С.О. Погрібний, канд. юрид. наук, доцент

Одеська національна юридична академія

Система речових прав у новому Цивільному кодексі України: актуальні питання

У новому Цивільному кодексі України (ЦК) система речових прав вирізняється своєю новизною та, можна впевнено сказати, революційністю.

На перший погляд, цю систему складають два основні правові інститути: права власності і права на чуже майно. Новели правового регулювання інституту права власності мають бути предметом окремого розгляду, тому автор зупиниться на висвітленні інших речових прав, передбачених новим ЦК України. За тлумаченням законодавця до прав на чуже майно належать право володіння, сервітути, емфітевзис та суперфіцій.

При оцінці та системному аналізі книги третьої ЦК, у першу чергу, необхідно звернути увагу на відсутність певної узгодженості між її назвою і назвою її другого розділу: книга третя має назву "Право власності та інші речові права”, а її розділ другий називається "Права на чуже майно”. Виходить, що законодавець ототожнює ці дві категорії, які відрізняються і тим, що вони належать до різних традицій права, і тим, що вони взагалі є різнооб'ємними категоріями.

Емфітевзис та суперфіцій – це нові інститути для сучасного українського права. Вони матимуть велике значення для цивільного права в цілому в силу розширення речових прав на земельну ділянку. Слід пригадати, що інститут суперфіцію був відомий вітчизняному законодавству, оскільки містився у ЦК УСРР 1922 р. і проіснував до другої половини 40-х рр. минулого століття, коли необхідність у цивільно-правовому регулюванні відпала, а ці відносини в подальшому регулювалися публічно-правовими нормами права (у галузі земельного права).

Отже, ці інститути, розширюючи перелік прав на землю, органічно доповнюють їх новими, приватноправовими за своєю природою правами. Ці інститути мають сприяти збільшенню форм господарювання на землі, але вони будуть уживаними за умов високої організації та розвиненості ринку землі й високого рівня правової культури, свідомості населення та обізнаності в існуванні цих правових форм використання землі. Головною перешкодою для належного застосування цих інститутів може стати відсутність норм, зокрема, щодо встановлення та державної реєстрації цих прав, щодо процедури їх відчуження тощо.

Новим для сучасного українського законодавства є сервітут, існування якого юридично не визнавалось у радянському цивільному праві. Введення в дію нового ЦК зумовить необхідність відповідного узгодження з його положеннями положень Земельного кодексу України, зокрема з питання правового регулювання сервітутних правовідносин. І Земельному кодексу (ЗК), і Цивільному кодексу відомий земельний сервітут. Аналіз положень кодексів показує, що ці категорії не є тотожними: у ЗК сервітут є земельним у силу того, що він встановлюється виключно стосовно земельної ділянки; у ЦК сервітут є земельним (відповідно до римської правової традиції) залежно від підстави визначення особи сервітуарія (уповноваженої за сервітутом особи). Тому сервітут за ЗК – це не земельний, а земельно-правовий сервітут, який є різновидом цивільно-правового земельного (за римським правом – предіального) сервітуту згідно з положеннями ЦК. Отже, необхідно створити правові підстави такого застосування норм про сервітути у ЗК та ЦК, щоб норми останнього мали загальне значення і для застосування земельно-правового сервітуту.

Серед класичних прав на чужі речі має неприродний вигляд володіння, яке і за римським правом, і в інших сучасних законодавствах не розглядається як право на чужу річ. У цій ситуації позитивним є визнання норм, що регулюють відносини з приводу володіння, як самостійного речово-правового інституту та самостійного речового права. Однак, з іншого боку, таке рішення обрано через відсутність єдності думок серед практиків та вчених щодо природи цього інституту та його місця в системі речових прав, що ускладнює його застосування на практиці. Неприродним вбачається володіння серед норм про права на чужі речі не тільки тому, що воно не є таким правом, а й тому, що інститут володіння стоїть як би над іншими правами на чужі речі. Це пояснюється тим, що відповідно до ст. 398 ЦК перебування майна під владою особи при реалізації, зокрема, суперфіцію та емфітевзису, підпадає також під визначення володіння.

Стосовно питання про концепцію володіння необхідно враховувати, що норми цієї глави, як передбачалося розробниками, мали регулювати відносини з приводу фактичного володіння, тобто такого, що виникає на підставі здійснення фактичного володіння річчю поза питанням про права особи (володільця) на неї. За задумом, цей інститут був покликаний закріпити принцип презумпції правомірності володіння, створити передумови стабільності розподілу речей серед учасників цивільного обігу.

Необхідна умова цілісності концепції володіння – єдність норм матеріального і процесуального права. Не є достатнім визнати фактичне володіння в тому чи іншому виді як таке, що охороняється правом; слід створити адекватні засоби захисту цього права або фактичного стану. Інакше кажучи, фактичне володіння як самостійний дієвий інститут може існувати за умови наявності спеціальних володільницьких засобів його захисту та прискореної процедури розгляду судом (або іншим юрисдикційним органом) цих вимог з приводу надання захисту володінню та застосування цих засобів на практиці. Якщо існують лише петиторні засоби захисту володіння, захист фактичного володіння стане вкрай ускладненим. Як варіант впроваджен-ня в законодавство такої прискореної процедури захисту фактичного володіння в літературі пропонувалося надати суду право приймати ухвали про захист фактичного володіння при розгляді справ про застосування петиторних засобів захисту права власності.

З викладеного можна зробити висновок про те, що володіння, яке не має певної правової підстави, не стало прийнятною конструкцією для законодавця: якщо простежити за трансформацією змісту глави, присвяченої володінню, можна побачити, що її первинна концепція змінилась аж до протилежної. Не знайшов підтримки погляд Р.Єринга на володіння як на прояв у більшості випадків права власності. Володіння власника не може захищатися за допомогою володільницьких засобів захисту, а, навпаки, протиставиться фактичному володінню.

Аналіз змісту положень гл. 30 ЦК при дослідженні термінологічного апарату вказує на те, що в її змісті поняття володіння використовується для позначення двох різних категорій: фактичного володіння і титульного володіння. Перший вид володіння виникає при фактичному триманні майна особою; другий – у силу певної правової підстави, якою може бути договір, інший правочин, адміністративний акт або безпосередньо закон. Ці різні категорії передбачають також їх різний зміст, їх різних суб'єктів, різні об'єкти, різні підстави набуття тощо.

Критика обраної в ЦК концепції володіння не може применшити значення норм цього інституту, що мають, без перебільшення, концептуальне, засадниче значення для норм усієї книги третьої ЦК. До таких концептуальних аспектів, які є основою розуміння загальних положень про речові права, слід віднести такі:

– встановлення презумпції правомірності володіння;

– визнання як окремого речового права такого володіння, що виникає в силу договору та на інших підставах, встановлених законом (ст.398);

– встановлення ієрархії за силою речових прав, що дає володіння: найбільш слабке право, яке дає незаконне недобросовісне володіння, більш сильне у порівнянні з попереднім дає незаконне, але добросовісне володіння, яке поступається силою титульному володінню, яке більш слабке у порівнянні з правом власності;

– створення правових передумов забезпечення стабільності відносин щодо присвоєння речей та стабільності їх обігу в Україні.