Зміст цього принципу полягає у тому, що будь-яка особа вважається невинною у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду (ст. 62 Конституції України, ст. 6 Європейської конвенції з прав людини 1950 року, ст. 15 КПК).

 У розгорнутому формулюванні принципу йдеться про будь-яку особу, яка опиняється у сфері кримінального судочинства і на яку будь-якою мірою падає підозра у вчиненні злочину. Крім обвинуваченого, ними можуть бути підозрювані, свідки, особи, в помешканнях яких провадиться обшук, щодо яких порушено кримінальну справу, накладено арешт на майно тощо.

 Чинним законодавством передбачена можливість закриття справи з нереабілітуючих особу підстав (пп. 3, 4, 8 ч. 1 ст. 6; статті 7–10 КПК) у досудовій стадії слідчим, а також суддею або судом у судових стадіях. Фактично це означає, що остаточне рішення про винність приймається до винесення вироку. Таке положення, звісно, входить у протиріччя з принципом презумпції невинності і повинно бути усунуте.

 Що ж до заінтересованих осіб у такій ситуації, то на них також повинен поширюватися принцип презумпції невинності — до вступу в силу такої постанови слідчого або постанови (ухвали) судді (суду). Якщо закриття кримінальних справ прокурором і слідчим з нереабілітуючих підстав протирічить принципу, то закриття справ цими особами з реабілітуючих обвинуваченого підстав цілком відповідає вказаному принципу. Посилання в постанові про закриття справи з реабілітуючої підстави вказує на невинність обвинуваченого. Таким чином, якщо винність особи у вчиненні злочину може встановити тільки суд своїм вироком, то невинність констатується не тільки виправдувальним вироком, а й постановою про закриття справи, що виноситься відповідними посадовими особами. Такий порядок дозволяє визнавати невинними обвинувачених на більш ранній процесуальній стадії, ніж судовий розгляд справи, що має значення для економії часу і матеріальних витрат, а також концентрує увагу суду на справах, які вимагають його розгляду.

 Суть презумпції невинності полягає саме у тому, що ніхто не може бути визнаний винним інакше як за вироком суду, що вступив у законну силу. При цьому не має значення, чи було призначено вироком покарання. Обвинувальний вирок, визнаючи вину засудженого, може в силу обставин, передбачених законом, звільнити його від відбування покарання. Однак таке рішення суду аж ніяк не означає, що особа, яка вчинила злочин, невинна і вирок від цього не втрачає свого обвинувального напрямку.

 Закономірне питання щодо того, як обвинувачення, викладене в обвинувальному висновку, узгоджується з принципом презумпції невинності, знімається вимогами ст. 67 КПК. Вона зобов'язує осіб, що ведуть процес, оцінювати докази за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному дослідженні всіх обставин в їх сукупності, керуючись законом. Зрозуміло, що вимоги ст. 67 КПК спонукають слідчого при прийнятті відповідного рішення мотивувати його і висловити своє ставлення до зібраних доказів. Вказуючи в постанові та обвинувальному висновку на конкретну особу — обвинуваченого, слідчий не може не висловити свого переконання в його винності. Інакше саме рішення буде незаконним з точки зору права і з позиції моралі.

 Міркування, наведені вище, одержують додаткове обґрунтування, якщо мати на увазі, що знання, які є змістом процесуального акту, що завершує кожну попередню стадію кримінального процесу, є достовірними для даної стадії і ймовірним — для наступної. Так, докази обвинувального висновку не можуть бути наперед установленими для суду. Суд зобов'язаний самостійно дослідити всі докази і тільки на їх основі прийняти законне, обґрунтоване і справедливе рішення.

 Презумпцію невинності, таким чином, характеризують такі ознаки:

1) обов'язок доказування винності лежить на особі, яка провадить дізнання, слідчому, прокуророві, а у справах приватного обвинувачення — на потерпілому або його представникові; обвинувачений не зобов'язаний доводити свою невинність;

2) вина повинна доводитись тільки у порядку, передбаченому законом, тобто за допомогою перелічених у законі джерел доказів і з дотриманням передбаченої законом процесуальної форми. Інакше одержана інформація не буде мати доказового значення, а недоведена вина рівнозначна доведеній невинності;

3) висновок про винність особи у вчиненні злочину не може ґрунтуватися на припущеннях. Усі обґрунтовані сумніви, що не вдається усунути, тлумачаться на користь обвинуваченого;

4) заперечення обвинуваченим своєї вини не повинне розцінюватися як обставина, що обтяжує відповідальність. Зізнання обвинуваченого може бути покладене в основу вироку лише за умови підтвердження його іншими доказами у сукупності;

5) до офіційного визнання обвинуваченого винним з ним не можна поводитись як з винним, а також публічно, в засобах масової інформації, в офіційних документах стверджувати про таку вину;

6) у разі скасування вироку суду як неправосудного держава відшкодовує матеріальну і моральну шкоду, завдану безпідставним засудженням (ч. 4 ст. 62 Конституції України).