§ 12. Принцип забезпечення обвинуваченому права на захист

 Саме поняття захисту з точки зору кримінально-процесуального права означає функцію, спрямовану на: 1) спростування обвинувачення; 2) приведення формулювання обвинувачення у відповідність із доказами, що зібрані у справі, тобто фактично доказову діяльність відповідних посадових осіб.

 Захист від обвинувачення в матеріально-правовому значенні передбачає заперечення стороною захисту фактів, встановлених у справі, їх юридичної кваліфікації, ознак, що характеризують суб'єкта процесуальної діяльності.

 Забезпечення обвинуваченому права на захист на відміну від просто права на захист, як елементу статусу особи, є поняттям більш широким, оскільки передбачає не тільки особисту діяльність у відповідному напрямку, а й діяльність інших суб'єктів процесу по реалізації прав і законних інтересів обвинуваченого з метою правильного вирішення справи і винесення законного і обґрунтованого вироку.

 Публічний характер кримінального процесу визначає правила відносин між його учасниками. Найважливіші з них полягають у тому, що лише особа, яка веде процес, вправі вирішувати по суті усі питання, що виникають у ході кримінального судочинства. Обвинувачений, інші особи реалізують свої права через дії і рішення цих посадових осіб.

 Аналіз чинного законодавства дозволяє зробити висновок, що конкретні права обвинуваченого кореспондують обов'язки відповідних посадових осіб по їх забезпеченню. Принциповим з точки зору законодавця є забезпечення права на захист саме обвинуваченому (підозрюваному, підсудному), а не іншим учасникам процесу, відносно яких КПК у ст. 2 ставить завдання лише "захисту прав і законних інтересів”.

 Визначення поняття "законний інтерес” в КПК відсутнє. Стосовно обвинуваченого його зміст складають такі положення: 1) не бути притягнутим до кримінальної відповідальності за злочин, що його в дійсності він не вчинив; 2) домагатись встановлення обставин, що пом'якшують відповідальність; 3) зазнавати покарання відповідно до суспільної небезпеки вчиненого злочину.

 У загальному вигляді вимоги забезпечення обвинуваченому права на захист закріплені у статтях 3, 55, 59, 129 Конституції України, що відповідають положенням ст. 6 Європейської конвенції з прав людини 1950 року та ст. 21 КПК. У подальшому стосовно окремих стадій процесу вони конкретизовані і забезпечені відповідними санкціями на випадок їх недотримання.

 Частина 2 ст. 21 КПК передбачає обов'язок відповідних посадових осіб до першого допиту підозрюваного, обвинуваченого і підсудного роз'ясняти йому право мати захисника і скласти про це протокол. Законом також передбачена можливість особистого захисту встановленими засобами від пред'явленого обвинувачення.

 Згідно з чинним законодавством (ст. 45 КПК) участь захисника при провадженні дізнання, попереднього слідства та в розгляді кримінальної справи у суді першої інстанції є обов'язковою, крім випадків відмови обвинуваченого від захисника, що передбачається у вичерпному переліку ст. 46 КПК.

 Відмова від захисника допускається тільки з ініціативи обвинуваченого (підозрюваного, підсудного) (ч. 1 ст. 46 КПК).

 Оплата послуг захисника, якщо обвинувачений (підозрюваний, підсудний) не в змозі це зробити самостійно, провадиться за рахунок держави.

 Суттєвою гарантією принципу є передбачена законом вимога до прокурора, суду не висувати нових, додаткових обвинувачень порівняно із сформульованими в обвинувальному висновку без повернення справи на додаткове розслідування (ст. 275 КПК). Сприяють забезпеченню реалізації принципу також положення закону щодо дотримання процесуальних строків розгляду клопотань (ст. 129 КПК), обов'язків доказування (статті 66, 67 КПК) та інші.

 Забезпечення обвинуваченому права на захист визначає в цілому сутність кримінального процесу. Порушення даного принципу уповноваженими суб'єктами кримінально-процесуальної діяльності є підставою для скасування вироку, інших рішень. Що ж стосується законодавства, то воно на прикладі Закону України від 23 грудня 1993 року "Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві”1 дещо обмежує дію принципу. Згідно зі ст. 16 Закону "для забезпечення безпеки свідка чи потерпілого суд за власною ініціативою або за клопотанням прокурора чи іншого учасника судового розгляду… виносить мотивовану ухвалу про проведення допиту цих осіб за відсутності підсудного”. Такий порядок позбавляє підсудного можливості особисто сприймати показання, ставити запитання допитуваним і, тим самим, захищатись від показань, що є обвинувальними щодо нього. Можливість давати пояснення з приводу цих показань надається підсудному після повернення його до залу судового засідання.

 З метою забезпечення належної реалізації положень ст. 59, ч. 2. ст. 63, п. 6 ч. 3 ст. 129 Конституції України Пленум Верховного Суду України у постанові від 7 липня 1995 року № 10 "Про застосування законодавства, яке забезпечує підозрюваному, обвинуваченому, підсудному право на захист”2 звертає увагу судів на конкретні питання, що стосуються забезпечення вказаним особам відповідного права.