Зміст поняття кримінального закону - Правовой портал Украины
LEX       
Правовой портал


МЕНЮ

Яндекс.Метрика

Rambler's Top100

конструктор договоров Украина

 

1.2. Зміст поняття кримінального закону

Запропоноване розуміння поняття кримінального закону логічно ставить питання про те, скільки ж нормативно-правових актів в Україні мають ознаки, що відображені у ньому, тобто є кримінальними законами, і які це нормативно-правові акти? Якщо звернутися до положень КК України, то можна зробити висновок про те, що лише названий Кодекс є єдиним кримінальним законом. Так, в частині 1 статті 3 встановлюється, що "законодавство України про кримінальну відповідальність становить Кримінальний кодекс України”, а в частині 3 цієї ж статті спеціально наголошується на тому, що "злочинність діяння, а також його караність та інші кримінально-правові наслідки визначаються тільки цим Кодексом”. Таким чином, сам КК України проголошує принцип монізму кримінального закону в Україні. Відповідно до цього принципу всі нормативно-правові приписи, що визначають діяння, які є злочинами, та кримінальну відповідальність за їх вчинення мають бути зведені до одного нормативно-правового акту. Як пише М.І. Хавронюк "із ч. 1 ст. 3 випливає, що чинне законодавство про кримінальну відповідальність являє собою один кодифікований закон і що єдине джерело кримінального права – це КК. Будь-які інші нормативно-правові акти не входять до системи кримінального законодавства”[100].

В період підготовки проекту нового КК України мали місце намагання законодавчо відмовитися від цього принципу. Так, у статті 6 проекту КК України, підготовленому робочою групою під керівництвом В.М. Смітієнка, та внесеному на розгляд Верховної Ради України Комісією Верховної Ради України 2 (12) скликання з питань правопорядку та боротьби із злочинністю, передбачалося, що "джерелами кримінального законодавства України є:

а) Конституція України;

б) цей Кодекс;

в) тимчасово не кодифіковані закони, що містять кримінально-правові норми;

г) інші нормативні акти, які безпосередньо не згадуються в цьому Кодексі, але враховуються у нормах з бланкетною диспозицією;

д) рішення Конституційного суду України щодо конституційності норм кримінального закону;

е) правові норми, що містяться в ратифікованих Україною міжнародних договорах та угодах”[101]. Така пропозиція отримала різко негативну оцінку наукової громадськості. Так, наприклад, у висновку кафедри кримінального права Української державної юридичної академії на згаданий проект зазначалося, що в разі її реалізації "від законності не залишиться і сліду, оскільки законодавчі функції фактично будуть підмінені виконавчою та судовою владою”[102]. З таким твердженням не можна не погодитися, оскільки, дійсно, розмивання кримінально-правових приписів по різних нормативно-правових актах, та ще й таких, які приймаються різними суб'єктами (у тому числі – органами виконавчої влади) стало б кроком назад від тих досягнень, які має на сьогодні кримінальне право. Ще Ч. Беккаріа писав, що тільки закон може встановлювати покарання за злочини і що влада видавати його може належати лише законодавцеві[103] і сьогодні це твердження в літературі практично не оспорюється.

Поєднання всіх кримінально-правових приписів в одному нормативно-правовому акті, яким є виключно закон, не тільки свідчить про високий рівень законодавчої техніки, не тільки полегшує практичну діяльність судів та органів кримінального переслідування, а й є вагомою додатковою гарантією убезпечення прав і свобод людини від їх свавілля. Тому КК України повинен бути і залишатися єдиним нормативно-правовим актом, який визначає злочинність діяння і кримінальну відповідальність за його вчинення. Інакше кажучи, КК України повинен бути єдиним кримінальним законом. Аргументом на користь сказаного є й назва цього нормативно-правового акту – Кримінальний кодекс. Як відомо, кодекс – "це єдиний, юридично і логічно цілісний, внутрішньо узгоджений закон, … що забезпечує повне, узагальнене та системне регулювання даної групи суспільних відносин”[104]. Справедливо відзначається, що кодекс є не звичайним законом, а "є єдиним законодавчим актом і одночасно збірником законів з певної галузі права”[105]. Тому існування поряд з Кодексом інших законів, в сфері кримінального права є не виправданим і не повинно мати місця.

На користь того, що КК України має бути єдиним кримінальним законом говорить і зміст частини 2 статті 3 КК України, відповідно до якої "закони про кримінальну відповідальність, прийняті після набуття чинності цим Кодексом, включаються до нього після набуття ними чинності”. В цьому приписі законодавець ще раз підтверджує свою позицію про те, що поряд з КК України інших кримінальних законів бути не може. Закони про внесення змін і доповнень до нього, як випливає з вказаної частини статті 3 КК України, не мають самостійного окремого статусу і з моменту набуття ними чинності стають частиною форми і змісту Кримінального кодексу. Цей висновок підтверджується, наприклад, тим, що в разі подальшої зміни раніше вже змінених положень КК України, зміни вносяться власне до самого КК України, а не раніше прийнятого закону про внесення змін до нього. Так, Законом України від 16 січня 2003 року "Про внесення змін до Кримінального та Кримінально-процесуального кодексів України”[106] частина 1 статті 306 КК України була викладена в новій редакції. Коли в подальшому законодавець визнав за необхідне змінити санкцію названого кримінально-правового припису, то він вносив зміни до абзацу другого частини першої статті 306 "Кримінального кодексу України (в редакції Закону України від 16 січня 2003 року № 430-IV)”[107], а не до названого закону.

Крім того, закони про внесення змін до КК України не варто розглядати як самостійні кримінальні закони ще й тому, що у разі, наприклад, пом'якшення таким законом певної санкції в КК України зворотну дію матиме і підлягатиме застосуванню з моменту набуття чинності таким законом змінений Кримінальний кодекс, а не сам закон про внесення змін до нього. Отже, зворотну дію може мати не закон про внесення змін до КК України, оскільки набувши чинності він, власне, перестає бути окремим законом, а сам КК України, як новий кримінальний закон (кримінальний закон у новій, зміненій редакції). Його новизна якраз і полягає у тому, що з набуттям чинності законом про внесення змін до нього, КК в тій чи іншій частині стає новим. Тому закони про внесення змін і доповнень до КК України не можна розглядати як окремі кримінальні закони.

Таким чином, чинний КК України однозначно визначає, що він є єдиним кримінальним законом в державі і послідовно проводить такий підхід. При цьому, поряд з констатацією того, що саме КК України є єдиним кримінальним законом, і в науковій літературі, і в правозастосовчих документах часто стверджується, що кримінальними законами є також і окремі приписи (статті) названого Кодексу. Так, наприклад, М.І. Бажанов писав, що під кримінальним законом розуміють і окрему статтю КК, і декілька норм, і, нарешті, весь КК[108]. Таку ж думку висловлюють і деякі інші автори[109]. Таке твердження часто зустрічається і в матеріалах судової практики. Наприклад, судова колегія у кримінальних справах Верховного Суду України в ухвалі по справі Ф. назвала окремими кримінальними законами статті 94 та 106 КК України 1960 року (відповідно частина 1 статті 115 та стаття 125 КК України 2001 року – Ю.П.)[110]. Вважаючи, що Кримінальний кодекс – це результат систематизації законів про кримінальну відповідальність за вчинення злочину, В.М. Куц навіть запропонував назвати цей нормативно-правовий акт Кодексом законів України про кримінальну відповідальність[111].

На мій погляд, з такими твердженнями погодитися не можна. Очевидно, що в даному випадку має місце ототожнення цілого (кримінального закону в цілому) з його частиною (окремим кримінально-правовим приписом). Проте, таке ототожнення є неприпустимим, оскільки відомо, що ціле має такі властивості та закономірності, які не притаманні окремим елементам (частинам) у їх розчленованості[112]. У зв'язку з цим слушною уявляється сформульована Конституційним Судом України думка про те, що "термін "закон” вживається в частині четвертій статті 94 Конституції України у значенні юридично цілісного і структурно завершеного нормативно-правового акта, який приймається Верховною Радою України відповідно до її конституційних повноважень (пункт 3 частини першої статті 85, стаття 92 Конституції України), і не означає за змістом окрему частину закону чи поправку до нього”[113].

Отже, застосування щодо окремих приписів (статей) КК України терміну "кримінальний закон” "є дещо умовним, оскільки на відміну від КК вони не мають всіх атрибутів, закону як нормативно-правового акта. Закон у буквальному розумінні – це юридично цілісний і структурно завершений нормативно-правовий акт, який приймається Верховною Радою України відповідно до її конституційних повноважень. Такі атрибути притаманні саме Кримінальному кодексу в цілому”[114].

У зв'язку з викладеним ототожнення всього КК України як кримінального закону з його частиною (статтею) не може бути сприйнятим як для наукових цілей, так і для практичних. А тому слід погодитися з позицією Верховної Ради України, яка при розгляді у другому читанні проекту КК України 2001 року відхилила внесену народним депутатом України О.М. Бандуркою пропозицію змінити назву КК на "Кодекс законів України про кримінальну відповідальність”[115]. Тому КК України розглядається мною як єдиний цілісний нормативно-правовий акт, як єдиний кримінальний закон, а не як певна сукупність окремих кримінальних законів.

Разом з тим, сучасний стан українського законодавства не дає підстав для категоричного висновку про те, що лише один нормативно-правовий акт – КК України – володіє всіма ознаками змісту і форми кримінального закону. Звернення до окремих чинних нормативно-правових актів свідчить про те, що такими ознаками володіють ще принаймні декілька законів.

Перш за все, це Закон України "Про застосування амністії в Україні”[116], який більшою мірою складається саме з кримінально-правових приписів. Так, стаття 2 цього Закону встановлює можливість повного чи часткового звільнення від покарання в порядку амністії, стаття 3 – визначає коло осіб, щодо яких застосування амністії не допускається, стаття 4 – визначає злочини, від кримінальної відповідальності або покарання за які особа може бути звільнена в порядку амністії, а стаття 5 – встановлює можливість звільнення в порядку амністії не тільки від основного, а й від додаткового покарання, а також визначає порядок обчислення строку судимості при звільненні від покарання за амністією. Очевидно, що всі ці положення Закону України "Про амністію”, оскільки вони визначають кримінально-правові питання звільнення від кримінальної відповідальності чи покарання за вчинення злочину, є за змістом кримінально-правовими положеннями. Тому в цій частині названий закон має розглядатися саме як закон кримінальний.

Більше того, в літературі висловлювалися судження щодо того, що і окремі закони, якими оголошується амністія, "пом'якшують чи виключають покарання або ж зовсім усувають кримінальну відповідальність, тобто за характером своєї функції можуть прирівнюватися до норм загальної частини Кримінального кодекса. Закон про амністію – кримінальний закон особливого роду, якому повинно бути відведене певне місце в системі загальної частини кримінального права”[117]. З таким судженням погодитися важко. Дійсно, так звані "поточні” закони, якими оголошується амністія, можуть містити окремі приписи, які за своєю природою є кримінально-правовими. Такими, наприклад, є положення, якими визначаються додаткові, порівняно із Законом України "Про застосування амністії в Україні”, категорії осіб, які не підлягають амністії. Проте, за своїм змістом сама амністія має "комплексну юридичну природу”, у зв'язку з чим її певна галузева належність не може бути однозначно визначена[118]. Тому окремі закони, якими оголошується амністія не повинні розглядатися як кримінальні закони.

Крім того, декілька кримінально-правових приписів містить і Кримінально-процесуальний кодекс України 1960 року[119] (далі – КПК України). Сказане стосується, зокрема, частин 3 та 4 статті 338 цього Кодексу. Перша з них встановлює, що до строку призначеного особі покарання зараховується не лише час попереднього ув'язнення, а й час, протягом якого обвинувачений, знаходячись під вартою, перебував у медичній установі. Друга ж встановлює правила перерахунку одного покарання в інше у разі, якщо підсудний був засуджений до виправних робіт, а при повторному розгляді тієї ж справи – до позбавлення волі. Матеріальні за своєю природою кримінально-правові приписи містяться також і в статті 406 КПК України, відповідно до якої час перебування засудженого до позбавлення волі в лікувальній установі у зв'язку з душевною або іншою хворобою зараховується в строк позбавлення волі, а також в частині 1 статті 423, яка встановлює, що "коли особа, щодо якої були застосовані примусові заходи медичного характеру внаслідок її психічного захворювання після вчинення злочину, видужає, то … час перебування в медичній установі, якщо ця особа засуджена до позбавлення волі або виправних робіт, зараховується в строк відбування покарання”. Як видно, названі положення даного закону стосуються матеріально-правових питань кримінальної відповідальності за вчинення злочину. Тому в цій частині КПК України має ознаки не процесуального, а матеріального кримінального закону, оскільки змістом названих його статей є кримінально-правові приписи.

Окремі приписи матеріального кримінального права містяться і в Кримінально-виконавчому кодексі України 2003 року[120] (далі – КВК України). Зокрема, статтею 154 цього Кодексу встановлюються не передбачені КК України підстави звільнення від подальшого відбування окремих видів покарань. Так, відповідно до частини 6 названої статті "у разі визнання інвалідом першої або другої групи особи, засудженої до громадських робіт або обмеження волі, орган чи установа виконання покарань вносить подання до суду про його дострокове звільнення від відбування покарання”, а відповідно до частини 9 цієї ж статті "у разі встановлення вагітності у жінки, засудженої до громадських чи виправних робіт, кримінально-виконавча інспекція вносить до суду подання про її дострокове звільнення від відбування покарання з часу звільнення від роботи у зв'язку з вагітністю і пологами”. КК України, як відомо, передбачає лише обмеження на призначення згаданих видів покарань відповідним категоріям осіб. Приписи ж, які встановлюють підстави звільнення від даних видів покарань в процесі їх відбування, які за своєю суттю також є кримінально-правовими, передбачені в кримінально-виконавчому законодавстві України. Тому в тій частині, в якій він містить названі приписи, КВК України також має ознаки кримінального закону.

Кримінально-правовий за своєю суттю припис містить і Закон України "Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю”[121], в частині 2 статті 14 якого передбачається, що "учасник організованого злочинного угруповання може бути частково або повністю звільнений від кримінальної відповідальності та покарання, якщо він у процесі оперативно-розшукової діяльності, попереднього розслідування чи судового розгляду справ сприяє викриттю організованих злочинних угруповань та вчинених ними злочинів, притягненню винних до відповідальності, відшкодуванню шкоди фізичним та юридичним особам і державі”. Очевидно, що даний припис, оскільки він визначає підставу звільнення від кримінальної відповідальності, є за своєю природою кримінально-правовим, а тому в цій частині Закон України "Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю” також має ознаки кримінального закону.

Проте, оскільки в частині 1 статті 44 та в частині 1 статті 74 КК України передбачено можливість звільнення особи від кримінальної відповідальності або покарання (крім випадків амністії та помилування) лише на підставі КК України, а не інших нормативно-правових актів, постає достатньо складне питання про можливість застосування згаданих положень КВК України та Закону України "Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю”, які передбачають підстави звільнення від покарання та кримінальної відповідальності. І якщо відносно частини 2 статті 14 Закону України "Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю” (який, до речі, був прийнятий ще до набуття чинності КК України) ще можна стверджувати, що вона не підлягає застосуванню, оскільки це питання регулює частина 2 статті 255 КК України, то відносно частин 6 і 9 статті 154 КВК України, прийнятого вже після набуття чинності КК України, такий висновок вже не буде настільки однозначним. Адже цей закон визначає такі підстави дострокового звільнення від покарання, які зовсім не передбачені КК України, проте, очевидно повинні бути передбачені в ньому. Зрозуміло, що раз жінці, яка на момент призначення покарання є вагітною, не можуть бути призначені громадські роботи, то у разі, коли вона завагітніла під час відбування названого покарання, вона повинна бути звільнена від нього. Проте, сам КК України такого припису не містить. Інакше кажучи, КВК України в даному випадку усунув прогалину в КК України, тому, очевидно, відповідні кримінально-правові положення названого Кодексу мають застосовуватися.

Ознаки кримінально-правових мають і приписи статті 87 Закону України "Про виконавче провадження”[122], відповідно до якої умисне невиконання службовою особою судового рішення, відповідальність за яке передбачена статтею 382 КК України, тягне кримінальну відповідальність лише у разі, якщо ця особа раніше двічі притягувалася до адміністративної відповідальності за невиконання цього ж рішення. Колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України Ухвалою від 18 вересня 2003 року визнала незаконним засудження К. вироком Дрогобицького міського суду Львівської області від 30 вересня 2002 року за статтею 1764 КК України 1960 року (стаття 382 КК України 2001 року), вказавши на те, що він до адміністративної відповідальності за невиконання судового рішення не притягався[123].

Закон України "Про виконавче провадження” містить ще одне положення, яке, на перший погляд, має ознаки кримінально-правового. Мається на увазі додаток до названого Закону, яким визначений перелік видів майна громадян, на яке не може бути звернено стягнення за виконавчими документами, тобто майна, яке не може бути і конфісковане за судовим вироком, оскільки стаття 75 цього Закону встановлює, що "покарання у вигляді штрафу та конфіскації майна підлягають виконанню в порядку, встановленому цим Законом”. Очевидно, що визначення предметів, які не можуть бути конфісковані, уточнює межі такого виду покарання як конфіскація майна, в силу чого Закон, який визначає перелік видів майна, яке не підлягає конфіскації, слід розглядати як кримінальний закон.

Ще в період від набуття чинності Закону "Про виконавче провадження” до втрати чинності КК України 1960 року судова практика йшля шляхом не визнання вказаного додатку до названого закону кримінальним законом, що визначає обмеження у застосування конфіскації майна. Суди продовжували визначати майно, яке не підлягає конфіскації, на підставі додатку до КК України 1960 року[124]. Проте, Л.А. Хруслова вже після набуття чинності КК України 2001 року висловила судження, що перелік майна, яке не підлягає конфіскації, передбачається законодавством про виконання вироку[125]. На мій погляд, останнє твердження не узгоджувається з самим КК України 2001 року, у пункті 2 розділу І "Прикінцевих та перехідних положень” якого встановлено, що "з набранням чинності цим Кодексом втрачають чинність: Кримінальний кодекс Української РСР від 28 грудня 1960 року … крім Переліку майна, що не підлягає конфіскації за судовим вироком (Додаток до цього Кодексу)”. Таке формулювання викликало неоднозначне розуміння статусу вказаного додатку. Так, наприклад, С.С. Яценко вважає, що "нині є чинним перелік майна, що не підлягає конфіскації за судовим вироком (Додаток до КК України 1960 р.)”[126]. Натомість, Ю.В. Баулін[127] та В.К. Грищук[128] вважають, що вказаний перелік слід розглядати як додаток до КК України 2001 року. На мій погляд, думка Ю.В. Бауліна та В.К. Грищука є більш слушною з позицій як граматичного, так і телеологічного тлумачення пункту 2 розділу І "Прикінцевих та перехідних положень” КК України. Вираз "цей Кодекс” ("цього Кодексу”) у всіх випадках його вживання в КК України (наприклад: частина 1 статті 2, частини 2 і 3 статті 3, частина 1 статті 7 ті інші) означає саме Кримінальний кодекс України 2001 року, а не будь-який інший кодекс. Очевидно, що саме таке значення має цей вираз і в пункті 2 розділу І "Прикінцевих та перехідних положень”. Тому навряд чи доцільним є розглядати названий перелік як додаток до КК України 1960 року, оскільки це привело б до висновку про те, що на разі в Україні є чинними два Кодекси: КК України 2001 року (повністю) та КК України 1960 року (в частині його додатку – Переліку майна, що не підлягає конфіскації за судовим вироком). Навряд чи законодавець прагнув до такої мети, зберігаючи чинність вказаного переліку. Отже, перелік майна, що не підлягає конфіскації за судовим вироком, нині є частиною КК України 2001 року. Тому Закон України "Про виконавче провадження” в цій частині не може бути визнаний кримінальним законом.

Таким чином, зміст чинного законодавства України свідчить, що положення статті 3 КК України про те, що названий Кодекс є єдиним кримінальним законом в Україні ще не повною мірою відповідають дійсності. Поряд з КК України чинними є ще декілька законів (принаймні, чотири), які мають або комплексний характер (як, наприклад, Закон України "Про застосування амністії в Україні”), або відносяться до інших галузей законодавства (КПК України, КВК України, Закон України "Про виконавче провадження” та інші), проте містять окремі приписи, які за своєю суттю є кримінально-правовими, оскільки визначають кримінальну відповідальність за вчинення злочинів. При цьому не можна виключати і того, що нові подібні закони не з'являться у майбутньому.

Звичайно, такий стан речей в законодавстві України не є свідченням його досконалості і має бути, по можливості усунений шляхом акумуляції всіх кримінально-правових приписів в КК України. Проте на разі з ним необхідно рахуватися. І в цьому плані видається за можливе підтримати запропонований В.М. Самсоновим підхід до визначення кола адміністративних законів. До них він відносив не лише "чисті” адміністративні нормативно-правові акти, тобто закони, які містять виключно адміністративно-правові приписи, а й закони, які містять такі приписи в основному, в переважній кількості, а також закони, які містять декілька чи всього один адміністративно-правовий припис. І всі ці закони в тій частині, в якій вони містять адміністративно-правові приписи, він розглядав як адміністративні закони[129].

Уявляється, що з використанням такого підходу немає потреби виключати з кола дослідження ті закони, які за своєю суттю не є кримінальними, однак містять один чи декілька кримінально-правових приписи. Тому такі закони, в тій частині, в якій вони містять ці приписи, також розглядаються мною як кримінальні закони.

Вернуться к содержанию

ВХОД

БИБЛИОТЕКА (БЕТА):

"LEX" - Правовой портал Украины © 2024Анализ интернет сайтов