В.В. Баранкова, канд. юрид. наук, доцент

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

Становлення в Україні нотаріату латинського типу

Конституція України (ст. 59) гарантує кожному громадянину право на отримання кваліфікованої правової допомоги. Нотаріат поряд з іншими інститутами забезпечує реалізацію цього конституційного права громадян. При цьому предмет його діяльності обмежений колом безспірної цивільної юрисдикції. Подальший розвиток цивільно-правових відносин, накопичення професійного досвіду в наданні різнобічної правової допомоги фізичним та юридичним особам органами нотаріату й деякі практичні проблеми його функціонування зумовлюють необхідність перегляду і зміни чинного законодавства про нотаріат.

Реформування законодавства, що регулює нотаріальну діяльність в Україні, має відбуватися з урахуванням того факту, що укра-їнський нотаріат належить до нотаріату латинської школи, який, на відміну від англосаксонського, характеризується визнанням особливої важливості письмових доказів, де фіксуються юридичні умови укладення різних угод. З метою забезпечення превентивного захисту прав окремих осіб та юридичної сили угод, що укладаються в країнах латинського нотаріату, уповноважують (призначають та контролюють) засвідчувати справжність юридичних дій кваліфікованих фахівців, чим гарантується ефективність будь-яких цивільних прав. При цьому вирішення конфліктів, що виникають у подальшому, за допомогою судових органів має бути винятком, оскільки при укладенні угоди створюються всі умови для її реалізації відповідно до закону та інтересів сторін.

Таким чином, основною рисою латинського нотаріату є надання переваги письмовим, і насамперед, нотаріально оформленим документам-доказам. У цьому зв'язку виникає певна проблема, пов'язана з тим, що чинне українське законодавство (ст. 62 ЦПК) не надає переваг жодному засобу доказування. Зрозуміло, що нотаріально оформлені документи в разі вирішення спору в суді полегшують стороні можливість довести свої права, оскільки зміст прав та обов'язків сторін угоди, справжність їх підписів, час укладення угоди офіційно підтверджені нотаріальним органом, а отже, є достовірними, безспірними. Тому в чинному законодавстві (як у нотаріальному, так і в цивільному процесуальному) має бути закріплено правило про те, що нотаріально посвідчені угоди або документи не можуть бути оспорені показаннями свідків.

Нотаріат як інститут запобіжного правосуддя покликаний не здійснювати судові функції, а сприяти досягненню завдань правосуддя й запобігати виникненню судових спорів шляхом запобігання порушень цивільних прав та інтересів, забезпечення їх належної реалізації. У цьому зв'язку виникає проблема чіткого розмежування судової і нотаріальної підвідомчості. Так, необхідно виключити з нота-ріальної підвідомчості такий вид нотаріальних дій, як вчинення виконавчих написів, оскільки тут має місце спір про право, а предмет нотаріальної діяльності складають безспірні справи.

Потребує уточнення та чіткого законодавчого врегулювання питання щодо правового статусу нотаріуса. Нотаріус володіє унікаль-ним дуалістичним статусом, який обумовлює необхідність віднесення його до посадових осіб незалежно від того, чи перебуває він на державній службі і в штаті державного апарату. Ця винятковість його правового становища виявляється в тому, що нотаріуси виконують функції державної влади в порядку здійснення покладених на них державою спеціальних повноважень. Таким чином, нотаріус є одночасно посадовою особою, наділеною державною владою, та спеціалістом вільної юридичної професії. Це положення слід закріпити законодавчо. Від правильного вирішення цього питання залежить вирішення й низки інших проблем, пов'язаних, наприклад, з оподаткуванням доходу нотаріуса, його відповідальністю тощо.

З питанням про визначення статусу нотаріуса пов'язано й вирішення питання про статус його прибутків. У літературі висловлювалися слушні пропозиції щодо надання цим коштам статусу засобів забезпечення майнової безпеки громадян та юридичних осіб – учасників нотаріального процесу. Інший аспект цієї проблеми полягає в тому, що неправильним є фіксування в законодавстві про нотаріат нижньої межі оплати за вчинення нотаріальних дій. Закон має закріпити однакову таксу для всіх нотаріусів за вчинення нотаріальних дій, щоб забезпечити доступність нотаріальної форми захисту цивільних прав та виключити конкуренцію серед нотаріусів.

Більш ретельного вирішення потребує питання про статус Української нотаріальної палати, яка із звичайної громадської організації має перетворитися на орган, здатний представляти професію на різних рівнях та брати безпосередню участь у контролі за діяльністю нотаріуса. Вирішення цих та інших проблем є нагальним завданням на шляху реорганізації українського нотаріату.