§ 8. Джерела кримінально-процесуального права України

 Кримінально-процесуальна діяльність та відносини регулюються нормами права, які виражені, закріплені в кримінально-процесуальному законі. Згідно з п. 14 ст. 92 Конституції України судоустрій, судочинство, статус суддів, засади судової експертизи, організація і діяльність прокуратури, органів дізнання і слідства, нотаріату, органів і установ виконання покарань, основи організації та діяльності адвокатури визначаються виключно законами України.

 Норми кримінально-процесуального права (кримінально-процесуальні норми) визначають завдання, принципи, правила здійснення кримінального судочинства, права і обов'язки посадових осіб і державних органів, що його здійснюють, а також фізичних і юридичних осіб, які беруть участь у кримінально-процесуальній діяльності або на яких вона поширюється. Детально регулюючи всю діяльність по розкриттю злочинів, викриттю винних і притягненню їх до відповідальності, кримінально-процесуальні норми створюють кримінально-процесуальний порядок, дотримання якого є необхідним для успішного виконання завдань кримінального судочинства і проведення в життя принципу соціальної справедливості в сфері боротьби зі злочинністю.

 Кримінально-процесуальний закон створює умови для правильного застосування кримінального та інших законів. Якщо кримінальний закон встановлює підстави, межі і види кримінальної відповідальності, то кримінально-процесуальний закон визначає порядок, правила, процедуру притягнення до кримінальної відповідальності, форми державної діяльності по розслідуванню злочинів і здійсненню правосуддя. При цьому від ефективності процесуально-правового регулювання і найсуворішого дотримання всіх процесуальних норм залежить правильне застосування кримінального закону. Успіх боротьби зі злочинністю за допомогою кримінально-правових засобів може бути досягнутий шляхом застосування кримінально-процесуальних норм.

 Кримінально-процесуальний закон наділяє державні органи і суд владними повноваженнями, необхідними для боротьби зі злочинністю, одночасно зобов'язуючи їх швидко, повно і об'єктивно розкривати всі злочини, притягувати винних до відповідальності.

 Кримінально-процесуальний закон передбачає правові передумови, щоб висновки попереднього (досудового) розслідування і суду про обставини справи завжди відповідали дійсності.

 Встановлені кримінально-процесуальним законом правові норми створюють процесуальні гарантії найважливіших прав і свобод громадян, встановлених Конституцією України, та інших прав і інтересів, що охороняються законом.

 Кримінально-процесуальні норми регулюють процесуальні засоби попередження злочинів, створюють правові передумови відшкодування шкоди, що заподіюється злочинами, а також забезпечення виховного впливу кримінально-процесуальної діяльності. Стаття 6 Конституції України встановлює, що органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією межах і відповідно до законів України, а ст. 19 Конституції України особливо підкреслює, що правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. З цих конституційних положень випливає, що джерелами кримінально-процесуального права України є Конституція нашої держави, закони та згідно зі ст. 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Під джерелами кримінально-процесуального права розуміються форми закріплення кримінально-процесуальних норм. Сучасним кримінально-процесуальним системам відомі такі джерела процесуальних норм, як кримінально-процесуальні звичаї, судовий прецедент, акти законодавчої влади, рішення Конституційних Судів або інших органів, що виконують їх функції.

 Основним джерелом кримінально-процесуального права України є закон.

 Найвищу юридичну силу і пряму дію на території України має Конституція України (ст. 8). Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні їй відповідати.

 Згідно зі ст. 8 Конституції України визнається і діє принцип верховенства права. Звідси випливає, що конституційні права та свободи людини і громадянина, в тому числі й у сфері кримінально-процесуальної діяльності, є безпосередньо діючими. Зокрема, вони визначають цілі і зміст кримінально-процесуального закону, зміст і спрямованість діяльності органів дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури і суду.

 Згідно з постановою Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 року № 9 "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя” суди при розгляді конкретних справ мають оцінювати зміст будь-якого закону чи іншого нормативно-правового акта з точки зору його відповідності Конституції і в усіх необхідних випадках застосовувати Конституцію як акт прямої дії. Судові рішення мають ґрунтуватися на Конституції, а також на чинному законодавстві, яке не суперечить їй.

 У разі невизначеності в питанні про те, чи відповідає Конституції України застосований закон або закон, який підлягає застосуванню в конкретній справі, суд за клопотанням учасників процесу або за власною ініціативою зупиняє розгляд справи і звертається з мотивованою ухвалою (постановою) до Верховного Суду України, який відповідно до ст. 150 Конституції може порушувати перед Конституційним Судом України питання про відповідність Конституції законів та інших нормативно-правових актів. Таке рішення може прийняти суд першої, касаційної чи наглядної інстанції в будь-якій стадії розгляду справи.

 Суд безпосередньо застосовує Конституцію у разі:

1) коли зі змісту норм Конституції не випливає необхідність додаткової регламентації її положень законом;

2) коли закон, який був чинним до введення в дію Конституції чи прийнятий після цього, суперечить їй;

3) коли правовідносини, що розглядаються судом, законом України не врегульовано, а нормативно-правовий акт, прийнятий Верховною Радою або Радою міністрів Автономної Республіки Крим, суперечить Конституції України;

4) коли укази Президента України, які внаслідок їх нормативно-правового характеру підлягають застосуванню судами при вирішенні конкретних судових справ, суперечать Конституції України.

 Якщо зі змісту конституційної норми випливає необхідність додаткової регламентації її положень законом, суд при розгляді справи повинен застосувати тільки той закон, який ґрунтується на Конституції і не суперечить їй.

 Згідно з п. 3 цієї ж постанови суд може на підставі ст. 144 Конституції визнати такими, що не відповідають Конституції чи законам України, рішення органів місцевого самоврядування, а на підставі ст. 124 Конституції — акти органів державної виконавчої влади: міністерств, відомств, місцевих державних адміністрацій тощо.

 Чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України1.

 Серед міжнародно-правових актів, що регулюють кримінально-процесуальну діяльність, можуть бути виділені окремі групи:

а) міжнародні конвенції, що визначають становище особи у сфері кримінального процесу та вимоги, що пред'являються до кримінально-процесуальних механізмів, які забезпечують охорону прав і свобод громадян у кримінальному судочинстві. Зокрема, Верховною Радою України ратифіковані: Конвенція про захист прав та основних свобод людини; Європейська конвенція про видачу правопорушників; Європейська конвенція про взаємну допомогу у кримінальних справах; Європейська конвенція про передачу провадження у кримінальних справах; Конвенція про відмивання, пошук, арешт та конфіскацію доходів, одержаних злочинним шляхом; Конвенція про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах (Мінська конвенція); Європейська хартія регіональних мов або мов меншин; Конвенція про передачу осіб, які страждають психічними розладами, для проведення примусового лікування;

б) двосторонні договори України про надання правової допомоги з кримінальних справ, ратифіковані Верховною Радою: Договір між Україною і Китайською Народною Республікою про правову допомогу у цивільних та кримінальних справах; Договір між Україною і Республікою Польща про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах; Договір між Україною і Литовською Республікою про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах; Договір між Україною і Республікою Молдова про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах; Договір між Україною і Республікою Грузія про правову допомогу та правові відносини у цивільних та кримінальних справах; Договір між Україною і Естонською Республікою про правову допомогу та правові відносини у цивільних та кримінальних справах; Договір між Україною і Латвійською Республікою про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах; Договір між Україною і Монголією про правову допомогу у цивільних та кримінальних справах; Договір між Україною і Канадою про взаємну правову допомогу у кримінальних справах;

в) міжнародні договори, відносно яких Україна виступає правонаступником: Договір між СРСР і Угорською Народною Республікою про надання правової допомоги у цивільних, сімейних та кримінальних справах; Договір між СРСР і Фінляндською Республікою про правовий захист та правову допомогу у цивільних, сімейних і кримінальних справах; Договір між СРСР і Алжирською Народною Демократичною Республікою про взаємне надання правової допомоги; Договір між СРСР і Республікою Кіпр про правову допомогу у цивільних та кримінальних справах.

 У цих двосторонніх договорах визначається порядок надання правової допомоги у кримінальних справах — провадження слідчих дій, порядок видачі осіб, що вчинили злочин, та інші питання, пов'язані з провадженням у кримінальній справі.

 Залежно від характеру і рівня систематизації кримінально-процесуальних норм серед законів, що регулюють кримінально-процесуальну діяльність, важливе місце займають кодифікаційні акти (Кримінально-процесуальний кодекс України), інші кодекси, що містять кримінально-процесуальні положення (наприклад, Кримінальний кодекс України, Митний кодекс України та ін. ).

 Кримінально-процесуальний кодекс України затверджений Верховною Радою України 28 грудня 1960 року і введений в дію з 1 квітня 1961 року.

 КПК містить дві частини — Загальну і Особливу. Загальну частину складає розділ перший: "Загальні положення”. До нього входять: глава 1. "Основні положення”; глава 2. "Підсудність”; глава 3. "Учасники процесу, їх права і обов'язки”; глава 4. "Обставини, що виключають можливість участі в кримінальному судочинстві”; глава 5. "Докази”; глава 6. "Протоколи”; глава 7. "Строки і судові витрати”. Ці глави містять правила, що мають значення для всіх органів, які ведуть боротьбу зі злочинністю, а також для інших учасників процесу у всіх стадіях провадження у справі. Тому вони систематизовані в Загальній частині кодексу.

 Інші розділи, починаючи з другого і по восьмий включно, становлять Особливу частину кодексу. Всі вони присвячені провадженню у кримінальній справі, тобто порядку провадження в різних стадіях процесу або ж по окремих категоріях кримінальних справ. Тут містяться положення, що регламентують діяльність слідчих і прокурорських органів та судів у відповідних стадіях процесу і при провадженні тих або інших слідчих, прокурорських і судових дій, порядок вирішення питань, які виникають при провадженні у справі, права і повноваження відповідних органів і посадових осіб, а також права і обов'язки всіх осіб, які беруть участь в справі, та ін.

 Особливу частину Кодексу складають такі розділи:

2. Порушення кримінальної справи, дізнання і попереднє слідство.

3. Провадження справ у суді першої інстанції.

4. Провадження справ у касаційній і наглядній інстанціях.

5. Виконання вироку, ухвали і постанови суду.

6. Застосування примусових заходів медичного характеру.

7. Протокольна форма досудової підготовки матеріалів.

8. Провадження в справах про злочини неповнолітніх.

 Кожний розділ Кодексу ділиться на відповідну кількість глав залежно від складності регульованих питань. Так, розділ перший включає вищезазначені сім глав. Розділ другий — глави 8–22, розділ третій — глави 23–28, розділ четвертий — глави 29–32, розділи п'ятий, шостий, сьомий і восьмий включають по одній главі — 33, 34, 35, 36 відповідно. Кожна з глав містить відповідну кількість статей, що мають загальну для всього Кодексу нумерацію.

 Статті КПК мають свою назву, що полегшує вивчення Кодексу і користування його нормами. Більшість статей складається з декількох частин, що виділяються абзацами, або включає в себе декілька пунктів, що мають цифрове або літерне позначення. У кожній статті, її частині або пункті сформульована правова норма, яка складається, як і будь-яка правова норма, з гіпотези, диспозиції і санкції. Диспозиція кримінально-процесуальної норми буває простою, описовою, відсилочною та бланкетною. Особливістю санкції кримінально-процесуальної норми є те, що вона може бути сформульована в інших нормах, у тому числі і в тих, що містяться в інших розділах, главах і статтях Кодексу.

 До чинного кримінально-процесуального законодавства України належать:

1. Закон України від 5 червня 1981 року "Про судоустрій України” — визначає завдання, порядок організації, систему, компетенцію і принципи діяльності судових органів. Цей Закон містить і ряд норм кримінально-процесуального характеру, наприклад, про застосування судами іноземного законодавства у випадках, передбачених міжнародними угодами (ст. 7), про мову судочинства (ст. 13) та ін.

2. Закон України від 5 листопада 1991 року "Про прокуратуру України” — визначає завдання, порядок організації, компетенцію і принципи діяльності прокурорських органів і, зокрема, в сфері кримінального судочинства.

3. Закон України від 18 лютого 1992 року "Про оперативно-розшукову діяльність” — визначає систему органів, які проводять оперативно-розшукову діяльність, її завдання, принципи, основи провадження оперативно-розшукових заходів, їх систему, правове становище особи в цій діяльності.

4. Закон України від 19 грудня 1992 року "Про адвокатуру” містить ряд кримінально-процесуальних норм, наприклад, про професійні права адвокатів (ст. 6), про адвокатську таємницю (ст. 9), про гарантії адвокатської діяльності (ст. 10) та ін.

5. Закон України від 30 червня 1993 року "Про організаційно-правові засади боротьби з організованою злочинністю” — регулює функції спеціальних підрозділів Міністерства внутрішніх справ, Служби безпеки, які ведуть боротьбу з організованою злочинністю, і, зокрема, порядок використання спеціальних технічних засобів у боротьбі з організованою злочинністю (ст. 15).

6. Закон України від 30 червня 1993 року "Про попереднє ув'язнення” регулює порядок тримання під вартою в слідчих ізоляторах Державного департаменту України з питань виконання покарання і Служби безпеки України, а також у в'язницях цього департаменту, які виконують функції слідчих ізоляторів, в ізоляторах тимчасового утримання або на гауптвахті осіб, відносно яких як запобіжний захід обрано тримання під вартою, їх права і обов'язки, введення особливого режиму в місцях попереднього ув'язнення.

7. Закон України від 25 лютого 1994 року "Про судову експертизу” визначає правові, організаційні і фінансові основи судово-експертної діяльності з метою забезпечення органів попереднього розслідування і суд незалежною кваліфікованою експертизою, орієнтованою на максимальне використання досягнень науки і техніки.

 Норми кримінально-процесуального характеру закріплені в ряді інших Законів України, наприклад, "Про банки і банківську діяльність”, "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду”, "Про міліцію”, "Про Службу безпеки України”, "Про Прикордонні війська України”, "Про державну податкову службу в Україні” та ін.

 Згідно зі ст. 152 Конституції України до джерел кримінально-процесуального права слід віднести і рішення Конституційного Суду України, якими визнаються неконституційними повністю чи в окремій частині закони та інші правові акти, на підставі яких або у встановленому кримінально-процесуальному порядку органи попереднього слідства, прокурор або суд повинні вирішити дану кримінальну справу. Закони, інші правові акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня прийняття Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність.

 Так, в рішенні Конституційного Суду України у справі щодо офіційного тлумачення статей 3, 23, 31, 47, 48 Закону України "Про інформацію” та статті 12 Закону України "Про прокуратуру” (справа К. Г. Устименка) від 30 жовтня 1997 року визнано неконституційним положення ч. 4 ст. 12 Закону України "Про прокуратуру” щодо можливості оскарження прийнятого прокурором рішення до суду лише у передбачених законом випадках, оскільки винятки з конституційних норм встановлюються самою Конституцією, а не іншими нормативними актами1.

 У рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням Національного банку України щодо офіційного тлумачення положення ч. 1 ст. 58 Конституції України (справа про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів) від 9 лютого 1999 року підкреслено, що положення ч. 2 ст. 58 Конституції України про те, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи, треба розуміти так, що вона стосується людини і громадянина (фізичної особи)2.

 У рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями Верховного Суду України та Служби безпеки України щодо офіційного тлумачення ст. 86 Конституції України та статей 12, 19 Закону України "Про статус народного депутата України (справа про запити народних депутатів України) від 19 травня 1999 року звернута увага на те, що кримінальна відповідальність настає з моменту набрання законної сили обвинувальним вироком суду, а притягнення до кримінальної відповідальності, як стадія кримінального переслідування, починається з моменту пред'явлення особі обвинувачення у вчиненні злочину3.

 У рішенні по справі за конституційним поданням Міністерства внутрішніх справ України щодо офіційного тлумачення положень ч. 3 ст. 80 Конституції України (справа про депутатську недоторканність) від 27 жовтня 1999 року Конституційний Суд України прийшов до висновку про те, що народний депутат України не має права звертатися з вимогами чи пропозиціями до судів, до голів судів та до суддів стосовно конкретних судових справ4. Аналогічними є вимоги Конституційного Суду України щодо запитів народних депутатів в органи прокуратури.

 Послідовній реалізації нормативного змісту принципу національної мови в кримінальному судочинстві сприяє рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 51 народного депутата України про офіційне тлумачення положень ст. 10 Конституції України щодо застосування державної мови органами державної влади, органами місцевого самоврядування та використання її у навчальному процесі в навчальних закладах України (справа про застосування української мови) від 14 грудня 1999 року1.

 У кримінально-процесуальній теорії не склалося єдиної думки відносно того, чи є джерелом кримінально-процесуального права постанови Пленуму Верховного Суду України. Не розглядаючи тут правову природу цих постанов, зазначимо лише, що вони є актами судового тлумачення законів стосовно судової практики і в цьому зв'язку мають важливе значення для правильного розуміння суб'єктами кримінально-процесуальної діяльності сутності нормативних положень, які містяться в законі, для підвищення ефективності діяльності органів попереднього (досудового) слідства, прокуратури і суду та правильного вирішення ними кримінальних справ.

 Однак згідно зі ст. 46 "Обов'язкова сила судових рішень та їх виконання” розділу II "Європейський суд з прав людини” Конвенції про захист прав і основних свобод людини держави, які ратифікують цю Конвенцію, зобов'язані "виконувати остаточне рішення Суду у будь-якій справі, в якій вони є сторонами”. Отже, якщо Україна є стороною при розгляді справи в Європейському суді з прав людини, то рішення цього суду є обов'язковим і для національних судів. Таким чином, рішення Європейського суду з прав людини є джерелом кримінально-процесуального права з питань, пов'язаних з тлумаченням положень Конвенції про захист прав і основних свобод щодо відповідності законодавства, на підставах якого національним судом вирішена відповідна кримінальна справа, вимогам вказаної Конвенції.

 При провадженні у кримінальній справі особа, яка провадить дізнання, слідчий, прокурор та суддя приймають процесуальне рішення, виконують різні слідчі дії, які є й актами тлумачення ними тих чи інших положень кримінально-процесуального закону.

 Тлумачення — важливий елемент процесу застосування будь-якої правової норми. За допомогою тлумачення можна визначити справжнє місце правової норми в системі права, її силу, межі дії, смислові зв'язки з іншими нормами; чи є відповідність між нею і встановленими фактичними обставинами тощо.

 Розрізняються тлумачення – з'ясування змісту правової норми правозастосувачем; тлумачення – роз'яснення (пояснення) правової норми, що дається тими або іншими державними органами і окремими особами поза юридичним процесом; тлумачення з метою з'ясування співвідношення між змістом правової норми та її текстуальним вираженням, або тлумачення за обсягом.

 Велике значення для правильного з'ясування значення кримінально-процесуальних норм мають постанови Пленуму Верховного Суду України, в яких роз'яснюється зміст окремих кримінально-процесуальних норм і порядок застосування тих або інших положень КПК (наприклад, постанова Пленуму Верховного Суду України від 7 липня 1995 року № 10 "Про застосування законодавства, яке забезпечує підозрюваному, обвинуваченому, підсудному право на захист”, постанова Пленуму Верховного Суду Україні від 25 березня 1988 року № 3 "Про застосування судами Україні кримінально-процесуального законодавства, що регулює повернення справ на додаткове розслідування” та ін.).

Тлумачення-з'ясування здійснюється за допомогою граматичного, логічного, систематичного й історико-політичного прийомів (способів). Особливості комплексного правозастосування вимагають кожного разу обов'язкового застосування систематичного способу при використанні будь-якого іншого прийому тлумачення. Обов'язковість систематичного способу пояснюється тим, що тільки за допомогою цього способу можливе з'ясування справжньої сили правових норм, що застосовуються, їх місця в ієрархії системи права і точних меж їх дії.

 Тлумачення-роз'яснення може бути офіційним (нормативним, у тому числі аутентичним і казуальним) і неофіційним (доктринальним, професійним і т. п.).

 Тлумачення може бути буквальним, обмежувальним або поширювальним.

 Суддя, слідчий, прокурор у ході правозастосування здійснюють тлумачення — з'ясування змісту кримінально-процесуальної норми. Виникає лише питання про те, чи повинен правозастосовувач обмежуватися буквальним (адекватним) тлумаченням, чи він може вийти за межі закону, тобто вдатися до обмежувального або поширювального тлумачення? Уявляється, що суперечності між буквою і духом закону правозастосовний орган вирішити не вправі. Це — компетенція законодавця або уповноваженого на те органу. Поширювальне або обмежувальне тлумачення — виняткова сфера офіційного тлумачення. І лише в такій якості його результати можуть використовуватися в правозастосовному процесі1.

 Ці суперечності вирішуються за правилами, вказаними в п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 року № 9 "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя”. Важливо мати на увазі, що

а) суперечності між загальною нормою і окремою (конкретною) вирішуються на користь більш загальної норми;

б) суперечності між загальними, звичайними правилами і спеціальними (винятковими) підлягають вирішенню на користь виняткових норм.

 Якщо правозастосовувач зустрівся з прогалиною, то він має право і зобов'язаний подолати її за правилами аналогії закону, тобто залучити для вирішення ситуації, що склалася, іншу правову норму, передбачену для регулювання найбільш схожої з ситуацією, що вирішується. При неповноті законодавства застосувати аналогію не можна, оскільки заповнення її — виняткова прерогатива правотворчого органу. При мовчанні законодавця вдатися до аналогії закону правозастосовувач також не вправі. У зв'язку з цим з'ясування характерних рис кожної з трьох ситуацій, особливо прогалин у законі, становить важливе завдання правозастосовувача, бо тільки прогалини можуть долатися за правилами аналогії закону.

 Під прогалиною в законодавстві заведено розуміти відсутність будь-яких норм права, які повинні були бути в даній правовій системі2. На відміну від "неповноти”, що звичайно утворюється внаслідок природного відставання правотворчості від розвитку суспільних відносин, при прогалинах потреба у відсутній нормі зумовлена не лише рівнем розвитку суспільних відносин, але і прямо випливає з відповідних правових розпоряджень. Наприклад, в Особливій частині КК передбачені матеріально-правові підстави звільнення від кримінальної відповідальності за так званими "спеціальними” підставами (наприклад, ч. 3 ст. 57 КК та ін. ), а в кримінально-процесуальному законі відповідної норми, що визначає процесуальну форму закриття справи, немає. Такі випадки, безперечно, вказують на наявність прогалини, що дає підстави для застосування аналогії закону.

 Комплексний характер кримінально-процесуального правозастосування вимагає певного уточнення погляду на аналогію в кримінальному процесі. Визнаючи необхідність її обмеження, навряд чи можна погодитися з тенденцією повної відмови від аналогії, що прогнозується1. У сучасних умовах докорінного оновлення кримінально-процесуального законодавства в ньому неминучі прогалини і неузгодженості з іншими галузями права, що також оновлюються. Надалі до заповнення цих прогалин у законодавчому порядку правозастосовні органи мають долати їх (саме долати, а не заповнювати прогалини, оскільки заповнення законодавства — компетенція законодавця) допустимими в правозастосовній діяльності засобами. Такими засобами є застосування аналогії закону і аналогії права.

 У кримінально-процесуальному законодавстві є норми, що прямо дозволяють застосування аналогії закону. До таких норм належить ст. 432 КПК України, що визначає порядок провадження в справах про злочини неповнолітніх.

 Норми кримінально-процесуального права, за винятком передбачених в ньому заборон, можуть застосовуватися за аналогією закону. Аналогія ж кримінально-процесуального права внаслідок дозвільного типу кримінально-процесуального регулювання ("заборонено все, крім того, що дозволено законом”) повністю виключається.