В.Ю. Мамницький, канд. юрид. наук, доцент

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

ЗМАГАЛЬНА ФОРМА ЦИВІЛЬНОГО СУДОЧИНСТВА

Цивільному судочинству притаманна змагальна форма незалежно від виду провадження та стадії, на якій розвивається проце-суальна діяльність. Під час вдосконалення цивільного процесуального законодавства та приведення його у відповідність до міжнародно-правових стандартів вітчизняний законодавець йде шляхом вдосконалення змагальних форм судочинства в цілому і змагальної форми цивільного судочинства зокрема. Так, черговим кроком законодавця на шляху зміцнення змагальної форми Цивільного судочинства є доповнення цивільного процесуального кодексу України статтею 15¹, відповідно до якої суд повинен розглядати цивільну справу не інакше як в межах заявлених суб'єктами права на звернення до суду вимог і на підставі доказів, наданих сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі.

Змагальна форма цивільного судочинства – це зовнішнє проявлення реалізації принципу змагальності цивільного процесуального права, елементами якого є: участь сторін у процесі; обґрунтування вимог та заперечень сторін; вказівні, інструктивні та забезпечувальні повноваження суду. Розкриваючи сутність елементів змагальності слід відзначити таке:

1. Чинне цивільне процесуальне законодавство передбачає, що участь сторін у провадженні по справі впливає на законність та обґрунтованість судового рішення. Так, ст. 307 ЦПК передбачає, що рішення підлягає скасуванню у випадку розгляду справи за відсутністю будь-якої з осіб, які беруть участь у справі, не повідомлених про час і місце судового засідання, оскільки сторонам має бути надано можливість реалізації притаманних їм процесуальних прав. За межами судового засідання не можуть здійснюватися більшість прав, якими закон наділяє сторони. Незабезпечення судом відповідно до чинного законодавства можливості сторонам брати участь у судових засіданнях є суттєвим порушенням засад змагальності цивільного судочинства.

Право сторін на участь у провадженні по справі має багатоаспектний характер та включає в себе такі компоненти: право сторін бути повідомленими про вимоги та заперечення протилежної сторони; право брати участь у судових засіданнях особисто або через представника; право знайомитися з матеріалами справи; право бути повідомленим про місце та час судового засідання; право бути повідомленим про акти суду, які були постановлені в судових засіданнях; право брати участь у судових дебатах; право на оскарження дій суду, спрямованих на розвиток та закінчення процесу.

2. Обґрунтування вимог та заперечень сторін здійснюється шляхом надання доказів у суди першої інстанції, заявлення клопотань, надання доказів у суді апеляційної та касаційної інстанції в порядку, передбаченому законом. Під обґрунтуванням вимог і заперечень слід розуміти повідомлення про факти, якими підтверджуються вимоги позивача та заперечення відповідача. Суд повинен встановити факти, на які посилаються сторони, і на підставі доказів, наданих сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, вирішити справу (ст. 15¹ ЦПК). На це і має бути спрямований процес доказування.

При здійсненні правосуддя, перш за все, суд повинен встановити факти, з якими норма матеріального права, що підлягає застосуванню, пов'язує певні юридичні наслідки. Ці факти і складають предмет доказування.

Предмет доказування у справах позовного провадження має два джерела формування: а) підстави позову та заперечення проти позову; б) гіпотеза та диспозиція норми або декілька норм матеріального права, які підлягають застосуванню.

При обґрунтуванні своїх вимоги та заперечень сторони можуть посилатися і на факти, які не є юридичними, але мають значення для правильного розгляду справи. Ці факти не входять до предмета доказуванням, однак їх встановлення в сукупності дозволяє зробити висновок про наявність або відсутність юридичних фактів, що складають предмет доказування. У процесуальній літературі вони мають назву доказових фактів. Доказові факти є предметом судового дослідження, оскільки предмет судового дослідження ширше предмета доказування.

У процесі обґрунтування своєї правової позиції сторони по справі можуть посилатися на загальновідомі факти, преюдиціальні факти, визнані факти та факти, які підпадають під дію законної презумпції. Аналіз цивільного процесуального законодавства дозволяє зробити висновок, що ці факти звільняються від доказування.

3. Чинне цивільне процесуальне законодавство суттєво обмежує втручання суду в змагальність сторін, але залишає за судом певні групи повноважень, які забезпечують реалізацію засад змагальності та додержання змагальної форми цивільного судочинства. Такими повноваженнями є вказівні, інструктивні та забезпечувальні повноваження суду.

Інструктивні повноваження – це група повноважень, відповідно до якої суд роз'яснює сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, їх права й обов'язки по поданню доказового матеріалу та доказуванню фактів, на які вони посилаються як на підставу своїх вимог та заперечень; роз'яснює наслідки вчинення або невчинення певних процесуальних дій; роз'яснює, якими доказами може бути підтверджений той чи інший факт; роз'яснює право на оскарження певних судових постанов.

Відповідно до вказівних повноважень суд повинен звернути увагу сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, на необхідність доказати той чи інший факт, що має значення для справи, на необхідність подати додаткові докази, на прогалини в доказовому матеріалі. Крім того, суд у необхідних випадках повинен вказати на порушення правил про належність доказів та допустимість засобів доказування.

Забезпечувальні повноваження спрямовані на визначення кола учасників процесу, застосування засобів належного їх повідомлення про місце та час розгляду справи, на своєчасне залучення їх до процесу, забезпечення доказів, вирішення клопотань про витребування доказів, призначення експертизи.

Таким чином, належне функціонування змагальної форми в цивільному судочинстві можливе лише при реалізації усіх елементів принципу змагальності цивільного процесуального права.