що часом вчинення злочину організатором, підбурювачем та пособником є час безпосереднього вчинення ними своїх діянь, а не час вчинення діяння виконавцем, висловлювали й інші криміналісти[370]. Таку ж позицію зайняв і законодавець в окремих країнах. Наприклад, відповідно до частини 2 статті 2 КК Грузії "часом вчинення злочину визнається час, коли діяв чи повинен був діяти виконавець чи співучасник”[371]. Цю ж позицію займають і М.І. Блум[372], В.Ф. Щепельков[373] та А.Є. Якубов[374], які, проте, роблять застереження, що у разі, коли співучасник передбачав вчинення дій виконавця при новому законі, він підлягає відповідальності за новим законом.

Визначаючи момент вчинення триваючого і продовжуваного злочинів, криміналісти звичайно посилаються на відому постанову Пленуму Верховного Суду СРСР, який свого часу визначив, що "триваючий злочин починається з моменту вчинення злочинної дії (бездіяльність) і закінчується внаслідок дії самого винуватого, направленої на припинення злочину, або настання подій, що перешкоджають вчиненню злочину (наприклад, втручання органів влади)”. Початком продовжуваного злочину, як вважав Верховний Суд СРСР, "належить вважати вчинення першої дії з числа декількох тотожних дій, що складають один продовжуваний злочин а кінцем – момент вчинення останньої злочинної дії”[375]. Позицію Пленуму про те, що моментом вчинення і триваючого, і продовжуваного злочинів слід в обох випадках вважати момент закінчення протиправної поведінки особи, підтримали М.П. Журавльов[376], О.В. Журавльова[377], С.Г. Келіна[378], М.І. Ковальов[379], Ю.Г. Ляпунов[380], Ю.Є. Пудовочкін[381], А.М. Ришелюк[382], В.Б. Харченко[383] та деякі інші вчені. Натомість, В.В. Фефілова, посилаючись на ту ж постанову Пленуму Верховного Суду СРСР, робить протилежні висновки. Вона визначає часом вчинення продовжуваного злочину час вчинення першого з низки тотожних діянь, а часом вчинення триваючого злочину – час вчинення діяння, з якого починається "злочинний стан”[384]. Інші криміналісти підходять до проблеми визначення моменту вчинення кожного з названих видів злочинів диференційовано. Так, на думку А.Н. Комісарова[385], В. Лихолая[386], З.А. Незнамової[387] та А.І. Чучаєва[388] часом вчинення триваючого злочину слід вважати час вчинення суспільно небезпечного діяння, з якого починається так званий "злочинний стан” особи, незалежно від того, коли цей стан буде завершено. Часом же вчинення продовжуваного злочину згадані автори вважають час вчинення останнього із запланованих особою діянь, що складають такий злочин.

Така різноплановість вирішення вказаних проблем пояснюється, на мій погляд, відсутністю єдиних методологічних засад при підході до встановлення часу вчинення злочину у кожній з цих ситуацій. Більшість дослідників, що береться за нього, кожну окрему з наведених ситуацій вирішує, як правило, ізольовано, не встановлюючи якихось спільних моментів з іншими ситуаціями, а також з так званими "одномоментними” злочинами. Така конкретизація, а в окремих випадках навіть казуалізація досліджень не дозволяє, на моє переконання, дійти у ньому відносно аргументованої істинності. Саме тому вирішення питання про час вчинення злочину повинне відбуватися на певному рівні наукової абстракції. Інакше кажучи, повинне бути вирішене питання про час вчинення злочину взагалі, незалежно від будь-яких його особливостей, а вже потім повинні бути досліджені особливості прояву запропонованого рішення щодо окремих видів злочинів[389].

Уявляється, що при вирішенні цього питання слід, перш за все, виходити з розрізнення понять "час вчинення” і "час закінчення” злочину. Відповідно до частини 1 статті 13 КК України "закінченим злочином визнається діяння, яке містить усі ознаки складу злочину, передбаченого відповідною статтею Особливої частини цього Кодексу”. Відомо, що "злочин” та "склад злочину” співвідносяться як явище та юридичне поняття про нього: злочин це конкретне суспільно небезпечне діяння, вчинене у певній обстановці, місці і часі, яке відрізняється від всіх інших злочинів даного виду багатьма особливостями; склад же злочину – це юридичне поняття, що об'єднує найбільш значні, типові та універсальні ознаки злочину[390]. У науці ще не досягнуто єдності у поглядах на те, що ж є складом злочину, і де він міститься. Так, на думку В.М. Кудрявцев, А.А. Піонтковського, А.Н. Трайніна склад злочину – це сукупність передбачених кримінальним законом об'єктивних і суб'єктивних ознак, що характеризують певне суспільно небезпечне діяння як конкретний злочин, і ознаки фактично скоєного діяння можуть лише відповідати йому[391]. Деякі інші вчені вважають, що склад злочину – це взагалі наукова абстракція, законодавче поняття про злочин[392]. Я.М. Брайнін, Н.Ф. Кузнецова та деякі інші автори звертають увагу на те, що склад злочину – це не лише сукупність передбачених кримінальним законом ознак (так званий "юридичний (або – законний) склад”), а й сукупність ознак конкретного вчиненого діяння, які відповідають ознакам, передбаченим законом (так званий "фактичний склад”)[393]. Нарешті І.А. Ребане вважав, що склад злочину – це і є сама відповідність ознак фактично скоєного діяння ознакам, що передбачені кримінальним законом[394]. Не вдаючись до детального аналізу та критики висловлених позицій, оскільки це завдання виходить за межі даного дослідження, відзначу, що найбільш аргументованою та придатною для подальшого використанні на разі уявляється точка зору, відповідно до якої склад злочину розуміється як передбачена кримінальним законом сукупність об'єктивних і суб'єктивних ознак, що визначають те чи інше діяння як злочин (юридичний склад), і яким таке діяння може відповідати (фактичний склад), однак не містити їх. У цьому зв'язку потребує подальшого обговорення положення частини 1 статті 2 КК України, відповідно до якої "підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить (курсив мій – Ю.П.) склад злочину, передбаченого цим Кодексом”.

З точки зору своєї соціального сутності злочин являє собою один із видів перетворювальної діяльності людини, оскільки вчиняючи злочин суб'єкт здійснює в об'єкті певні деструктивні зміни чи створює своєю діяльністю передумови для таких змін[395]. Оскільки злочин – це фактично вчинене особою суспільно небезпечне і передбачене кримінальним законом діяння, яке, як слушно вказує С.В. Землюков завжди має свої суспільно небезпечні наслідки[396], то фактично повністю виконаним (вчиненим) злочин буде лише з моменту настання цих суспільно небезпечних наслідків. Відповідно і склад такого злочину повністю виконаним буде лише тоді, коли його суспільно небезпечні наслідки будуть відповідати суспільно небезпечним наслідкам діяння, описаним у кримінальному законі. Правий був М.С. Таганцев, коли писав, що "діяння отримує значення закінченого злочинного діяння як тільки-но відтворений весь його склад, що вимагається законом”[397]. Тобто, за загальним правилом юридичний і фактичний склад співпадають з моменту настання передбачених кримінальним законом суспільно небезпечних наслідків діяння.

Проте, час настання суспільно небезпечних наслідків – це час появи в об'єктивному світі результатів діяльності людини. Сама ж така діяльність відбулася і залишилася в часі раніше, до настання її результатів. При чому, в окремих випадках суспільно небезпечні наслідки діяння можуть і не настати. Таким чином, фактично скоєне особою діяння не повністю відповідає матеріальному складові описаного в кримінальному законі злочину. І це є цілком нормальним з точки зору розуміння соціальної сутності злочину як об'єктивного явища, яке може і не завершитися у своєму розвитку. Законодавець, розуміючи таку соціальну природу злочинного діяння, в окремих випадках намагається відобразити її в законі. Це, зокрема, виявляється у визнанні того, що готування чи замах на злочин, хоч і є незакінченими злочинами, тим не менше мають повний, закінчений склад відповідно готування до злочину та замаху на злочин. Діяння особи, що хоч і не призвело до настання тих суспільно небезпечних наслідків, які описані в законі, тим не менше, з моменту його вчинення підпадає під всі ознаки складу незакінченого злочину.

Більше того, суспільно небезпечні наслідки злочину з тих чи інших причин не завжди відображаються у складі злочину, передбаченого кримінальним законом, не знаходять у ньому свого описання. У цьому зв'язку в науці кримінального права прийнято розподіляти закінчені злочини на дві категорії: на злочини з "матеріальним” складом та злочини з "формальним” складом[398]. Формальні склади злочинів не містять описання суспільно небезпечних наслідків, а тому реально вчинене особою діяння буде відповідати ознакам злочину з формальним складом раніше фактичного настання цих наслідків – з моменту вчинення самого діяння. Тому закінченим злочин з формальним складом є в момент, з якого вчинене особою діяння буде відповідати всім ознакам такого складу, тобто в момент закінчення самої суспільно небезпечної дії чи бездіяльності.

Отже, момент закінчення злочину визначається моментом, в який ознаки вчиненого особою діяння будуть повністю відповідати ознакам передбаченого законом складу злочину. Проте, момент закінчення злочину не можна ототожнювати часом його вчинення. Це пояснюється тим, що закінчення злочину, як відзначалося вище, в окремих випадках (у злочинах з матеріальним складом) пов'язується не з поведінкою особи, з результатами такої поведінки. В інших же випадках момент закінчення злочину пов'язується з часом вчинення самого діяння. Таким чином, "прив'язка” часу вчинення злочину до моменту закінчення виконання його складу, по-перше, не володіє необхідною універсальністю: в одних випадках (які, до-речі, залежать виключно від того, як законодавець сконструював статтю Особливої частини КК України) часом вчинення злочину визнаватиметься час вчинення самого діяння, в інших – час настання його наслідків. По-друге, твердження про те, що в окремих випадках часом вчинення злочину є час настання суспільно небезпечних наслідків суперечить самій сутності "вчинення” як поведінкового акту людини, який тягне певні наслідки, однак не тотожний їм. По-третє, перенесення юридичного визначення часу вчинення злочину на більш пізній момент в часі завжди пов'язане із створенням можливості кваліфікації діяння особи за більш суворим кримінальним законом, прийнятим пізніше і унеможливленням його кваліфікації за попереднім більш м'яким законом. Тому з позицій необхідності створення максимально більш широких умов для захисту прав особи від їх обмеження державою визначення часу вчинення злочину повине прив'язуватися до як можна більш раннього моменту в часі, яким, як очевидно, є час вчинення особою передбаченого кримінальним законом діяння. В такій ситуації, якщо під час вчинення діяння і під час настання його суспільно небезпечних наслідків були чинними різні за своєю суворістю кримінальні закони, то якщо наступний кримінальний закон був більш суворим – він не зможе бути застосований до особи, якщо ж менш суворим – він отримає зворотну дію і буде застосований.

Таким чином, загальне правило визначення часу вчинення злочину є таким: часом його вчинення слід вважати час, з якого є заверешним передбачене кримінальним законом діяння особи, яке в подальшому має привести до певних негативних змін в об'єктивному світі. При цьому під завершенням такого діяння слід розуміти такий етап його вчинення, з якого діяння повністю підповідає всім ознакам того діяння, яке описане в статті КК України. Якщо, наприклад, діяння описане законодавцем у такий спосіб, що на будь-якому етапі його вчинення воно є однаковим, то з самого початку його виконання воно вже повністю відповідає законодавчій конструкції, а тому самий початок вчинення такого діяння має вважатися часом вчинення злочину. Так, відповідно до частини 1 статті 152 КК України згвалтуванням є статеві зносини із застосування фізичного насильства, погрози його застосування або з використанням безпорадного стану потерпілої. Самий початок насильницького статевого акту є часом вчинення цього злочину. Якщо ж законодавець описує діяння так, що тільки на певному етапі його виконання воно стає злочинним, то часом вчинення злочину слід вважати той момент, в який конкретне діяння особи стало відповідати ознакам злочинного. Наприклад, відповідно до частини 1 статті 303 КК України злочинним є лише систематичне заняття проституцією. Систематичним вчиненням певного діяння в кримінальному праві, як правило, вважається вчинення його хоча б у третій раз. Тому часом вчинення даного злочину слід вважати час третього факту "надання сексуальних послуг з метою отримання доходу”.

У зв'язку з викладеним вище, має бути визнане обґрунтованим положення частини 3 статті 4 КК України про те, що "часом вчинення злочину визнається час вчинення особою передбаченої законом про кримінальну відповідальність дії або бездіяльності”. Проте, таке положення потребує і певного редакційного уточнення. Відомо, що в кримінальному законодавстві, і в науці кримінального права термін "діяння”, як родовий до "дії” і "бездіяльності”, вживається у двоякому значенні[399]. В одних випадках (наприклад, у частині 1 статті 11 КК України) ним позначається весь злочин в цілому, в сукупності всіх свої об'єктивних і суб'єктивних ознак. В інших (наприклад, у частині 1 статті 15 КК України) "діянням” іменується лише одна з ознак об'єктивної сторони злочину. Відповідно в першому випадку говориться про "діяння в широкому сенсі”, в другому – про "діяння у вузькому сенсі”.

Цілком очевидно, що говорячи в частині 3 статті 4 КК України про "передбачену кримінальним законом дію або бездіяльність” законодавець мав на увазі "діяння у вузькому сенсі”. Разом з тим, такий висновок не є однозначним. Вище вже вказувалося, що деякі дослідники (наприклад, А.М. Ришелюк) тлумачать дане поняття в цій статті у широкому сенсі, як синонім всього злочину з усіма його ознаками, в тому числі (для злочинів з матеріальним складом) і з суспільно небезпечними наслідками. Для уникнення подібного тлумачення слід, на мій погляд, скористатися законодавчим досвідом окремих зарубіжних країн (наприклад, Російської Федерації) і доповними частину 3 статті 4 КК України після слова "бездіяльності” словами "незалежно від часу настання їх наслідків”. В такій редакції, коли діянню будуть протиставлятися його наслідки, однозначним буде висновок про те, що діяння слід розуміти виключно у вузькому сенсі.

Отже, взявши в якості загального правила положення про те, що часом вчинення злочину є час вчинення суспільно небезпечного діяння (дії чи бездіяльності), які є ознакою об'єктивної сторони складу цього злочину, можна зробити наступні висновки щодо часу вчинення окремих видів злочинів.

По-перше, часом вчинення злочинів з формальним (у тому числі – з "усіченим”) складом є час вчинення діяння, яке є ознакою його об'єктивної сторони. Наприклад, часом вчинення одержання хабара (стаття 368 КК України) є час прийняття службовою особою предмета цього злочину.

По-друге, часом вчинення злочинів з матеріальним складом є час вчинення діяння, яке входить до об'єктивної сторони їх складу, незалежно від часу настання суспільно небезпечних наслідків цього діяння. Так, часом вчинення будь-якого виду вбивства (статті 115-119 КК України) є час вчинення діяння, спрямованого на заподіяння смерті іншій людині, незалежно від часу настання такої смерті.

По-третє, часом вчинення незакінченого злочину (готування до злочину або замаху на злочин) є, відповідно, час вчинення підготовчих дій або дій, в яких полягає замах[400]. Тобто, у першому випадку – час підшукування або пристосування засобів чи знарядь, підшукування співучасників, змови на вчинення злочину, усунення перешкод або іншого умисного створення умов для вчинення злочину (частина 1 статті 14 КК України); у другому випадку – час вчинення діяння, безпосередньо спрямованого на вчинення злочину (частина 1 статті 15 КК України).

По-четверте, часмо вчинення злочину співучасниками є час вчинення кожним з них своєї "передбаченої законом про кримінальну відповідальність дії або бездіяльності”. Для виконавця злочину це буде безпосередньо діяння, описане в статті Особливої частини КК України, для інших співучасників такі діяння називаються у відповідних частинах статті 27 КК України. Так, для організатора таким діянням є організція вчинення злочину, керівництво його підготовкою чи вчиненням, утворення організованої групи чи злочинної організації або керівництво нею, забезпечення фінансування чи організація приховування злочинної діяльності організованої групи або злочинної організації. Для підбурювача це схилення іншого співучасника до вчинення злочину. Нарешті, для пособника таке діяння полягає у давання порад, вказівок, надання засобів чи знарядь або усуненням перешкод, а також дане заздалегідь обіцяння переховати злочинця, знаряддя чи засоби вчинення злочину, сліди злочину чи предмети, здобуті злочинним шляхом, придбати чи збути такі предмети, або іншим чином сприяти приховуванню злочину.

Отже, діяння організатора, підбурювача та пособника є закінченими з моменту вчинення особою відповідно організаторських, підбурювацьких чи пособницьких дій, незалежно від того, коли вчинив злочин виконавець, і чи взагалі він його вчинив. На мій погляд, слід погодитися з Е.Т. Борисовим у тому, що діяння, вчинене виконавцем, має розглядатися як спеціального виду суспільно небезпечний наслідок діяння, вчиненого організатором, підбурювачем чи пособником[401]. І хоча чинний КК України визначає співучасть як умисну спільну участь декількох суб'єктів злочину у вчиненні умисного злочину (стаття 26 КК України), маючи, очевидно, на увазі участь декількох осіб у вчиненні одного злочину, і, крім того, пов'язує багато питань відповідальності інших співучасників з діянням виконавця, тим не менше немає підстав заперечувати проти того, що кожен співучасник виконує свій самостійний склад злочину, а тому діяння кожного є хоч і пов'язаним з іншими, але самостійним злочином. Тому час вчинення цього злочину має визначатися за загальним правилом як час вчинення конкретною особою свого суспільно небезпечного діяння. У цьому зв'язку можливі ситуації, за яких не буде визнане злочином, скажімо, надання засобів для вчинення діяння, яке було криміналізоване лише на момент його вчинення і не було злочином під час самого надання засобів.

По-п'яте, слід підтримати позицію тих криміналістів, які диференційовано підходять до визначення часу вчинення триваючих та продовжуваних злочинів. Очевидно, що при вчиненні триваючого злочину діяння є завершеним з моменту початку так званого "злочинного стану особи”. Як тільки-но особа, наприклад, прийняла на зберігання вогнепальну зброю, з того ж моменту вона вже вчинила таке діяння з об'єктивної сторони складу злочину, передбаченого частиною 1 статті 236 КК України, як зберігання. Тривалість подальшого зберігання цієї зброї жодним чином не впливає на відповідність скоєного особою діяння тій дії, яка передбачена цією статтею, і може мати значення лише при призначенні їй покарання. Навпаки, єдине "діяння” в складі продовжуваного злочину наявним з моменту вчинення особою останнього з низки тотожних діянь, що становлять цей злочин. Таким чином, часом вчинення продовжуваного злочину слід визнавати час вчинення особою останнього із задуманих нею діянь, що становлять цей злочин.

По-шосте, часом вчинення злочину, об'єктивна сторона якого складається з двох чи більше діянь, слід вважати час вчинення останнього діяння з тих, що входять до об'єктивної сторони складу злочину. Так, наприклад, відповідно до частни 1 статті 223 КК України порушення порядку випуску (емісії) цінних паперів є злочином, якщо випуск (емісія) здійснені "у формі їх відкритого розміщення без реєстрації емісії у встановленому законом порядку”. Об'єктивна сторона цього злочину складається з двох обов'язкових діянь: бездіяльності (не реєстрації емісії у встановленому законом порядку) і дії (відкритого розміщення цінних паперів). Сама по собі не реєстрація емісії цінних паперів без їх відкритого розміщення ще не є злочином. Тому даний злочин вважається вчиненим з моменту вчинення останнього (за часом) з діянь, що входять до його об'єктивної сторони – відкритого розміщення цінних паперів.

Разом з тим, проблемним є питання визначення часу вчинення злочину з альтернативними діями. Наприклад, частина 1 статті 307 КК України передбачає відповідальність за незаконне виробництво, виготовлення, придбання, зберігання, перевезення чи пересилання з метою збуту, а також незаконний збут наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів. Вчинення будь-якого одного з цих діянь, так само, як і декількох з них у будь-якому поєднанні, незалежно від послідовності і часу вчинення таких діянь є одиничним злочином і тягне кваліфікацію за частиною 1 статті 307 КК України. Однак, можливі ситуації, коли окремі з цих діянь можуть вчинятися при чинності одного закону, інші – при чинності іншого. Уявімо, що певна особа у серпні 2001 року (при чинності КК України 1960 року) виготовила наркотичні засоби, а у вересні того ж року (вже при чинності КК України 2001 року) збула їх. На мій погляд, часом вчинення кожного з цих діянь має визнаватися час їх безпосереднього виконання, у зв'язку з чим кожне має кваліфікуватися за тим законом, який був чинним на момент його вчинення. Такий висновок є очевидним відступом від правил кваліфікації одиничного злочину, проте такий відступ, на мій погляд, є виправданим виключністю ситуації, в якій вчинювалися такі діяння і необхідністю дотримання загального правила про визначення злочинності діяння на пілставі закону, чинного на час його вчинення. Оскільки ж у даній ситуації кожне діяння є незалежним одне від іншого і само по собі становить склад злочину, підстав для їх спільної кваліфікації за законом, чинним на час вчинення одного з них, не вбачається[402].

Отже, часом вчинення злочину у будь-якому випадку, незалежно від будь-яких особливостей конструкції об'єктивної сторони кожного конкретного злочину, є час (момент), з якого діяння особи повністю відповідає ознакам описаної в кримінальному законі дії чи бездіяльності, що є обов'язковою ознакою об'єктивної сторони складу цього злочину.

Вернуться к содержанию

ВХОД

БИБЛИОТЕКА (БЕТА):

"LEX" - Правовой портал Украины © 2024Анализ интернет сайтов