Втрата чинності кримінальним законом - Правовой портал Украины
LEX       
Правовой портал


МЕНЮ

Яндекс.Метрика

Rambler's Top100

конструктор договоров Украина

 

2.3. Втрата чинності кримінальним законом

Якщо набуття чинності – це початковий момент життя закону, з якого він власне й існує як такий і за формою, і за змістом, то втрата ним чинності – кінцевий момент його існування. Однак, якщо набуття законом чинності більш чи менш повно врегульоване Конституцією та законодавством України, то втрата ним чинності ще, на жаль, не отримала належного законодавчого регулювання, що інколи призводить до певних труднощів у визначенні кінцевого моменту чинності одного закону та початкового моменту чинності іншого, а, отже, і визначення того, який саме закон має бути застосований.

В науці кримінального права давно вже висловлена і ніким не заперечується думка про те, що кримінальний закон є чинним доти, доки він не буде скасований чи змінений у встановленому порядку[249]. Однак окремі криміналісти трактують підстави втрати чинності кримінальним законом дещо ширше. Так, на думку О.А. Герцензона "затверджений кримінальний закон, що набув чинності, є чинним до настання однієї з наступних умов: 1) скасування закону, 2) зміни закону в частині, заміни його іншим законом, 3) спливу строку чинності закону, 4) відпадання особливих умов і обставин, що викликали дію цього закону”[250]. Запропоновані О.А. Герцензоном чотири підстави втрати кримінальним законом чинності сьогодні стали практично хрестоматійними, і увійшли до багатьох підручників з кримінального права[251]. Тим не менше, повністю погодитися з ними не уявляється за можливе. Сказане, зокрема, стосується такої підстави, за якої, на думку О.А. Герцензона, кримінальний закон втрачає чинність, як відпадання особливих умов і обставин, на існування яких такий закон був розрахований.

Слід відзначити, що сама ідея про таку підставу втрати законом чинності не є новою. Ще відомий римський юрист Юліан писав: "дуже правильно прийнято, що закони відміняються не тільки голосуванням законодавця, а й мовчазною згодою всіх шляхом незастосування” (Дигести. 13.32)[252], маючи на увазі незастосування закону за змінених обставин суспільного життя. В радянській кримінально-правовій літературі була досить поширеною думка про те, що окремі закони набувають чинності лише при настанні певних обставин і при їх зникненні – втрачають чинність. Часто як приклад цієї підстави втрати чинності кримінальним законом наводилися закони воєнного часу[253]. Ще далі йде П.П. Михайленко, який пише, що "низка статей (КК України – Ю.П.) про військові злочини втрачає чинність з відпадінням вказаних у законі обставин”[254].

Дійсно, за окремими законами особа може бути засуджена лише за діяння, вчинені у військовий час. Однак самі ці закони можуть бути чинними як до початку війни, так і після неї: вони не набувають чинності і не втрачають її у зв'язку з війною. Стан війни лише створює підстави для застосування, для дії такого кримінального закону. Слід тому погодитися з позицією В.М. Чхіквадзе, який вказував на можливість притягнення до кримінальної відповідальності за законом воєнного часу особи, що вчинила злочин у військовий час, хай би навіть притягнення і мало місце після закінчення війни[255]. А.А. Піонтковський[256] (батько) та А.С. Піголкін[257] також вважали, що яким би застарілим не був нормативно-правовий акт, він може втратити чинність лише у випадку його скасування.

Якщо ж мати на увазі закони, видані саме у зв'язку з певними обставинами, то й у даному випадку не можна говорити про втрату цими законами чинності при зникненні відповідних обставин. На користь цього свідчать як вище наведені аргументи, так і історичний досвід. Відомо, що власне закінчення Великої вітчизняної війни не стало підставою для втрати чинності, наприклад, Указу Президії Верховної Ради СРСР від 6 липня 1941 року "Про відповідальність за поширення у воєнний час неправдивих чуток, що збуджують тривогу серед населення”[258], прийнятого у зв'язку з її початком. Цей Указ був чинним і після її закінчення, аж до того, поки не був скасований Указом Президії Верховної Ради СРСР від 13 квітня 1959 року[259].

У зв'язку з викладеним, не можна погодитися і з В.М. Василашем[260] у тому, що втратив чинність у зв'язку з проведенням в Україні грошової реформи[261] Указ Президії Верховної Ради України "Про відповідальність за виготовлення з метою збуту та збут підроблених купонів багаторазового використання”[262]. Цей Указ був чинний аж до 1 вересня 2001 року, поки він не був скасований (втратив чинність) відповідно до пункту 2 розділу І Прикінцевих та перехідних положень КК України 2001 року. Інакше слід було б погодитися з тим, що Указ Президента України, який за своєю суттю є підзаконним актом, скасував чинність Указу Президії Верховної Ради України, який відповідно до Конституції України 1978 року мав силу закону, тобто правовий акт, який має меншу юридичну силу, скасував акт з більшою юридичною силою.

Отже, кримінальний закон в тій чи іншій частині може втратити чинність з наступних трьох причин: по-перше, у зв'язку з його скасуванням; по-друге, у зв'язку із заміною його іншим законом (викладенням в іншій редакції); по-третє, у зв'язку зі спливом визначеного законодавцем строку чинності тієї чи іншої статті кримінального закону.

Скасування кримінального закону, поряд із заміною його іншим, є найбільш поширеним способом втрати чинності всім законам чи окремими його частинами. Таке скасування може здійснюватися Верховною Радою України шляхом прийняття закону про скасування (втрату чинності) того чи іншого припису кримінального закону без заміни його іншим. В такому разі з моменту набуття чинності таким законом, визначений у ньому припис свою чинність втрачає.

Крім того, відповідно до частини 2 статті 152 Конституції України закон чи окремі його положення також втрачають чинність з дня з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність. На перший погляд, Конституція прямо і недвозначно визначає, що скасування кримінального закону як підстава втрати ним чинності може мати місце як за рішенням Верховної Ради України, так і за рішенням Конституційного Суду України. Однак реальне застосування цього конституційного припису щодо кримінального закону України показало наявність певних проблем, пов'язаних з його недвозначним тлумаченням. Так, прийняття Закону України "Про внесення змін до Кримінального, Кримінально-процесуального та Виправно-трудового кодексів України”[263], яким була скасована стаття 24 КК України 1960 року та скасовані чи змінені положення статей Особливої частини, що передбачали смертну кару як вид покарання, і які до цього були визнані неконституційними за рішеннями Конституційного Суду України[264], знову підняло питання про юридичну природу рішень останнього. Зокрема, чи може Конституційний Суд своїм рішенням скасовуватися повністю чи в частині закон, визнаний неконституційним, чи його рішення є лише підставою для скасування чи зміни такого закону Верховною Радою України? Інакше кажучи, чи є визнання кримінального закону неконституційним самостійним способом його скасування?

Очевидно, що з дня визнання його неконституційним закон не може бути застосованим, він перестає бути загальнообов'язковим до виконання як нормативний акт. Тобто його змістом перестають бути державні владні веління. Таким чином, закон втрачає ознаку свого змісту, він втрачає нормативно-правові приписи, які регулюють ті чи інші суспільні відносини. Як відомо, втрата будь-яким явищем однієї з обов'язкових своїх ознак, властивих класу, мислимому в понятті про це явище, призводить до зникнення самого явища як такого та перетворення його в якісно інше, що відноситься до класу, мислимого під іншим поняттям[265]. Таким чином, закон, який з дня ухвалення рішення про його неконституційність стає "формою без змісту”, з цього ж самого моменту перестає бути власне законом, оскільки існування беззмістовної форми є неможливим[266]. З цього витікає, що такий "закон” не може скасовуватися чи змінюватися Верховною Радою у порядку, передбаченому для скасування чи зміни законів.

Слушною з цього приводу уявляється думка Судді Верховного Суду США Філда, висловлена ним у справі Norton v. Shelby County (1886 рік): "Неконституційний закон не є правом, він не створює суб'єктивних прав не покладає обов'язків; не є підставою для захисту особи; не створює посадових функцій. Такий закон у правовому сенсі не чинний так само, як він ніколи б не був прийнятий”[267]. Слід відзначити, що загалом законодавча практика в Україні підтверджує істинність цієї тези – визнання Конституційним Судом окремих положень закону неконституційними було самостійним видом їх скасування і не потребувало "підтвердження” Верховною Радою. Безпосередньо у зв'язку з рішеннями Конституційного Суду України втратили чинність (були скасовані), наприклад, окремі положення Закону України "Про вибори народних депутатів України”, а Верховна Рада України при внесенні змін до цього закону вже не торкалась неконституційних положень[268]. І сам Конституційний Суд України фактично підтвердив правильність такої практики, вказавши в одному із своїх рішень, що "втрата чинності окремих положень Закону в цьому разі (у разі визнання їх неконституційними – Ю.П.) безпосередньо пов'язана з ухваленням Рішення Конституційного Суду України, а не з прийняттям правового акта на його підтвердження чи виконання”. І далі в цьому ж рішенні Суд відзначив: "Рішення Конституційного Суду України мають пряму дію і для набрання чинності не потребують підтверджень з боку будь-яких органів державної влади”. Навіть наявність в таких рішеннях додаткового визначення порядку їх виконання "не скасовує і не підміняє загальної обов'язковості їх виконання. Незалежно від того, наявні чи відсутні в рішеннях, висновках Конституційного Суду України приписи щодо порядку їх виконання, відповідні закони, інші правові акти або їх окремі положення, визнані за цими рішеннями неконституційними, не підлягають застосуванню як такі, що втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність”[269].

Повноваження Конституційних Судів скасовувати неконституційні закони є традиційним для світової практики конституційного судочинства. Ідеолог сучасної системи конституційного судочинства Г. Кельзен вважав, що парламент не може сам забезпечувати свою підпорядкованість Конституції і відповідність їй всіх своїх актів і "саме тому незалежному від парламенту і, як наслідок, незалежному від будь-якої іншої державної влади органу слід доручити анулювання неконституційних актів, тобто судовому органу чи Конституційному трибуналові”[270]. Аналізуючи сутність конституційного контролю в Україні Ю.М. Тодика та О.В. Марцеляк доходять висновку про те, що "з точки зору правових наслідків конституційний контроль в Україні є остаточним, а не консультативним… Адже при консультативному контролі рішенням конституційного суду притаманна моральна, а не юридична сила… Навпаки, рішення, що приймаються в порядку постановляючого контролю є обов'язковим, навіть загальнообов'язковим, і якщо таким рішенням оголошується акт як такий, що не відповідає Конституції, то жодні претензії до нього в цьому разі більше не приймаються. Якщо ж акт визнаний неконституційним, то він втрачає юридичну силу”[271]. На думку Є. Євграфової "ухвалюючи рішення про визнання законів, інших рішень або їх окремих положень такими, що не відповідають Конституції України (неконституційними), Конституційний Суд таким чином вносить в чинне законодавство … певні зміни”[272], а Г. Гаджиєв вважає, що у зв'язку з цим "при новому опублікуванні закону, одне з положень якого визнано неконституційним, скасоване положення не відтворюється, і в примітці зазначається, якою постановою Конституційного Суду зроблено "пролом” у законі”[273].

Суддя Верховного Суду США Холмс в рішенні по справі Southern Pacific Co v. Jensen відзначив: "я визнаю без коливань, що судді можуть і повинні законодавствувати”[274]. Проте в країнах континентальної системи права суддівське "законодавствування” звужене порівняно з країнами англосаксонського права. В країнах з континентальною системою права, у тому числі й в Україні, суд (зокрема – Конституційний) з трьох функцій законодавця (приймати, змінювати та скасовувати закони) виконує лише одну. Він може лише скасувати закон, причому лише за однією підставою – у разі визнання такого закону неконституційним. Розглядаючи проблеми скасування юридичних актів, В.О. Толстик зробив висновок, що "перш за все, подібне право (скасування юридичних актів – Ю.П.) має будь-який суб'єкт правотворчості відносно прийнятих ним норм. Це так зване автентичне скасування… Крім автентичного існує і легальне скасування, тобто надане законом тому чи іншому органу державної влади право скасувати чинність нормативних правових актів, прийнятих іншими (як правило нижчестоящими) суб'єктами правотворчості. Право легального скасування має Конституційний Суд”[275]. Про те, що "рішення Конституційного суду України про неконституційність правових актів скасовують їх” пише і суддя Конституційного Суду України В.П. Тихий[276]. Повноваження Конституційного Суду скасовувати неконституційні закони дало підстави В.М. Баранову та Д.С. Кондакову образно назвати його "негативним законодавцем”[277].

У зв'язку зі сказаним, не можна погодитися з думкою тих правознавців, які заперечуючи можливість скасування законів Конституційним Судом України посилаються на те, що останній не є законодавцем. Так, він дійсно ним не є. Але твердження про те, що Конституційний Суд уповноважений скасовувати закони, які є неконституційними, аж ніяк не є наслідком визнання його законодавцем. Конституційний Суд України, не будучи законодавцем, як вже відзначалося вище, лише виконує одну з функцій, яка раніше (до утворення Конституційного Суду) самому законодавцю і належала, а з моменту створення Конституційного Суду – була передана йому. Це функція скасування (визнання не чинними) неконституційних законів. І все, ніяких інших законодавчих функцій Конституційний Суд не виконує, та й не може виконувати, оскільки він дійсно не є законодавцем. Є. Євграфова правильно пише, що "ухвалюючи рішення (про неконституційність законів – Ю.П.) Конституційний Суд не встановлює норм права, що не властиво його призначенню і повноваженням, а лише "звільнює” систему законодавства від актів, що суперечать Основному Закону держави”[278].

Таким чином, процедура "підтвердження” Верховною Радою України рішень Конституційного Суду не відповідає ні Конституції України, ні світовій конституційній практиці, ні позиціям правової доктрини. Вона підриває статус Конституційного Суду як незалежного авторитетного органу державної влади, перетворюючи його у такий собі дорадчий орган при Парламенті. Саме тому, визнання кримінального закону в цілому чи в окремій частині неконституційним слід вважати окремим способом його скасування, який не потребує жодного "підтвердження”. У зв'язку з викладеним слід вважати, що стаття 24 та інші статті КК України 1960 року, що передбачали смертну кару як вид покарання, втратили чинність не з моменту набуття чинності Законом України від 22 лютого 2000 року "Про внесення змін до Кримінального, Кримінально-процесуального та Виправно-трудового кодексів України”, а з моменту набуття чинності Рішенням Конституційного Суду України від 29 грудня 1999 року у справі про смертну кару.

Наступною підставою втрати чинності кримінальним законом є його заміна іншим або ж викладення у новій редакції. Такий порядок припинення чинності законів є відомим ще з часів давньоримського права – lex posterior derogat priori (закон наступний скасовує попередній) – і сьогодні знайшов визнання не лише у вітчизняній та зарубіжній правовій науці, а й в актах органів державної влади України. Так, в Рішенні справі за конституційним зверненням Барабаша Олександра Леонідовича щодо офіційного тлумачення частини п'ятої статті 94 та статті 160 Конституції України (справа про набуття чинності Конституцією України) Конституційний Суд України сформулював наступну правову позицію: "Конкретна сфера суспільних відносин не може бути водночас врегульована однопредметними нормативними правовими актами однакової сили, які за змістом суперечать один одному. Звичайною є практика, коли наступний у часі акт містить пряме застереження щодо повного або часткового скасування попереднього. Загальновизнаним є й те, що з прийняттям нового акта, якщо інше не передбачено самим цим актом, автоматично скасовується однопредметний акт, який діяв у часі раніше”[279]. Цю ж думку Конституційний Суд України повторив і в ухвалі про припинення конституційного провадження у справі за конституційним поданням 48 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Указу Президента України від 29 листопада 1996 р. "Про Державну митну службу України” та Указу Президента України від 8 лютого 1997 р. "Про Положення про Державну митну службу України” відзначивши, що "загальновизнаним є те, що з прийняттям нормативно-правового акта в новій редакції, втрачають чинність норми акта в попередній редакції”[280]. Таким чином, викладення кримінального закону в новій редакції, навіть якщо про це немає спеціального застереження у самому новому законі, припиняє чинність попередньої редакції точно так же, як припиняє її і скасування закону Верховною Радою України.

Втрата кримінальним законом чинності з підстав спливу строку, визначеного законодавцем при його прийнятті, в історії розвитку кримінальних законів України ще не зустрічалася. Це, однак, не виключає того, що на певному історичному етапі законодавець може вдатися до неї, а, отже, потенційно вона є можливою і тому має розглядатися в системі інших підстав. Відмінність цією підстави втрати кримінальним законом чинності від його скасування шляхом прийняття іншого закону, строк набуття чинності якого віддалений у часі, полягає в двох моментах. По-перше, при втраті кримінальним законом чинності у зв'язку зі спливом визначеного строку, строк його чинності визначається у саме в цьому, а не в іншому законі. По-друге, такий строк визначається законодавцем вже в момент прийняття закону, а не під час його чинності. При недотриманні принаймні однієї з цих умов вже матиме місце втрата чинності законом з підстав його скасування.

Прийняття Верховною Радою України постанови "Про зупинення застосування статей 251 та 522 Кримінального кодексу Української РСР”[281] поставило перед наукою кримінального права також проблему дослідження юридичної сутності та значення зупинення застосування закону. Іноді вважаються, що зупинення застосування закону фактично є окремою підставою втрати ним чинності. Натомість В.М. Василаш, посилаючись на вище згадану постанову Верховної Ради України, пропонує розрізняти поняття "втрата чинності кримінальним законом” і "зупинення чинності кримінального закону”, визнаючи за можливе таке зупинення шляхом прийняття Верховною Радою України спеціальних постанов[282]. Про доцільність легалізації інституту призупинення дії окремих нормативних правових актів, яке повинне здійснюватися суб'єктом правотворчості, пише і В.О. Толстик[283].

Проте погодитися з можливістю зупинення (чи призупинення) чинності (чи застосування) кримінального закону спеціальними постановами Верховної Ради України не уявляється за можливе. По-перше, видання таких постанов (чи навіть законів) не визначене серед повноважень Верховної Ради України, що вичерпно встановлені Конституцією України (стаття 85 та інші). По-друге, зупинення чинності кримінального закону є неможливим за визначенням, оскільки неможливо зупинити його існування. Правий був С.Ф. Кечек'ян, коли стверджував, що "закони не можуть мовчати ні за яких обставин, якщо вони не скасовані і залишаються чинними. Зупинення їх чинності має бути ні чим іншим, як наслідком чинності іншого закону”[284]. Отже, Верховна Рада України може лише припинити існування кримінального закону (скасувати його), а потім відновити таке існування (знову прийняти відповідний закон). По-третє, зупинення застосування закону, як уявляється порушує і встановлений Конституцією України принцип розподілу влад (частина 1 статті 6). Адже застосування чинного кримінального закону є виключним повноваженням органів судової влади і заборона застосування чинних законів органом законодавчої влади у формі "зупинення їх чинності” є прямим втручанням у незалежність правосуддя. Саме тому не можна визнати за доцільну та конституційну практику зупинення Верховною Радою України чинності чи застосування кримінального закону. З цих же причин не можна й прирівнювати так зване "зупинення чинності” кримінального закону до втрати ним чинності.

Отже, кримінальний закон є чинним, доки не втратить чинність у зв'язку з однією з наступних підстав: його скасування (самим законодавцем чи Конституційним Судом України), зміни іншим законом чи спливу визначеного строку його чинності.

Вернуться к содержанию

ВХОД

БИБЛИОТЕКА (БЕТА):

"LEX" - Правовой портал Украины © 2024Анализ интернет сайтов