§ 4. Кримінально-процесуальні функції

 Конституція України визначає правовий зміст кримінально-процесуальних функцій. Загальні завдання кримінального судочинства, сформульовані у ст. 2 КПК, не виключають, а, навпаки, передбачають різні форми і методи їх реалізації відповідно судом, прокурором, слідчим і органом дізнання. Кожний з них має притаманну саме йому спрямованість у вирішенні цих завдань. У свою чергу учасники процесу (підозрюваний, обвинувачений, потерпілий та ін.) мають свою спрямованість у діяльності, яку вони здійснюють і яка обумовлена характером їх інтересів у справі. Із спрямованістю тих чи інших видів процесуальної діяльності і пов'язано поняття кримінально-процесуальних функцій.

 У теорії відсутня єдина думка про поняття кримінально-процесуальної функції. Найбільш поширеним є погляд, який вперше висловив М. С. Строгович, що кримінально-процесуальні функції — це окремі види, окремі напрямки кримінально-процесуальної діяльності1.

 Для багатьох вчених це визначення є базовим, вихідним, вони по суті його розвивають і конкретизують. Так, В. М. Савицький зазначає, що процесуальна функція — це певний напрямок, особливим чином відокремлена сторона, вид кримінально-процесуальної діяльності2. І. В. Тиричев вказує на те, що цим поняттям охоплюються види, напрямки діяльності суб'єктів кримінального процесу, обумовлені їх роллю, призначенням або метою участі у справі3. О. М. Ларін вважає, що процесуальні функції у кримінальному судочинстві — це види (компоненти, частини) кримінально-процесуальної діяльності, які розрізняються за особливими, безпосередніми цілями, що досягаються у підсумку провадження у справі4.

 Своєрідною є позиція у цьому питанні В. П. Нажимова. Відзначаючи, що кримінально-процесуальні функції — це найважливіший напрямок процесуальної діяльності, автор, однак, вважає, що здійснення конкретної процесуальної функції тим чи іншим суб'єктом ґрунтується не стільки на положеннях кримінально-процесуального закону, скільки на законах психології, на свободі вибору (обрання) функції, яку він здійснює, виборі, що обумовлений внутрішнім переконанням і обставинами справи5. Такий погляд було піддано обґрунтованій критиці. Якщо виходити з позиції В. П. Нажимова, то відповідні суб'єкти процесу, психологічно перебудувавшись у результаті виявлення нових обставин, мали б можливість неодноразово змінювати у ході провадження у справі характер процесуальних функцій, які вони здійснюють. Цілком очевидно, що при такому розумінні процесуальної функції вона перестала б бути конкретною процесуальною категорією, втратила б свою визначеність і перетворилася у щось розпливчасте, позбавлене практичного значення. Кримінально-процесуальні функції перш за все обумовлені специфічним соціальним і правовим змістом, який визначає і їх психологічне значення. Виділення тих чи інших функцій і можливість їх здійснення конкретними суб'єктами процесу залежить не від волі і бажання останніх, а від законодавця, який, враховуючи низку факторів, у тому числі і закони психології, нормативно закріплює відповідну структуру судочинства, яка відбиває реальне становище речей, права і законні інтереси суб'єктів процесу, цілі, до яких прагне. Іншими словами, кримінально-процесуальна функція — це об'єктивна категорія, яка відбита у чинному законі і визначає процесуальний статус даного суб'єкта. Тому характер процесуальної функції, яку здійснює суб'єкт, не залежить від його конкретної позиції у даній справі1.

 Таким чином, для характеристики процесуальних функцій істотно важливим є те, що вони:

– закріплені у законі певними видами, напрямками процесуальної діяльності;

– виділяються з усієї процесуальної діяльності як основні, оскільки кожна з них безпосередньо пов'язана з реалізацією завдань кримінального судочинства;

– здійснюються суб'єктами, які уповноважені на провадження у справі або мають у ній процесуальний інтерес.

 Отже, процесуальні функції — це виражені у законі основні напрямки процесуальної діяльності, що здійснюються з метою реалізації завдань кримінального судочинства суб'єктами, уповноваженими на ведення процесу або наділеними правами для активної участі у справі з метою захисту своїх законних інтересів.

 З урахуванням такого розуміння суті процесуальних функцій до їх числа в юридичній літературі найчастіше відносять як головні три функції: обвинувачення, захисту і вирішення справи (правосуддя). Основними їх справедливо називають тому, що вони завжди, обов'язково виявляються в центральній стадії процесу, і розрізнення цих функцій визначає змагальну побудову судового розгляду. Природно, що це ставить їх на особливе місце у загальній системі кримінально-процесуальних функцій. Є достатньо підстав, щоб віднести до них такі основні напрямки процесуальної діяльності, як розслідування кримінальної справи, нагляд за додержанням і правильним застосуванням законів (прокурорський нагляд), підтримання цивільного позову, заперечення проти цивільного позову.

 Детальну характеристику кожної з названих процесуальних функцій та суб'єктів, що їх здійснюють, буде дано у відповідних розділах підручника. Тут же зазначимо лише деякі положення, що мають значення для правильного розуміння питання, що розглядається.

 Перш за все, названі кримінально-процесуальні функції здійснюються не ізольовано одна від одної, вони тісно пов'язані між собою, перебувають у певному співвідношенні і у сукупності забезпечують виконання завдань кримінального процесу. Йдеться, отже, про систему процесуальних функцій, яка має певні особливості. В ній є функції, що сполучаються, розвиваються і доповнюють одна одну, і тому один суб'єкт може реалізувати декілька процесуальних функцій; однак існують і функції несумісні, які один і той самий суб'єкт виконати не може. Так, здійснення прокурором функції нагляду за законністю в досудових стадіях процесу не лише не виключає, але, навпаки, передбачає здійснення ним функції обвинувачення у суді. У ході реалізації слідчим функції розслідування справи, коли ним встановлено особу, яка вчинила злочин, він притягує її як обвинуваченого, формулює і пред'являє їй відповідне обвинувачення, а, значить, і реалізує з цього моменту і функцію обвинувачення. У вказаних випадках йдеться про сумісні процесуальні функції. Коли ж мова йде про функції обвинувачення, захисту і правосуддя, то вони суворо розрізняються, і тому суб'єкти, що здійснюють обвинувачення (так само як і захист), не можуть здійснювати правосуддя; той, хто обвинувачує, не може бути суддею. Інша особливість цієї системи полягає в тому, що в ній є функції, які можна назвати "парними”, оскільки вони необхідно передбачають одна одну і у реальній дійсності одна без другої не існують. До таких функцій належать: обвинувачення — захист, а також підтримання цивільного позову — заперечення проти цивільного позову.

 Нарешті, ще одна особливість системи процесуальних функцій: обвинувачення, за загальним правилом, передує появленню функцій захисту та правосуддя і обумовлює їх виникнення. Сформульоване і пред'явлене обвинувачення викликає до життя функцію захисту, спрямовану на його спростування, доказування невинності або меншої винності обвинуваченого. Твердження про винність особи, яке міститься у постанові про притягнення як обвинуваченого, є правовою підставою для здійснення інших функцій — підтримання цивільного позову та заперечення проти позову.

 Функція правосуддя здійснюється не інакше як на підставі сформульованого і вже пред'явленого обвинувачення. Здійснення її означає правильне, згідно із законом і обставинами справи, вирішення основного питання — про винність чи невинність підсудного і про застосування до винного справедливого покарання. Однак висновок про винність підсудного у вчиненні злочину не означає, що суд є суб'єктом обвинувачення. Суд — орган судової влади, який здійснює правосуддя. Твердження про винність підсудного є підсумком діяльності суду. Воно одержує свій вираз у вироку — найважливішому акті правосуддя. Згідно із ст. 55 Конституції України суд у визначених законом випадках виконує і функцію контролю за правомірністю постанов органів попереднього (досудового) розслідування, які обмежують права та свободи громадян, що беруть участь у кримінальному судочинстві (наприклад, оскарження санкції прокурора в суд і в інших випадках, передбачених статтями 2361, 2365 КПК України).

 Наявність процесуальних функцій у кримінальному процесі, здійснення їх різними органами і особами на справді демократичних засадах забезпечує виконання завдань кримінального судочинства у кожній кримінальній справі, дійсний захист прав і законних інтересів громадян.