Кримінальний закон і кримінальне законодавство - Правовой портал Украины
LEX       
Правовой портал


МЕНЮ

Яндекс.Метрика

Rambler's Top100

конструктор договоров Украина

1.3. Кримінальний закон і кримінальне законодавство

В кримінально-правовій науці, а також в деяких нормативно-правових актах України часто вживається і термінологічно, і змістовно схоже з поняттям "кримінальний закон” поняття "кримінальне законодавство”. Так, зокрема, хоча у статтях 3, 4, 5, 6, 7, 8 КК України і говориться про "закон про кримінальну відповідальність”, проте в назві та частині 1 статті 3 КК України вживається поняття "законодавство про кримінальну відповідальність”. Точно так же про "діяння, передбачені кримінальним законодавством України” говориться у частинах 1 та 3 статті 67 Кодексу торговельного мореплавства України[130]; на можливості притягнення до кримінальної відповідальності лише "у випадках передбачених кримінальним законодавством України” наголошується у частині 4 статті 33 Закону України "Про зовнішньоекономічну діяльність”[131] тощо. Мабуть, у згаданих нормативно-правових актах різниця між поняттями "кримінальний закон” і "кримінальне законодавство” не проводиться, тобто вони вважаються тотожними. Однак чи є виправданим таке ототожнення?

В правознавчій літературі склалося три підходи щодо розмежування понять "закон” і "законодавство”. Одні вчені не проводять сутнісної відмінності між ними. Зокрема, на їх тотожності у контексті актів вищих законодавчої влади наголошує П.Б. Євграфов, який вважає, що різниця між ними носить лише термінологічний характер і виражає більшою мірою їх кількісні параметри[132]. Точно так же вважають і С.С. Алексєєв, для якого "законодавство – це вся сукупність законів, чинних в країні”[133], та Ю.О. Бойко, для якого "тотожність і відповідність цих понять одне одному не викликає сумнівів”[134]. Інші, наприклад С.В. Полєніна, навпаки розглядають "законодавство” як більш широку категорію відносно категорії "закон” і розуміють під ним сукупність пов'язаних ієрархією та підпорядкованістю не лише законів, а й інших нормативних актів, які взаємодіють між собою і регулюють суспільні відносини[135]. Треті – намагаються поєднати два попередні підходи. Так, Ю.О. Тихомиров розглядає "законодавство” у двох аспектах: по-перше він виділяє законодавство як таке, розуміючи під ним сукупність виключно законів, і чинне законодавство, до якого відносить сукупність не лише законів, а й інших нормативно-правових актів[136]. При цьому він слушно наголошує на неприпустимості "розмивати” різницю між законами та підзаконними актами[137].

Раніше в юридичній літературі при встановленні співвідношення закону і законодавства інколи зустрічалися спроби розширеного тлумачення поняття "закон”: розширення його змісту за рахунок віднесення до законів правових актів, які такими не є. Висловлювалася, наприклад, думка, що поняття юридичного закону не однозначне, що його слід розуміти у "вузькому” та "широкому” значенні. Мовляв, закон у вузькому значенні – це власне закон, а в широкому значенні – це, окрім того, ще й інші правові акти – постанови уряду, накази, інструкції тощо[138]. Очевидно, що така позиція явно суперечить чинній Конституції України, яка чітко розмежовує закон та підзаконні правові акти, а тому однозначно не може бути сприйнятою.

Питання про розмежування понять "закон” і "законодавство” торкнувся в одному з рішень і Конституційний Суд України[139]. Він, зокрема, відзначив, що "термін "законодавство” досить широко використовується у правовій системі в основному у значенні як сукупності законів та інших нормативно-правових актів, які регламентують ту чи іншу сферу суспільних відносин і є джерелами певної галузі права… У законах залежно від важливості і специфіки суспільних відносин, що регулюються, цей термін вживається в різних значеннях: в одних маються на увазі лише закони; в інших, передусім кодифікованих, в поняття "законодавство” включаються як закони та інші акти Верховної Ради України, так і акти Президента України, Кабінету Міністрів України, а в деяких випадках – також і нормативно-правові акти центральних органів виконавчої влади ... Частиною національного законодавства є також, відповідно до статті 9 Конституції України, чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України”.

Таким чином, Конституційний Суд України сформулював правову позицію, відповідно до якої поняття "законодавство” є збірним, тобто охоплює собою певну сукупність нормативно-правових актів: або тільки законів, або законів та інших правових актів одночасно. Навряд чи її можна застосовувати стосовно одного єдиного нормативно-правового акту, яким у сфері кримінального права, відповідно до частин 1, 2 і 3 статті 3 КК України, має бути виключно названий Кодекс.

Однак, ця правова позиція Конституційного Суду України в самому ж КК України, на жаль, і не знайшла послідовного втілення. Та ж стаття 3 КК України має назву "Законодавство України про кримінальну відповідальність” і в її частині першій говориться, що "законодавство України про кримінальну відповідальність становить Кримінальний кодекс України”. Таким чином, у цій статті КК України фактично ототожнюється ціле (законодавство) і частина (закон), хоча, як уже відзначалося вище, це є неприпустимим ні з точки зору філософського вчення про ціле і частину, ні з позицій формальної логіки. Фактично в КК України закладена логічна суперечність: з одного боку визначається, що він є єдиним кримінальним законом, з іншого – допускається існування кримінального законодавства як сукупності кримінальних законів.

У цьому зв'язку уявляються не позбавленими рації міркування З.В. Ромовської про те, що "якщо у сфері регулювання цивільних відносин поряд з Цивільним кодексом діють інші кодекси і закони і навіть підзаконні акти, то у сфері визначення злочинів та покарань КК має займати монопольне становище, бути одним-єдиним. Тому, – продовжує З.В. Ромовська, – ми вважаємо, що для вживання терміна "кримінальне законодавство” немає жодних підстав”[140]. На мій погляд, така пропозиція заслуговує на увагу. Проте, оскільки на сьогодні КК України фактично не є єдиним кримінальним законом, підстави для вживання поняття "кримінальне законодавство” все ж таки існують, оскільки таке законодавство складається, як мінімум, з декількох Законів України, які містять кримінально-правові приписи. Перш за все, це – КК України, а також КПК України, КВК України, Закони України "Про застосування амністії в Україні” та "Про виконавче провадження” в тій частині, в якій вони містять кримінально-правові приписи.

Крім того, на разі в Україні є чинними ще деякі правові акти, які не маючи ознак форми кримінального закону (не будучи законами) мають ознаки його змісту (містять кримінально-правові приписи). До таких можна віднести, наприклад, окремі міжнародні договори України, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, рішення Конституційного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень кримінального закону. Уявляється, що такий стан речей тільки зовні, формально суперечить пункту 22 частини 1 статті 92 Конституції України, відповідно до якої виключно законами України визначаються діяння, які є злочинами та відповідальність за них. Разом з тим, по суті суперечності тут немає. Адже, встановлючи вимогу про те, що вказані, як і інші названі в статті 92 Конституції України питання, визначалися виключно законами, законодавець, перш за все мав на увазі неприпустимість регулювання цих питань актами, які мають меншу за закон юридичну силу. Разом з тим, регулювання їх актами, які мають більшу юридичну силу (зокрема, міжнародними договорами України, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України та рішеннями Конституційного Суду України, які стосуються конституційності кримінальних законів) не можна визнавати таким, що суперечить Конституції України.

Так, частиною кримінального законодавства України мають бути визнані також і чинні міжнародні договори, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, за умови, що вони безпосередньо визначають, які діяння є злочинами та якій відповідальності підлягають особи, що їх вчинили. До таких міжнародних договорів можна віднести, наприклад, Конвенцію про захист прав і основних свобод людини 1950 року, відповідно до статті 7 якої злочинність діяння може визначатися не лише національними законами, а й міжнародним правом, у тому числі – загальними принципами права, визнаними цивілізованими націями. Крім того, до таких міжнародних договорів моє бути віднесена і Європейська конвенція про міжнародну дійсність кримінальних вироків, яка була укладена державами – членами Ради Європи 28 травня 1970 року, ратифікована Україною 26 вересня 2002 року, яка набула для нашої держави чинності 12 червня 2003 року. В цій Конвенції, зокрема, містяться положення, що визначають підстави виконання в одній державі покарання, призначеного вироком суду іншої держави, уточнюється кримінально-правовий зміст принципу ne bis in idem, визначаються кримінально-правові наслідки судимості на підставі вироку суду іноземної держави[141]. Очевидно, що всі названі положення згаданих конвенцій є за своїм змістом кримінально-правовими, а тому їх, так само, як і інші міжнародні договори, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, і які містять положення подібного змісту, слід вважати частиною кримінального законодавства України.

Разом з тим, не є актами кримінального законодавства ті міжнародно-правові договори, які безпосередньо не стосуються визначення злочинності чи караності діянь, а лише встановлюють обов'язок держав-учасниць визнати злочином певне діяння та переслідувати осіб, які його вчинили. Кількість таких договорів набагато перевищує кількість тих, що безпосередньо містять кримінально-правові приписи. До них, наприклад, відносяться Конвенція про запобігання злочину геноциду і покарання за нього, Конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації, Конвенція про припинення злочину апартеїду і покарання за нього та інші[142]. Подібні договори більшістю правознавців справедливо не відносяться до актів кримінального законодавства[143].

Нарешті, не можна заперечувати і проти того, що частиною кримінального законодавства України є також рішення Конституційного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) кримінальних законів. На думку Є. Євграфової такі рішення "є складовою чинного законодавства і за ознаками ієрархії (субординації) передують законам, тобто займають місце після Конституції України”[144]. Дійсно, такі рішення, оскільки ними не тільки скасовуються певні положення закону, а то й закон в цілому[145], але й визначаються певні рамки подальшої законодавчої діяльності Верховної Ради України, виконують функції нормативно-правового акта. При цьому їх юридична сила дійсно є не меншою за юридичну силу закону, оскільки в іншому разі скасування ними законів було б неможливим. Що ж до змісту таких рішень, то він є таким же, як і зміст кримінального закону, але (в силу особливого статусу і особливої компетенції Конституційного Суду України) "зі знаком мінус”. Якщо змістом кримінального закону є приписи, що визначають які діяння є злочинами, та якій відповідальності підлягають особи, що їх вчинили, то змістом названих рішень є визначення діянь, які не можуть визнаватися злочинами, та заходів кримінальної відповідальності, яким не можуть піддаватися особи, що їх вчинили, у зв'язку з тим, що це суперечить Конституції України. Так, наприклад, Рішенням Конституційного Суду України від 29 грудня 1999 року у справі про смертну кару[146] були визнані такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними) і у зв'язку з цим втратили чинність положення статті 24 Загальної частини та положення санкцій статей Особливої частини КК України 1960 року, які передбачали смертну кару як вид покарання. Очевидно, що цей припис, оскільки він стосується визначення покарання, як однієї із складових частин кримінальної відповідальності за вчинення злочину, є за своєю природою кримінально-правовим. Проте, оскільки за формою правовий акт, в якому він міститься, не є законом, віднести його до кримінальних законів не можна. Тим не менше, це рішення є складовою частиною кримінального законодавства України, навіть попри те, що сам КК України, якого воно стосувалося, вже і втратив чинність. Адже саме наявність цього рішення утримує на разі законодавця від прийняття неодноразово пропонованих народними депутатами України проектів законів про внесення змін до КК України, спрямованих на відновлення покарання у виді смертної кари.

Таким чином, говорячи на разі про кримінальне законодавство України, слід кожного разу усвідомлювати, що воно складається не з одного КК України, а з декількох Законів України, а також чинних міжнародних договорів України, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та рішень Конституційного Суду України, за умови, що ці закони, договори та рішення містять кримінально-правові приписи. Коли ж таким законом залишиться лише КК України, то принаймні в самому КК України можна буде відмовитися від терміну "кримінальне законодавство”, внісши відповідні зміни до назви та частини першої статті 3 КК України.

Але у будь-якому разі не належать до кримінального законодавства нормативні та інші правові акти, які хоч певним чином і пов'язані з кримінальним законом, однак не співпадають з ним, ні за формою, ні за змістом. Вище вже згадувалося, що в проекті КК України, підготовленому робочою групою під керівництвом В.М. Смітієнка, та внесеному на розгляд Верховної Ради України Комісією Верховної Ради України 2 (12) скликання з питань правопорядку та боротьби із злочинністю, містилася стаття 6, відповідно до якої джерелами кримінального законодавства України визнавалися також Конституція України, інші нормативні акти, які безпосередньо не згадуються в КК України, але враховуються у нормах з бланкетною диспозицією, а також рішення Конституційного Суду України щодо конституційності норм кримінального закону. По-перше, Конституцію України не можна визнавати складовою частиною кримінального законодавства України, оскільки її приписи, навіть, ті, що текстуально схожі з положеннями КК України (наприклад, частина 1 статті 58, частина 5 статті 94) або мають для нього безпосереднє значення (наприклад, пункт 22 частини 1 статті 92) за своєю суттю не є кримінально-правовими.

Перш за все, не є складовою частиною кримінального законодавства Конституція України. В.А. Федосова правильно відзначає, що специфіка конституційного (державного) права проявляється саме в особливому колі суспільних відносин, що ним регулюються. Якщо окремі інші галузі права "працюють” в конкретній сфері суспільних відносин, то конституційне право органічно пов'язане з фундаментальними засадами життя суспільства. Воно впливає не на певні окремі види суспільних відносин, а на головні сфери громадського і державного життя країни[147]. Тому навіть у тих своїх положеннях, в яких Конституція України містить приписи, які за своїм змістом певною мірою "перехрещуються” з приписами кримінального закону (наприклад, відповідно до статті 61 Конституції України "Ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення. Юридична відповідальність особи має індивідуальний характер”), вона не є частиною кримінального законодавства. Подібні положення Конятитуції не торкаються безпосередньо визначення злочинності та караності діяння, а визначають засади політико-правового статусу особи та основні принципи функціонування державної влади.

По-друге, не є складовою частиною кримінального законодавства нормативні акти, до яких відсилають статті КК України з бланкетною диспозицією. В літературі висловлювалася думка, що "наявність у Кримінальному кодексі норм з бланкетними ознаками підриває важливе для кримінального права положення: nullum krimen sine lege (так в оригіналі – Ю.П.). Уявляється, що не позбавлена підстав думка деяких правознавців про те, що конкретизація ознак складу злочину в інших нормативних актах ставить під сумнів тезу про те, що джерелом кримінального права є лише кримінальний закон”[148]. Ще більш категоричним є О. Коташевський, який пише, що в статтях з бланкетними диспозиціями "опис діяння, що визнається злочином, дано в іншому нормативному актів, а не в Кримінальному кодексі”[149]. Тобто, з позицій такого підходу ті нормативно-правові акти, до яких відсилають статті з бланкетними диспозиціями, визнаються джерелами кримінального права (актами кримінального законодавства) або на ряду з КК (В. Марчук), або ж навіть замість КК (О. Коташевський).

На мій погляд, таке розуміння ролі нормативних актів, до яких відсилають статті з бланкетними диспозиціями, є невірним. Дані нормативні акти не визначають і за природою своєю не можуть визначати лочинності діяння, а лише регулюють правомірну поведінку людини в певній сфері суспільних відносин. Неправомірну поведінку (відступ від своїх правил) такі акти не визначають і вона знаходиться за їх рамками. Така неправомірна (зокрема, злочинна) поведінка визначається в КК України. Однак дійсний її обсяг встановлюється в тому числі й з урахуванням названих нормативно-правових актів, які впливають на визначення злочинної поведінки наступним чином: визначаючи рамки правомірної поведінки, вони тим самим визначають зовнішні межі злочинних діянь. Оскільки ж вони такі злочинні діяння не описують, то й кримінально-правовими такі нормативні акти не є. Тому правильним є висновок, що "наявність бланкетних диспозицій в нормах кримінального законодавства, що відсилають до нормативних актів інформаційного (для кримінального права – Ю.П.) характеру, не суперечить принципу "nullum crimen nulla poena sine lege”, а тому є правомірною”[150].

По-третє, не тє актами кримінального законодавства також і вироки, ухвали та постанови судів загальної юрисдикції в окремих кримінальних справах, а також роз'яснення Пленуму Верховного Суду України з окремих питань застосування кримінального законодавства. Вони взагалі не містять приписів кримінального права, а лише роз'яснюють їх (постанови Пленуму Верховного Суду України по певній категорії справ) або застосовують такі приписи до конкретних діянь.

Таким чином, актами кримінального законодавства України є не лише кримінальні закони, а й міжнародні договори України, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, в тих випадках, коли вони безпосередньо містять кримінально-правові приписи, та рішення Конституційного Суду Україниз питань конституційності кримінальних законів. Не є актами кримінального законодавства України Конституція України, нормативно-правові акти, до яких відсилають статті з бланкетними диспозиціями, а також вироки, ухвали та постанови судів в окремих кримінальних справах та постанови Пленуму Верховного Суду України по певних категоріях справ.

В подальшому в цій роботі досліджуються питання чинності і дії в часі лише такої складової частини кримінального законодавства, як кримінальні закони, і не розглядаються питання чинності і дії в часі інших складових частин кримінального законодавства: міжнародних договорів України та рішень Конституційного Суду України. Їх чинність і дія в часі має певні специфічні особливості, які є предметом спеціальних досліджень[151].

Вернуться к содержанию

ВХОД

БИБЛИОТЕКА (БЕТА):

"LEX" - Правовой портал Украины © 2024Анализ интернет сайтов