В.І. Тертишніков, канд. юрид. наук, професор

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

Деякі питання співвідношення цивільного та цивільно-процесуального кодексів України

Одним із головних напрямків судово-правової реформи в Україні є прийняття нових кодексів, що регулюють майнові та немайнові відносини, засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні й майновій самостійності їх учасників, тобто Цивільного кодексу України та Господарського кодексу України (далі – ЦК та ГК). Наступним питанням порядку денного в законотворчій та правозастосовчій практиці є питання про співвідношення зазначених "матеріальних” кодексів із чинними ЦПК та ГПК, їх вплив на розробку нових процесуальних кодексів, оскільки саме вони повинні визначати головне у змісті останніх. Аналіз нового ЦК свідчить про наявність проблем, які виникнуть при його застосуванні, а також при подальшому доопрацюванні проекту ЦПК. Торкнемося деяких з них.

Як уявляється, головною рисою нового ЦК є посилення диспозитивної засади у взаємовідносинах суб'єктів цивільних правовідносин. Так, ст.6 ЦК дозволяє сторонам у договорі відступити від положень актів цивільного законодавства і регулювати свої відносини на власний розсуд. Диспозитивний характер цивільного законодавства повинен визначати і визначає головну рису цивільного судочинства та законодавства, що його регулює. Більш того, диспозитивна засада судочинства, як головна його засада, має визначати й інші його засади. Тому деякі положення проекту ЦПК викликають зауваження. Наприклад: чому в закритому судовому засіданні не можуть, а повин-ні бути присутніми особи, які беруть участь у справі (ст.7 проекту)? Звуженням сфери дії диспозитивності є також: виключення із переліку осіб, яким може бути заявлений відвід, прокурора (ст. 16 – 18 проекту ЦПК); заборона об'єднання в одне провадження кількох вимог, що підлягають розгляду в порядку різного судочинства (ст.23 проекту ЦПК); невключення прокурора до складу осіб, які беруть участь у справі (ст.25 проекту ЦПК); обов'язок позивача довести не лише наявність підстав позову, а й умов, з якими законодавство пов'язує можливість його задоволення (ст.30 проекту ЦПК); покладення обов'язку виконання рішення, ухвали суду лише на відповідача (там же); неможливість заміни неналежного позивача (ст.32 проекту ЦПК); обмеження права вступу в процес третіх осіб десятиденним строком до розгляду справи (ст.34 проекту ЦПК) і таке ін.

Викликає заперечення поява у проекті ЦПК (ст.46, 49) такого учасника процесу, як адвокат, оскільки адвокат є організаційним, а не процесуальним поняттям. У процесі він може бути лише представником.

Особливу небезпеку зумовлює спроба проекту зневажити головний засіб доказування у процесі – пояснення сторін, третіх осіб, їх представників (ст.56, 60 проекту).

Не відповідає новому ЦК і ст.5 проекту ЦПК. Уявляється ціл-ком обґрунтованим встановлення способів захисту цивільних прав та інтересів не ЦПК, а ЦК України (ст.16).

Новий ЦК України, безперечно, є суттєвим досягненням вітчизняних цивілістів – як вчених і практиків, так і законодавців. Однак, як і будь-який новий закон, він викликає деякі питання й обов'язково виникнуть складнощі в його застосуванні. Однією з таких складнощів є регулювання кодексом питань юридичного стану фізичної особи.

Перша проблема викликана неврегульованістю деяких питань у ЦПК або неоднаковою врегульованістю їх у ЦК і ЦПК. Так, ЦК вносить деяку плутанину у визначення виду провадження в справах про юридичний стан фізичних осіб. У справах про надання повної цивільної дієздатності (ст.35), про обмеження цивільної дієздатності (ст.36), про поновлення цивільної дієздатності фізичної особи, цивіль-на дієздатність якої була обмежена (ст.38), про визнання фізичної особи недієздатною (ст.39), про визнання фізичної особи безвісно відсутньою (ст.43) та оголошення фізичної особи померлою (ст.46) ЦК не визначає вид провадження і цілком обґрунтовано відсилає до порядку, передбаченого у ЦПК. Разом із тим ст.42 ЦК встановлює правило, згідно з яким справи про поновлення цивільної дієздатності фізичної особи, яку було визнано недієздатною, розглядаються в позовному провадженні, а скасування рішення суду про визнання особи безвісно відсутньою – в окремому провадженні (ст.45 ЦК). З наведеного можна зробити висновок, що по тих справах, де порядок провадження не визначено, залишається порядок їх розгляду таким, який був, тобто в порядку окремого провадження. Як вважається, таке регулювання є непослідовним і неправильним. Усі перелічені справи повинні розглядатися саме в порядку окремого провадження, оскільки суд розглядає по них не наявний спір про право цивільне, як у позовному провадженні, а можливий спір про юридичний стан фізичної особи, як в окремому провадженні.

Друга проблема зумовлена розбіжностями термінології в ЦК і ЦПК. Так, ст.254 ЦПК передбачає в окремому провадженні справи про визнання громадянина обмежено дієздатним, а ст.36 – про обмеження цивільної дієздатності; ст.260 ЦПК передбачає справи про скасування обмеження дієздатності, а ст.38 ЦК – про поновлення дієздатності. Термінологія ЦПК є більш вдалою і тому зберігається і у проекті ЦПК. ЦК, крім того, не відрізняє за назвами справи, передбачені ст. 38 та 42, а це є необхідним.

Третьою проблемою є необхідність внесення змін у цивільне процесуальне законодавство України.

ЦК України передбачає нову категорію цивільних справ – надання повної цивільної дієздатності (ст.35). Як уявляється, ці справи мають порушуватися в суді за заявою органу опіки та піклування або прокурора, якій передує заява до них заінтересованої особи, і розглядатися в порядку окремого провадження, оскільки суд по них повинен визначати юридичний стан неповнолітньої особи. Визначення дієздатності деякими авторами суб'єктивним правом, як уявляється, не є переконливим, оскільки дієздатність є не правом, а здатністю набувати права, самостійно їх здійснювати і таке інше (ст.30 ЦК). Цей аргумент має значення і при вирішенні першої із вказаних проблем.

Потребують істотних змін і ст. 256, 257 ЦПК у частині підстав визнання громадянина обмежено дієздатним чи недієздатним, оскільки ЦК розширює їх коло інколи, а інколи інакше їх визначає.

Так, за чинним ЦПК для визнання громадянина обмежено дієздатним передбачено дві підстави: зловживання спиртними напоями або наркотичними засобами, якщо цими діями громадянин ставить себе і свою сім'ю в скрутне матеріальне становище (ст. 256, 257 ЦПК). Ст. 36 ЦК розширює ці підстави як за колом об'єктів зловживання (додатково – токсичні речовини тощо), так і за колом осіб, яких той, хто зловживає, ставить у скрутне матеріальне становище (додатково – інші особи, яких той, хто зловживає, за законом зобов'язаний утримувати). Крім того, п.1 ст.36 передбачає і третю підставу: психічний розлад, який істотно впливає на здатність фізичної особи усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними. У цьому напрямку потребує змін і ст.260 ЦПК.

Потребують змін ст. 256 – 260 ЦПК і стосовно розгляду справ про визнання фізичної особи недієздатною у частині підстав поновлення в дієздатності. Діючий ЦПК передбачає як такі підстави психічну хворобу або недоумство (при поновленні – видужання або значне поліпшення здоров'я), але ЦК передбачає такими підставами хронічний, стійкий психічний розлад, внаслідок якого особа не здатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними (при поновленні – видужання або значне поліпшення психічного стану, наслідком якого є поновлення здатності усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними).