§ 14. Принцип безпосередності

 Одним з керівних, основних правових положень кримінального судочинства є принцип безпосередності. Він має самостійний зміст і не дублює інших провідних положень кримінального судочинства.

 У загальному вигляді його зміст визначений законом (ст. 257 КПК) і виражається в обов'язках суду першої інстанції при розгляді справи безпосередньо дослідити докази: допитати підсудних, потерпілих, свідків, заслухати висновки експертів, оглянути речові докази, оголосити протоколи та інші документи. Суд обґрунтовує вирок, спираючись лише на докази, що були досліджені в судовому засіданні.

 Принцип безпосередності конкретизується в різноманітних і численних нормах, приписуючи суду і органам розслідування діяти таким чином, щоб встановити істину у справі й забезпечити реальне здійснення учасниками процесу прав і обов'язків у кримінальному судочинстві, зокрема такого значущого, як забезпечення обвинуваченому права на захист. Саме у ході безпосереднього дослідження судом доказів створюються можливості підсудному спростування чи пом'якшення обвинувачення: він має можливість поставити запитання тому, хто допитує, звернути увагу суддів на слабкі сторони деяких доказів з точки зору поставлених до них вимог і цим сприяти досягненню істини у справі.

 Дотримання принципу безпосередності забезпечує найбільш правильну передачу відомостей про обставини, що з'ясовуються, у справі. Він вимагає від відповідних органів не обмежуватись отриманням даних про факти злочину з похідних джерел при наявності можливості добувати їх з першоджерела. Користування похідними джерелами (показаннями свідків "з чужих слів”, оголошенням протоколів замість допиту конкретних осіб) позбавляє суд і органи розслідування активного і дійового дослідження повноти та достовірності цих доказів.

 Безпосереднє дослідження доказів — це правило, на відміну від опосередкованого їх дослідження, що є винятком з правила. Один з таких винятків передбачений п. 2 ст. 306 КПК, згідно з яким оголошення в суді показань, даних свідком на попередньому слідстві, може мати місце за відсутності свідка, "явка якого з тих чи інших причин неможлива”. При цьому маються на увазі обставини, що виключають таку явку свідка і в подальшому (смерть, тяжкий фізичний стан тощо).

 Найбільш повно і послідовно принцип безпосередності діє на стадії судового розгляду. На стадії попереднього розслідування його дія істотно обмежується передбаченою законом можливістю передачі справи від одного слідчого іншому (статті 114, 227 КПК), провадження розслідування одночасно декількома слідчими (ст. 119 КПК), збирання окремих доказів шляхом направлення слідчих доручень (ст. 118 КПК). Проте неможливо повністю виключити вплив цього принципу на суть розслідування.

 Принцип безпосередності зобов'язує слідчого так само, як і суддів під час судового розгляду, заміняти похідні докази первинними. Слідчий повинен намагатися забезпечити суд можливістю безпосереднього сприйняття засобів доказування, процесуально правильно оформити і зберегти докази. Органи розслідування самі мають реальні можливості безпосередньо сприймати докази переважно з першоджерела під час проведення слідчих дій, з результатами яких суд нерідко знайомиться лише за відповідними протоколами. Але якщо у суду під час судового розгляду виникне необхідність у додаткових допитах або допитах нових свідків, у силу принципу безпосередності він не вправі давати подібні доручення іншому суду за місцем знаходження свідків або органам розслідування, прокурору, а повинен сам провести ці допити.

 В обмеженому обсязі принцип безпосередності діє на стадіях касаційного і наглядного провадження, оскільки справа не розглядається по суті. Але суд може дослідити додаткові матеріали.

Дія принципу безпосередності дослідження доказів у суді першої інстанції зумовлює правила про безперервність судового розгляду (ч. 2 ст. 257 КПК) та незмінність складу суду (ст. 258 КПК). По суті це означає, що в час між слуханням кримінальної справи суд не повинен відволікатися на розгляд інших, у тому числі і некримінальних справ, оскільки в цьому разі цілісне сприйняття обставин справи стає надто проблематичним. Законодавець, між тим, не вбачає в порушені безперервності безумовної підстави для скасування вироку у справі (ч. 2 ст. 370 КПК). Тому, якщо судовий розгляд у справі переривається, вищестоящий суд повинен керуватися у кожному конкретному випадку загальними підставами, що визначають істотність порушення правил судочинства судом першої інстанції (ч. 1 ст. 370 КПК).

 Згідно з правилом про незмінність складу суду кожна справа повинна бути розглянута одним і тим самим складом суддів. Коли хто-небудь із суддів позбавлений можливості продовжувати брати участь у судовому засіданні, він замінюється іншим, а розгляд справи розпочинається з початку, за винятком випадків, коли у справі бере участь запасний народний засідатель (ст. 259 КПК). Це правило також гарантує безпосередність сприйняття необхідних доказів усім складом суду, а не лише деякими з суддів.

 Найважливішою умовою реалізації принципу безпосередності є усність у подачі доказів та проведенні процесуальних дій.

 Усність — це загальнопроцесуальна вимога, що має свої прояви не лише на стадії судового розгляду, а й на попередньому слідстві. Згідно зі ст. 257 КПК допит учасників судового розгляду здійснюється усно. Виклад фактів кримінальної справи в письмовому вигляді на попередньому слідстві дозволяється лише після подання усних показань (статті 145, 146, 170, 171 КПК). При проведенні слідчих дій за участю суб'єктів кримінального процесу спілкування між ними і особами, які ведуть розслідування, відбувається в усній формі, а не шляхом подання процесуальних паперів, листування (надання в письмовому вигляді зауважень, заяв, клопотань з приводу процесуальної діяльності має місце поряд із звичайним порядком).

 Усність є такою формою подання доказів і обговорення питань при провадженні процесуальних дій, яка найкращим чином впливає на правильне сприйняття доказів та встановлення безпосереднього контакту між органами розслідування, судом і учасниками процесу і робить процес доступним.

 Законом передбачається усне здійснення не лише допитів підсудних, потерпілих і свідків. Показання потерпілих і свідків, що не з'явились, якщо їх явка неможлива, висновки експертів, протоколи слідчих дій та інші документи в обов'язковому порядку підлягають оголошенню і дослідженню в судовому засіданні, інакше вони втрачають силу доказів і суд не вправі посилатись на них у вироку як на такі, що підтверджують або спростовують ті чи інші обставини.

 У силу усності неприпустиме приєднання до справи матеріалів, що не можуть бути оголошені в суді, наприклад, нерозшифрованих криптограм. Дослідження протоколів огляду речових доказів також провадиться усно. В цьому разі учасники судового розгляду, судді усно звертають увагу на ті місця, частки в речових доказах, які мають значення для правильного вирішення справи.

 Не протирічить вимогам усності право свідка, що дає показання в суді, мати при собі нотатки в тих випадках, коли показання стосуються будь-яких розрахунків та інших даних, які важко тримати в пам'яті (ч. 1 ст. 305 КПК), оскільки і в цьому разі показання даються усно.

 Питанням реалізації принципів безпосередності та всебічного, повного, об'єктивного дослідження обставин справи приділяє увагу Пленум Верховного Суду України у постанові від 27 грудня 1985 року № 11 "Про додержання судами України процесуального законодавства, яке регламентує судовий розгляд кримінальних справ”1.

 Нормативні властивості принципів, імператив, закладений у них, визнаються в юридичній літературі усіма авторами. Але залишаються розбіжності з приводу способів нормативного закріплення принципів. Продовжуються дискусії про те, чи можна вважати принципом таке загальне положення, яке не одержало окремого формулювання в законі, а нормативний його зміст закріплений у низці норм.

 Кримінально-процесуальний закон не містить конкретних вказівок щодо того, які з його положень є принципами судочинства. Це дозволяє будувати систему принципів, враховуючи ті чи інші приписи процесуального закону. При цьому, виходячи з нормативного характеру принципів процесу, необхідно враховувати, що форма закріплення їх в законі може бути різною. Одні принципи безпосередньо виражені в конкретних правових нормах, наприклад, здійснення правосуддя виключно судом (ст. 124 Конституції України, ст. 15 КПК), гласність судового розгляду (ст. 20 КПК, ст. 129 Конституції України), інші можуть випливати з ряду процесуальних норм, наприклад, публічність процесу (статті 4, 29, 45, 47 КПК та ін. ), законність (статті 1, 2, 5, 25 КПК).

 Думається, розбіжності в прийомах законодавчого закріплення не можуть бути підставою для визнання чи невизнання відповідного положення принципом права. Погляди деяких авторів на те, що не можна вважати закріпленими положення, які в ньому як такі не сформульовані, а випливають з ряду норм, спростовуються аналізом чинного законодавства.

 Дійсно, кримінально-процесуальний закон не формулює, навіть не містить такого поняття, як публічність. Однак вимоги щодо ініціативи офіційних осіб при розслідуванні ними кримінальних справ проглядаються у нормах закону, що регулюють кримінальний процес на всіх його стадіях. Аналогічно вирішується питання і про законність як принцип. У Конституції України в ст. 129 він не сформульований, а тільки проголошується. Та зміст статей КПК свідчить про верховенство саме закону над іншими нормативними актами, необхідність додержання його всіма суб'єктами кримінального процесу. Безперечно, це не виключає необхідності більш чіткого закріплення їх у законі. Враховуючи значущість принципів для кримінального процесу, в кодифікованому галузевому законі (Кримінально-процесуальному кодексі України) має бути окрема глава про принципи, в якій даватиметься визначення кожного з них.