§ 9. Межі дії кримінально-процесуального закону

 Стаття 3 КПК визначає, що провадження у кримінальних справах на території України здійснюється за правилами КПК України незалежно від місця вчинення злочину. При провадженні в кримінальній справі застосовується кримінально-процесуальний закон, який діє відповідно під час дізнання, попереднього слідства або судового розгляду справи. Звідси випливає, що сфера реалізації кримінально-процесуального закону визначається межами його дії у часі і в просторі.

 Якщо в кримінальному праві як загальне правило застосовується закон часу вчинення злочинів, то в кримінальному процесі — закон, який діє в момент провадження у справі. Таким чином, при провадженні у справі можуть застосовуватися такі, що не співпадають за часом дії, кримінальний і кримінально-процесуальний закони.

 Нормативно-правові акти Верховної Ради Україні і Президента Україні набирають чинності через десять днів від дня їх офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самими актами, але не раніше дня їх опублікування в офіційному друкованому виданні.

 Закони України, інші акти Верховної Ради, акти Президента Україні, Кабінету Міністрів України не пізніше як у п'ятнадцятиденний строк після їх прийняття у встановленому порядку і підписання підлягають оприлюдненню державною мовою в офіційних друкованих виданнях.

 Офіційними друкованими виданнями є: "Офіційній вісник України”; "Відомості Верховної Ради Україні”; газета "Урядовий кур'єр”.

 Акти Верховної Ради Україні, Президента Україні, Кабінету Міністрів України можуть бути в окремих випадках офіційно оприлюднені через телебачення і радіо.

 Офіційне оприлюднення нормативно-правових актів здійснюється після включення їх до Єдиного державного реєстру нормативних актів із зазначенням присвоєного їм реєстраційного коду.

 Привертає увагу питання про зворотну силу нового кримінально-процесуального закону. В юридичній літературі він трактується неоднозначно. Можна зустріти широкий спектр думок, від таких, що повністю заперечують зворотну силу цього закону, до тих, які беззастережно визнають її. Є і "проміжні” думки, згідно з якими якщо новим законом усунуто або обмежено те або інше право учасника процесу, то це право має зберігатися за ним без всяких обмежень, поки не закінчиться провадження у справі1.

 Уявляється, що погодитися з авторами, які заперечують зворотну силу кримінально-процесуального закону, не можна. Новий закон, безсумнівно, поширюється як на ті провадження, які виникли вже в період його дії, так і на провадження, не завершені до моменту його видання і вступу в законну силу.

 Сказане повністю відповідатиме ст. 58 Конституції України, яка встановлює, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи, тобто мова повинна йти про пом'якшення або скасування відповідальності особи.

 У новому кримінально-процесуальному законодавстві було б доцільним обмежити зворотну силу кримінально-процесуального закону лише у випадках, коли погіршується становище підозрюваного, обвинуваченого, підсудного. Причому ст. 22 Конституції України прямо вказала на те, що конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані, тобто закріплені в Конституції України кримінально-процесуальні права підозрюваного, обвинуваченого, підсудного та інших осіб, які беруть участь у провадженні у справі, їх конституційні гарантії не можуть бути відмінені, а, отже, і погіршені.

 Сказане зумовлене тим, що кримінально-процесуальний закон регулює процедуру, порядок діяльності по розслідуванню і розгляду кримінальних справ, відносин, що складаються під час провадження відповідних процесуальних дій. Передбачається, що кожний новий закон створює більш сприятливі умови для досягнення завдань кримінального судочинства і забезпечення прав заінтересованих осіб. Процесуальні дії, що здійснюються після набуття чинності новим законом, повинні проводитись відповідно до цих нових норм, а не за старими правилами, які скасовані.

 Стаття 3 КПК України встановлює, що, незалежно від місця злочину, провадження в кримінальних справах на території України в усіх випадках здійснюється за правилами цього Кримінально-процесуального кодексу. Тут формулюється принципове правило про дію кримінально-процесуального закону в просторі, що визначається територією провадження у справі.

 Поняття території України в КПК, як і в КК, не розкрито. Воно визначається Конституцією та іншими законами і включає розташовані в межах державних кордонів України сухопутні, підземні, повітряні і водні простори.

 Певні проблеми виникають при визначенні меж дії кримінально-процесуального законодавства у водних просторах. Ці проблеми пов'язані з тим, що міжнародно-правовими нормами в окремих випадках (при вчиненні злочину на борту іноземного торгового судна, що перебуває у внутрішніх водах, а також у територіальних водах України) передбачаються обмеження територіальної юрисдикції і кримінального та кримінально-процесуального законодавства України. В інших випадках норми міжнародного права, навпаки, поширюють дію українського кримінального і кримінально-процесуального законодавства і за межи території України.

 За загальним правилом у разі вчинення злочину особами, які перебувають на судні у відкритому морі, вони підлягають юрисдикції держави прапора судна.

 Стаття 3 КПК говорить про те, що українське кримінально-процесуальне законодавство застосовується при провадженні у кримінальних справах відносно іноземних осіб і осіб без громадянства, якщо ними вчинено злочин на території України. Причому відповідно до ст. 26 Конституції України іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами Україні.

 Судочинство у справах про злочини, вчинені громадянами України, особами без громадянства і іноземними громадянами на території України, а також за її межами, у випадках, передбачених міжнародним правом, провадиться у загальному порядку, за винятками, встановленими для осіб, що мають дипломатичний імунітет і привілеї, а також для інших осіб, наділених іншими привілеями і імунітетом (народні депутати України, судді, прокурори і т. д. ).

 Поняття громадян України, осіб без громадянства, але таких, які постійно проживають в Україні, громадян іноземної держави розкрито у Законі України "Про громадянство України” та Законі України "Про правовий статус іноземців”.

 Частина 3 ст. 3 КПК, визначаючи дію кримінально-процесуального закону відносно громадян, застерегає, що норми КПК не можуть бути застосовані до осіб, які користуються дипломатичним імунітетом. Однак ця стаття не враховує положень ст. 32 Віденської конвенції про дипломатичні зносини відносно того, що право відмови від юрисдикції імунітету належить акредитуючій державі.

 Це питання вирішено п. 12 Положення про дипломатичні представництва та консульські установи іноземних держав в Україні, затвердженого Указом Президента Україні від 10 червня 1993 року, згідно з яким голова дипломатичного представництва та члени дипломатичного персоналу користуються особистою недоторканністю й не можуть бути заарештовані або затримані.

 Чинний КПК України не передбачає винесення процесуальних рішень на основі фактичних даних, отриманих відповідно до іноземного кримінально-процесуального законодавства. Однак вищевказані міжнародні договори про правову допомогу, укладені Україною, передбачають, що доручення, дані іншій державі про слідчі дії, виконуються згідно з кримінально-процесуальним законодавством цієї держави. Виходячи з цього, слідчий, прокурор, суд при прийнятті рішень у кримінальній справі має право спиратися і на докази, отримані відповідно до вимог іноземного кримінально-процесуального закону.

 З прийняттям 28 червня 1996 року Конституції України склалися нові правові умови реформування правоохоронної функції держави та її ключової ланки — судової влади, здійснення правосуддя.

 Основною метою цієї реформи є створення системи ефективного державного захисту прав, свобод та законних інтересів громадян, а також суспільних інтересів, попередження злочинних проявів та правопорушень, утвердження режиму законності, забезпечення конституційного правопорядку. Зокрема, в ході здійснення судово-правової реформи повинні бути вирішені такі основні завдання:

– формування демократичної і відповідальної судової влади, здатної забезпечити захист прав і свобод громадян, прав та законних інтересів юридичних осіб, суспільства і держави на принципах справедливості, незалежності, неупередженості, доступності і відкритості;

– запровадження нової системи судочинства, в якій реалізуються демократичні ідеї правосуддя, вироблені світовою практикою і наукою, системи, якою гарантується і забезпечується право громадянина на оперативний розгляд та законне вирішення його справи компетентним судом;

– чітке визначення статусу прокуратури в сучасних умовах, підвищення її ролі в забезпеченні законності та правопорядку;

– формування принципово нової системи попереднього розслідування кримінальних справ;

– посилення ролі адвокатури як професійного правозахисного інституту у захисті прав і свобод громадян;

– формування системи незалежної судової експертизи.

 Відповідно до Конституції України в системі державної влади має бути створена судова влада, покликана здійснювати правосуддя незалежно від будь-яких інших органів влади і посадових осіб.

 Незалежність і недоторканність суддів гарантується Конституцією і законами України. Народ безпосередньо бере участь у здійсненні правосуддя через народних засідателів і присяжних. Для вирішення питань внутрішньої діяльності судів діє суддівське самоврядування, повинні бути введені процесуальні системи оскарження рішень судів першої інстанції в апеляційному та касаційному порядку.

 У процесі судово-правової реформи повинні бути розроблені та прийняті нові кримінально-процесуальний, цивільний процесуальний, адміністративно-процесуальний та господарсько-процесуальний кодекси України. Має бути посилена роль прокурорського нагляду у сфері боротьби зі злочинністю, особливо у забезпеченні конституційних прав і свобод громадян при провадженні оперативно-розшукових заходів, дізнання та досудового слідства, при виконанні кримінальних покарань, застосуванні інших заходів, пов'язаних з обмеженнями особистої свободи громадян.

 З метою забезпечення гарантованих Конституцією України прав і свобод людини і громадянина при притягненні особи до кримінальної відповідальності повинна бути запроваджена нова система досудового розслідування. Чітко диференціюються форми попереднього (досудового) розслідування кримінальних справ (дізнання і досудове слідство), заснованого на приписах закону використання відповідних наукових положень та досвіду практичної діяльності, необхідних для вирішення практичних завдань кримінального судочинства. Маються на увазі такі комплексні, прикладні галузі наукового знання, як судова медицина, судова психіатрія, судова бухгалтерія і тощо.

 Наука кримінального процесу теоретично узагальнює досвід кримінально-процесуальної діяльності, аналізує актуальні питання застосування кримінально-процесуального законодавства, що мають місце у практиці правоохоронних органів та суду, розробляє науково-практичні рекомендації, спрямовані на підвищення ефективності кримінально-процесуальної діяльності всіх суб'єктів кримінального процесу.

 Наука кримінального процесу вивчає суть і принципи кримінального процесу, розвиток і основні риси кримінально-процесуального права, правове становище суб'єктів процесу, проблеми теорії доказів, кримінально-процесуального пізнання істини. Детально досліджується порядок кримінально-процесуальної діяльності від її початку до завершення, правила діяльності органів розслідування, прокуратури і суду при провадженні у кримінальних справах.

 Наука кримінального процесу в Україні має багату і цікаву історію. В її створенні і розвитку беруть участь вчені, що представляють різноманітні наукові напрямки, але мають загальні цілі, об'єднані загальною турботою про зміцнення законності.

 Об'єктивні закономірності виникнення, розвитку і функціонування одних і тих же юридичних об'єктів у сфері кримінального судочинства можуть бути предметом вивчення не лише кримінально-процесуальної науки, але й інших, пов'язаних з нею галузевих юридичних наук. Наука кримінального процесу має тісний зв'язок з наукою кримінального права, криміналістикою, науками цивільного права, цивільного процесу, адміністративного права і процесу, теорії оперативно-розшукової діяльності, їй притаманні риси загальної теорії держави і права, а також формальної логіки і діалектико-матеріалістичної гносеології. Дана обставина свідчить про системність кримінально-процесуальної науки, зв'язок її положень з положеннями інших наук, об'єднаних єдиною діалектико-матеріалістичною методологією.

 Предмет кримінально-процесуальної науки визначає специфіку застосування в ній загальнонаукових, окремих наукових і спеціальних методів пізнання, зумовлених загальним діалектико-матеріалістичним методом, що зобов'язує розглядати всі явища і процеси в розвитку та протиріччях.

 Серед загальнонаукових методів — аналіз, синтез, індукція, дедукція, аналогія, порівняння, системно-структурний та інші.

 Серед окремих наукових та спеціальних методів, що застосовуються в галузевих юридичних науках, — наукове моделювання, метод конкретних соціологічних досліджень, контент-аналіз, логіко-юридичний, порівняльно-правовий та інші.

 У зв'язку з судовою реформою, що проводиться у країні, поряд з використанням порівняльно-правового методу пізнання загальних і особливих закономірностей існування і розвитку кримінально-процесуальних систем різних держав однієї суспільно-економічної формації став активніше застосовуватися порівняльно-історичний метод вивчення кримінального процесу різних історичних типів і форм.