РОЗДІЛ 3.

ДІЯ КРИМІНАЛЬНОГО ЗАКОНУ

3.1. Поняття дії кримінального закону

Проблема поняття дії кримінального закону до цього часу залишається мало дослідженою в кримінально-правовій науці. Відчасти це зумовлено тим, що і в загальній теорії права досі ще не досягнуто однозначності в розумінні загальних питань дії закону. Між тим, розуміння цього феномену має принципове значення, оскільки, як слушно зазначає Ю.О. Тихомиров, дозволяє виявити та глибше зрозуміти особливості законодавчого впливу на поведінку людей та ефективність такого впливу[285]. При цьому слід одразу відзначити, що однією з причин такої ситуації є, очевидно, полісемія (багатозначність) при використанні юристами-науковцями терміну "дія закону”. Так, у багатьох випадках в літературі поняття "дія закону” ототожнюється з "чинністю закону”, у зв'язку з чим під "дією” закону розуміється як власне його дія, так і його чинність. Навіть Конституційний Суд України в своїх рішеннях також фактично ототожнює поняття "дія” і "чинність” закону: "дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності” – відзначає він[286]. У КК України 1960 року ці поняття також не розмежовувалися і вживалися в його статті 6 як синоніми: якщо в назві цієї статті говорилося про "чинність кримінального закону в часі”, то в частині 1 встановлювалося, що "злочинність і караність діяння визначаються законом, який діяв під час вчинення цього діяння”.

Такий стан термінологічної невизначеності, очевидно, викликаний тим, що вітчизняна правова наука протягом довгого часу розвивалася в "російськомовному варіанті”, а серед вчених, які пишуть російською мовою, дійсно викликає труднощі розмежування понять "чинність” і "дія” кримінального закону, оскільки, як відомо, російською і "чинність”, і "дія” перекладаються однаково – "действие”. Так, наприклад, Ю.А. Соколов писав, що "Закон є чинним (рос.: "имеет силу” – Ю.П.) остільки і до тих пір, оскільки і поки він зберігає свою обов'язковість. Дія (рос.: "действие” – Ю.П.) радянського закону починається з моменту набуття ним чинності. Тому радянське законодавство не проводило і не проводить відмінності між набуттям законом чинності і набуттям (введенням) його в дію”[287]. Точно так же не проводять відмінності між чинністю і дією закону також і багато сучасних криміналістів[288]. Справедливо звертаючи на це увагу, А.А. Бєлкін, наприклад, пропонує відрізняти дію закону від володіння ними силою (чинністю)[289].

Таким чином, першою проблемою, яка постає при визначення поняття дії кримінального закону, є відмежування її від чинності кримінального закону. Навряд чи можна погодитися з В.В. Копейчиковим у тому, що "будь-який закон живе тільки тоді, коли він виконується всіма і повсюдно”[290]. Як вже було сказано вище, "життя” закону, тобто його чинність, є його об'єктивною властивістю, пов'язаною з існуванням закону у часі, як об'єктивного явища. І не більше. Тому кримінальний закон, який є чинним, не обов'язково може діяти. Дещо забігаючи наперед, відзначу, що такі ситуації мають місце, наприклад, у випадках, коли відсутні юридичні факти, які зумовлюють дію кримінального закону – не вчиняються передбачені ним злочини. І навпаки, може діяти кримінальний закон, який вже не є чинним. Це має місце у випадках так званого "переживання” старого кримінального закону, коли закон, який вже втратив чинність, тим не менше застосовується до злочину, вчиненого під час його чинності, оскільки наступний кримінальний закон посилює кримінальну відповідальність. Тому правильним буде висновок про те, що чинність кримінального закону в часі, тобто його існування у часі, не є залежною від обставин, що зумовлюють його дію, а, навпаки, створює передумови для дії закону. Інакше кажучи, не дія кримінального закону є умовою його чинності, а чинність закону є передумовою його дії, оскільки діяти може бути лише той закон, який є (чи був) чинним, існуючим на певний момент. П.А. Воробей, М.Й. Коржанський та В.М. Щупаковський пишуть, що законодавець надаючи законові чинності лише створює можливість дії, можливість застосування. На їх думку "закон починає діяти лише тоді, коли виконавці закону перетворять цю законодавчу можливість в дійсність, коли вони почнуть його виконувати, реалізовувати. Без його виконання, застосування закон не діє, а лише існує на папері мертвим письмом”[291].

Отже, дія закону – явище відмінне від просто його існування (чинності) і полягає в переведенні положень чинного закону в певний соціальний результат. У зв'язку з цим слушною уявляється думка В.Є. Гулієва та Г.А. Кравцова про те, що "для пояснення того, що таке "дія закону”, очевидно слід розглянути способи реалізації правових приписів – застосування, виконання та дотримання норм права – та пов'язати кожен з них з часовими та просторовими межами існування закону”[292]. Тобто, дія кримінального закону має розглядатися крізь призму реалізації його положень в конкретних умовах часу і місця. При чому така реалізація проявляється в процесі застосування даного закону до тих соціальних явищ, які ним регулюються. Отже, "питання про дію кримінального закону є питанням про його застосування”[293].

В загальній теорії права вважається, що застосування закону разом з його дотриманням, виконанням та використанням є формою реалізації закону (права). При цьому, якщо останні три форми реалізації законів здійснюються приватними особами, які дотримуються заборон, виконують обов'язки та використовують права, визначені законом, то застосування закону є прерогативою органів державної влади і полягає у їх владній, організовуючій діяльності, що має на меті забезпечити суб'єктам, яких стосуються законодавчі приписи, реалізацію належних їм прав та обов'язків[294]. Таким чином, реалізація кримінального закону, як закону, що звернутий до судів та органів кримінального переслідування[295], може бути здійснена лише у формі його застосування цими органами. Під час такого застосування, здійснюється логічна операція підведення одиничного під загальне, або, як писав Г.В.Ф. Гегель, загальне визначення закону, зламлюється до окремого конкретного випадку[296]. Тобто повноваження держави покласти на особу, що вчинила злочин, кримінальну відповідальність, яке загальним чином визначене у кримінальному законі, конкретизується і реалізується для певного випадку вчинення особою злочину.

Разом з тим, дія кримінального закону є більш широким поняттям порівняно із його застосуванням, оскільки вона має місце і поза процесом застосування закону. Відомо, що застосування закону завжди пов'язується з діяльністю певних державних органів, яка починається зі встановлення ними фактичних обставин справи і завершується прийняттям рішення у справі[297]. Проте, вже для того, щоб компетентні державні органи почали встановлювати фактичні обставини справи, вони мають бути наділені відповідним повноваженням. Це повноваження у них з'являється на підставі кримінального закону, тобто також є результатом його дії.

У зв'язку з цим уявляється за можливе розглядати дію кримінального закону в двох аспектах, або, точніше, на двох рівнях. Перший рівень дії кримінального закону – це його потенційна, або попередня дія. Вона полягає в тому, що кримінальний закон надає державі повноваження визнати те чи інше конкретне вчинене особою діяння злочином та застосувати за його вчинення кримінальну відповідальність. Отже, для того, щоб в результаті потенційної дії кримінального закону у держави виникло повноваження визнати злочином конкретне діяння конкретної особи та покласти на цю особу кримінальну відповідальність, повинно бути вчинене таке діяння, яке підпадає під ознаки складу злочину, що описані в кримінальному законі. Вчинення такого діяння якраз і виступає тією необхідною умовою, яка забезпечує перехід наслідків, що випливають із закону, з можливості в дійсність[298]. Інакше кажучи, вчинення такого діяння породжує у держави дійсне повноваження на визнання вчиненого злочином та покладення на особу, що його вчинила, кримінальної в ідповідальності.

Таким чином, на цьому рівні дія кримінального закону полягає в наділенні держави в особі органів кримінального переслідування повноваженням визнати конкретне вчинене особою діяння злочином та піддати таку особу кримінальній відповідальності. Поява такого повноваження стає результатом дії кримінального закону. Але, оскільки таке повноваження ще не може бути одразу, з моменту його появи, реалізоване, а для своєї реалізації вимагає певного підтвердження, його цілком можна іменувати потенційним. У зв'язку з цим і дія кримінального закону на даному етапі ще є тільки потенційною.

Отже, для того, щоб кримінальний закон отримав потенційну дію, повине бути вчинений злочин. І навпаки, поки особою злочин не вчинений – кримінальний закон не діє і не наділяє державу повноваженням на притягнення цієї особи до кримінальної відповідальності. У зв'язку з цим не уявляється за можливе погодитися з досить поширеною у кримінально-правовій науці думкою, яку, наприклад, М.Д. Дурманов висловлював таким чином: "кримінально-правова норма … діє і чинить регулюючий вплив на суспільні відносини з моменту набуття чинності кримінальним законом, що містить цю норму, але ніяк не з моменту вчинення винуватцем злочину, закріпленого нормою, чи застосування санкції цієї норми”[299]. Деякі інші криміналісти були менш категоричними у своїх судженнях, ніж М.Д. Дурманов, і допускали можливість дії кримінального закону як до моменту вчинення злочину, так і після його вчинення. Наприклад, Т.В. Кльонова пише, що "до вчинення злочину, яким порушується встановлена заборона, кримінально-правова норма реалізується у формі відносин, що виникають між громадянами та державою у зв'язку з попередженням злочинів на підставі заборон певних видів поведінки… Якщо ж всупереч встановленій забороні злочин вчинюється, кримінально-правова норма реалізується вже у формі відносин, що виникають між державою та злочинцем у зв'язку з вчиненим злочином, коли злочин певним чином кваліфікується, а особі, винуватій у його вчиненні, призначається кримінальне покарання”[300].

Таке розуміння дії кримінального закону, як уявляється, є занадто широким. Дійсно, наявність у суспільстві кримінального закону, який містить перелік видів поведінки, що визнаються злочинами, та заходи кримінальної відповідальності за їх вчинення, є певним стримуючим фактором для окремих членів цього суспільства[301]. Вище вже називалися отримані різними дослідниками цифри, які свідчать про те, що певний, досить малий, відсоток людей не вчинюють злочини з остраху перед кримінальним законом. Але не можна сказати, що таке невчинення злочину є результатом дії закону. Слід погодитися з Л.І. Спиридоновим у тому, що воно скоріше є результатом ціннісно-орієнтаційного впливу існування кримінального закону на суспільну свідомість, який відбувається поза межами реалізації закону, поза межами його дії[302]. Так само слушною видається і думка І.М. Даньшина та Ю.М. Грошового, які пишуть, що кримінальний закон сприяє зміцненню в свідомості громадян стійких правил належної поведінки. При цьому він є лише одним серед багатьох інших заходів (література, мистецтво, сучасні масові засоби виховання), спрямованих на формування певних соціальних і особистих якостей громадян[303]. Тобто, утримуючи самим фактом свого існування певну категорію осміб від вчинення злочину, кримінальний закон виконує таку ж роль, як і замок на дверях, який перешкоджає злочинцеві проникнути до приміщення з метою вчинення крадіжки. Хтось у зв'язку з такими факторами (закон чи замок) не вчинить злочину, а інший – знехтує ними і скоїть задумане. Такий вплив закону на поведінку людей здійснюється ним позаюридичними засобами: в цих випадках кримінальний закон не створює ніяких прав, обов'язків чи повноважень. Вище вже відзначалося, що кримінальний закон не містит заборон на вчинення злочинів, а лише карає за порушення заборон, що випливають з існуючого правопорядку. Тому утримання певних осіб від вчинення злочинів через боязнь покарання є не результатом дії кримінального закону, а результатом впливу на свідомість цих людей авторитету закону та державних органів, які його застосовують.

Саме тому в контексті даного дослідження дія кримінального закону розглядається виключно як його юридична дія, як породження ним суб'єктивних прав, юридичних обов'язків чи повноважень у суб'єкта, до якого він звернутий, чию діяльність він регулює. Таким суб'єктом, як відзначалося вище є лише держава в особі відповідних органів державної влади. Тому діяти кримінальний закон може лише щодо цих органів, наділяючи їх відповідними повноваженнями[304]. Всякий інший вплив кримінального закону на суспільство, не пов'язаний з породженням прав, обов'язків чи повноважень у конкретних суб'єктів, а лише такий, що полягає у формуванні їх правосвідомості, не є дією закону.

Отже, у випадку вчинення злочину в результаті потенційної дії кримінального закону у держави породжується потенційне повноваження визнати таке діяння злочином та застосувати до особи, яка його вчинила, кримінальну відповідальність. При цьому відомо, що поява в результаті тієї чи іншої дії або події юридичних наслідків (у виді прав чи обов'язків) вже свідчить про появу правовідношення[305]. Таким чином, слід визнати, що з моменту вчинення злочину між особою, яка його вчинила, та державою складаються певні правовідносини.

Питання про момент виникнення і припинення правовідносин, які складаються між державою та особою, яка вчинила злочин, є досить дискусійними у науці кримінального права. Іноді навіть взагалі заперечується можливість існування будь-яких правовідносин у даному випадку. Так, на думку А.І. Загорулька "у самому поєднанні слів "кримінальні” та "правовідносини” закладено суперечність. Якщо це правовідношення, – пише він, – то воно повинно захищатися і охоронятися. Якщо ж це кримінальне відношення, то воно злочинне, підлягає припиненню”[306]. Завершуючи цю думку, автор робить висновок, що "застосування до злочинця кримінально-правових покарань здійснюється в рамках кримінально-процесуальних правовідносин, а не якихось особливих матеріальних кримінальних правовідносин”[307]. Подібні судження іноді висловлювалися й деякими криміналістами[308], однак більшість вчених все ж вважають, що відносини які складаються між державою та особою, що вчинила злочин, є правовими, зокрема – кримінально-правовими, їх об'єктивність достатньо аргументована і на сьогодні практично не дискутується. Що ж стосується зауваження А.І. Загорулька про те, що це, буцімто "антисуспільні відносини”, то воно також вразливе для критики, оскільки в рамках кримінального правовідношення здійснюється позитивна, соціально корисна діяльність держави по протидії злочинності шляхом покладення кримінальної відповідальності на особу, яка вчинила злочин. Що ж до моменту виникнення кримінальних правовідносин, то різними авторами обґрунтовувалися різні точки зору. Їх критичний аналіз у сучасній літературі досить повно здійснили В.С. Прохоров, М.М. Кропачов, О.М. Тарбагаєв[309] та Г.О. Петрова[310], що на думку автора цих рядків звільняє його від необхідності повторення.

Таким чином, з моменту вчинення злочину в результаті потенційної дії кримінального закону у держави з'являється потенційне повноваження визнати цю особу такою, що вчинила злочин, і піддати її кримінальній відповідальності. Для того, щоб реалізувати таке потенційне повноваження держава (в особі органів кримінального переслідування: оргаів дізнання, досудового слідства та прокуратури) уповноважується кримінально-процесуальним законом обвинувачувати особу у скоєнні злочину, збирати докази її винуватості та домагатися у суді визнання скоєного злочином і притягнення особи, яка його вчинила, до кримінальної відповідальності. М.М. Полянський правильно писав, що мета кримінального процесу "полягає у встановленні для конкретного випадку (тобто, чи існує) права держави на покарання та евентуально (тобто, якщо воно існує) тих меж, в яких воно підлягає здійсненню”[311]. Інакше кажучи, з моменту скоєння злочинного діяння держава в особі органів дізнання, слідства і прокуратури отримує повноваження кримінального переслідування особи, яка вчинила таке діяння, і ще не має повноваження реально піддати цю особу кримінальній відповідальності. Особа ж ця має обов'язок сприйняти кримінальне переслідування і право на те, щоб воно велося в рамках закону, право доводити свою невинуватість у вчиненні злочину та вважатися невинуватою у його вчиненні доки судом не буде визнано протилежне. Таким чином, з моменту скоєння злочину особа і держава вступають у правовідношення кримінального переслідування, яке, за загальним правилом, закінчується у момент набрання законної сили вироком суду, а в окремих випадках, коли держава з тих чи інших причин відмовляється від кримінального переслідування – і раніше[312]. При цьому, протягом певного часу суб'єкти описаного правовідношення можуть і не знати про його виникнення. Це, зокрема, має місце у період, коли злочин ще є латентним, або коли особа, яка його вчинила, ще не усвідомлює самого факту вчинення (наприклад, в силу невиправданої юридичної помилки) тощо. Проте таке незнання не усуває об'єктивної наявності самого правовідношення.

У момент набуття законної сили вироком суду, коли скоєне особою діяння констатується як злочин чи не злочин і у першому випадку вирішується питання про покладення на неї кримінальної відповідальності, існує власне кримінальне правовідношення. Саме в цей момент суд підтверджує наявність у держави повноваження притягнути особу до кримінальної відповідальності і це повноваження державою реально здійснюється. Тобто, те повноваження, яке виникло як потенційне з моменту вчинення злочину, стає реальним і здійснюється шляхом реального впливу на особу, яка вчинила злочин. У цей момент потенційність, яка мала місце у правовідносинах кримінального переслідування, актуалізується, і кримінальне правовідношення існує "в чистому вигляді”.

Отже, в момент визнання судом в обвинувальному вироку діяння, вчиненого особою, злочином та покладення на таку особу кримінальної відповідальності проявляється другий рівень дії кримінального закону – його реальна дія. У даному випадку правило поведінки, визначене кримінальним законом, застосовується до певного суспільного відношення, що створює умову для подальшої реалізації цього правила у реальній поведінці суб'єктів правовідношення[313]. Таким чином, реальна дія кримінального закону – це його реальний вплив на правовідношення, що склалися між особою, яка вчинила злочин, та державою шляхом констатації наявності чи відсутності у такому правовідношенні повноваження держави визнати конкретне вчинене особою певним злочином та застосувати за його вчинення конкретний обсяг кримінальної відповідальності. На відміну від потенційної дії, яка має місце в силу самого факту вчинення діяння, що підпадає під ознаки описаного в КК складу злочину, реальна дія кримінального закону має місце лише шляхом застосування його судом.

У зв'язку з викладеним, слід підтримати тих авторів, які вважають, що дія і застосування закону не є тотожними поняттями[314]. Якщо дія кримінального закону – це поняття матеріального права, яке відображає сутність, зміст впливу закону на кримінальне правовідношення, то застосування кримінального закону – це поняття процесуального права, яке характеризує форму зовнішнього прояву такого впливу. В результаті реальної дії кримінального закону потенційне повноваження, що виникло у держави з моменту вчинення злочину, стає реальним і строго окресленим. Держава стає повноважною визнавати діяння, вчинене особою лише тим злочином, яким його назвав суд у вироку, і застосовувати лише таку кримінальну відповідальність, яку визначив суд. Таким чином, реальна дія кримінального закону створює передумову для трансформації юридичного змісту правовідношення, що виникло з моменту вчинення злочину, у фактичний. Фактично може бути реалізоване лише конкретизоване судом повноваження держави, а не те потенційне, яке з'явилося у неї в результаті потенційної дії кримінального закону. Отже, для реальної дії кримінального закону необхідна єдність двох підстав: по-перше, вчинення особою діяння, яке є умовою потенційної дії закону, по-друге, винесення судом правозастосовчого рішення у виді обвинувального вироку. Й.О. Покровський, маючи на увазі саме рівень реальної дії закону, зазначав, що "закон не діє механічно; для своєї реалізації у житті він потребує живого посередника, який застосує його до конкретного випадку. Таким посередником є суд”[315].

КК України 2001 року строго витримав концепцію, відповідно до якої правозастосовче рішення, яке є другою підставою реальної дії кримінального закону, може винести лише суд. Відповідно до частини 2 статті 2, частини 2 статті 44, частини 1 статті 74 КК України особа може бути піддана кримінальній відповідальності, звільнена від такої відповідальності або покарання лише судом. При цьому суд, виносячи правозастосовче рішення (обвинувальний вирок при покладенні кримінальної відповідальності або постанову при звільненні від неї), послідовно застосовує обидві частини кримінально-правового припису. Спершу суд застосовує гіпотезу цього припису, в якій описується як злочин те чи інше діяння. Шляхом застосування гіпотези кримінально-правового принципу суд здійснює кримінально-правову кваліфікацію вчиненого особою діяння[316]. І якщо воно кваліфікується як злочин, констатується наявність у держави реального повноваження визнавати вчинене особою діяння злочином. Далі, якщо в результаті застосування гіпотези кримінально-правового припису діяння кваліфіковане як злочин, суд застосовує санкцію цього припису. В результаті ж застосування санкції визначається реальне повноваження держави покласти на особу конкретний обсяг кримінальної відповідальності. У випадках звільнення особи від кримінальної відповідальності суд застосовує кримінально-правові приписи, які складаються не з гіпотези і санкції, а з гіпотези і диспозиції, при чому перша – називає передумови і підстави звільнення від кримінальної відповідальності, друга – визначає повноваження суду на таке звільнення[317]. Таким чином, у будь-якому суд виносить рішення про відповідність чи невідповідність встановлених фактичних обставин гіпотезі кримінально-правового припису та про кримінально-правові наслідки виявленого положення[318]. Після того, як в результаті реальної дії кримінального закону у держави з'явилося повноваження визнавати скоєне особою діяння злочином і піддавати її кримінальній відповідальності, існують вже кримінально-виконавчі правовідносини. В рамках цих правовідносин і реалізуються названі повноваження, вони переходять з рівня юридичного змісту правовідношення в його фактичний зміст.

Таким чином, повноваження держави на визнання особи такою, що вчинила злочин, та піддання її кримінальній відповідальності проходить, за загальним правилом, три стадії розвитку. Спершу в результаті потенційної дії кримінального закону воно з'являється як потенційне. У такому виді воно існує в рамках правовідношення кримінального переслідування. Потім в результаті реальної дії кримінального закону воно стає реальним і конкретним. Це відбувається в рамках власне кримінального правовідношення. Після цього, в рамках кримінально-виконавчого правовідношення це повноваження реалізується. Тим не менше, на кожній із цих стадій згадане повноваження визначається тим кримінальним законом, відповідно до якого є юридичним фактом діяння особи, що породило найперше з правовідношень – правовідношення кримінального переслідування. Таким чином, кримінальний закон діє щодо такого правовідношення на всіх трьох етапах, що й дало Н.Б. Алієву підстави виділяти три етапи дії кримінального закону: кримінально-процесуальна діяльність, призначення покарання, виконання покарання[319].

Той факт, що у всіх трьох названих правовідношеннях є єдиними суб'єктний склад (особа, що вчинила злочин, та держава), предмет (кримінальна відповідальність), а їх зміст знаходиться у діалектичному процесі розвитку в напрямку його конкретизації та реалізації, дозволяє говорити про існування кримінального правовідношення у широкому сенсі. Таке кримінальне правовідношення у широкому сенсі вбирає в себе правовідношення кримінального переслідування, власне кримінальне правовідношення та кримінально-виконавче правовідношення. Виникає воно з моменту виникнення правовідношення кримінального переслідування, тобто з моменту вчинення злочину, а закінчується в момент повної реалізації державою свого повноваження піддавати особу кримінальній відповідальності. У зв'язку з цим, власне кримінальне правовідношення, яке є складовою частиною кримінального правовідношення у широкому сенсі, можна назвати "кримінальним правовідношенням у вузькому сенсі”.

Вернуться к содержанию