Р.О. Стефанчук, канд. юрид. наук

Хмельницький інститут

регіонального управління та права

ДО ПИТАННЯ ВИЗНАЧЕННЯ ПРАВОВОЇ ПРИРОДИ ТА ОЗНАК ОСОБИСТИХ НЕМАЙНОВИХ ПРАВ

Третя кодифікація цивільного законодавства, яка ознаменувалась прийняттям нового Цивільного кодексу України, вперше однозначно виокремила як предмет цивільно-правового регулювання особисті немайнові відносини, чим поставила остаточну крапку в більш ніж піввіковому спорі з приводу того, регулює чи охороняє цивільне законодавство особисті немайнові відносини. Окрім того, закріплюючи в ст.3 Конституції України пріоритетність людини та її окремих особистих немайнових благ у системі соціальних цінностей, Україна виконує власні зобов'язання перед європейською спільнотою щодо приведення внутрішнього галузевого законодавства відповідно до загальноєвропейських стандартів прав людини. Саме це спонукало законодавця ввести до структури ЦК України Книгу другу "Особисті немайнові права фізичної особи”, яка, передбачивши основні аспекти правового регулювання та охорони відповідних правовідносин, не лише визначає місце вказаних прав у системі цивільних, розташувавши їх першими, одразу після загальних положень, але й зазначає основні ознаки даної категорії прав, їх різновиди, можливість реалізації та захисту тощо.

Однак таке нововведення потребує детального правового аналізу особистих немайнових прав. Зрозуміло, що відсутність сучасних фундаментальних теоретичних розробок як в Україні, так і в країнах пострадянського простору (виключенням з цього можна в деякій мірі визнати праці російських вчених М. Малєїної, Л. Красавчикової, Т. Дробишевської та М. Апраніч), створює певні перешкоди у використанні методологічної бази для дослідження даного питання. У зв'язку з цим, не претендуючи на остаточність, спробуємо висвітлити окремі загальнотеоретичні аспекти, які стосуються особистих немайнових прав.

Так, досліджуючи правову природу особистих немайнових прав, хотілося б відмітити, що інколи в літературі висловлюється припущення щодо їх конституційно-правової природи, з посиланням на те, що вони передбачені в Розділі ІІ Конституції України. Проте вбачається, що такий підхід є дещо звуженим, адже Конституція України сьогодні фактично виконує роль "квінтесенції загальних засад національного законодавства”, і тому вона передбачає найбільш загальні положення, які більш детальний розвиток віднаходять вже у відповідному галузевому законодавстві. Так, наприклад, Конституція України передбачає і право власності (ст.41), хрестоматійність цивілістичної природи якого не піддається сумніву.

Іншими проблемним аспектом є визначення ознак особистих немайнових прав для їх диференціації від інших цивільних прав. Тут особливо слід зауважити, що в ст.269 ЦК України, яка іменується "поняття особистих немайнових прав”, самого нормативного поняття не дається. Натомість, законодавець визначає лише основні ознаки особистого немайнового права, зокрема: належність усім фізичним особам від народження або за законом; відсутність економічного змісту; тісний зв'язок з особою; довічність володіння цими правами. Однак окремі питання щодо змісту та обсягу цих ознак є доволі суперечливими.

Насамперед, закріпивши дані права за всіма фізичними особами, законодавець, визначаючи окремі види прав, одночасно вводить певні обмеження щодо деяких категорій фізичних осіб. Наприклад, правом на стерилізацію (ч.5 ст.281 ЦК України) чи донорство (ст.290 ЦК України) наділена тільки повнолітня особа. Тісно з цим пов'язаний також і момент виникнення цих прав. У цьому разі не зовсім зрозуміло протиставлення законодавцем двох підстав виникнення особистих немайнових прав, а саме – "від народження” та "за законом”, принаймні тому, що перша, яка вже передбачена законом, автоматично охоплюється другою.

Відсутність економічного змісту даної категорії прав, на нашу думку, може свідчити про неможливість оцінки даних прав у грошовому еквіваленті. При цьому не слід ототожнювати відсутність економічного змісту даних прав з правом фізичної особи на відшкодування майнової та (або) моральної шкоди у випадку порушення особистого немайнового права (ст.280 ЦК України). Річ в тім, що відсутність економічного змісту свідчить виключно про те, що повноваження, які складають зміст відповідного особистого немайнового права, не можуть об'єктивно бути виміряні у грошах, в той час як матеріальність (економічність) права на цивільно-правове відшкодування притаманна усім видам порушуваних прав (п.4 ст.22, п.3 ст.23 ЦК України).

Тісний зв'язок особистих немайнових прав з фізичною особою (особистісність), означає, на думку законодавця, що фізична особа не може відмовитися від особистих немайнових прав, а також не може бути їх позбавлена. При цьому доцільно було б зауважити, що дані дії по відчуженню (позбавленню) особистих немайнових прав не можуть здійснюватись ні в примусовому порядку, ні в добровільному, на відміну, наприклад, від майнових прав, від яких особа, згідно із ч.3 ст.12 ЦК України може відмовитись.

Належність особистих немайнових прав фізичній особі довічно може свідчити про те, що воно належить фізичній особі з моменту народження або іншого моменту, що прямо передбачений законом, і аж до моменту смерті. Однак, на нашу думку, окремі права припиняють своє існування і до моменту смерті фізичної особи. Так, вочевидь право на опіку не матиме дієздатна особа з моменту досягнення повноліття (ст.292 ЦК України).

Окремої уваги заслуговує питання про визначення видів цих прав. Так, у ст.270 ЦК України законодавець передбачив лише ті особисті немайнові права, які зазначені в Конституції України. При цьому чітко передбачається, що зазначений перелік прав не є вичерпним, і ЦК України та іншим законом можуть бути передбачені й інші особисті немайнові права фізичної особи. Далі – більше, презюмуючи неможливість встановлення на законодавчому рівні виключного переліку особистих немайнових прав, законодавець передбачив можливість їх розширювального тлумачення, навіть незалежно від того, закріплені вони в законі чи ні. За основу віднесення відповідного права до природи особистого немайнового, вочевидь повинно братись те, чи відповідає дане право вимогам, які висуваються щодо особистих немайнових прав у ст.269 ЦК України. Таким чином, законодавець фактично відмовляється від теорії октройованих ("дарованих”) прав, які надані особі доброю волею держави чи законодавця, і визнає їх природний характер.

Не втягуючись в одвічний спір щодо природного та позитивного права, хотілося б тільки відмітити, що такий підхід законодавця глибоко порушує основний принцип "юридичної синхронності” в праві, згідно з яким не може існувати права без кореспондуючого йому обов'язку, і не може існувати обов'язку без закріплення відповідальності за його невиконання. І тому таке розширювальне тлумачення даної категорії прав може привести до розмиття їх сутності та породження нової низки декларативних прав, які не забезпечені реальним механізмом їх здійснення та захисту. З огляду зазначеного виникає ще одне питання: чи можуть взагалі дані незакріплені законом можливості носити природу "права”? Беззаперечно, що право є одним із варіантів дозволеної поведінки, однак жоден з існуючих переліків прав не вичерпує зміст свободи. І тому особливої ваги набирає законодавче закріплення певних можливостей особи як прав, а не інших можливих варіантів (свободи, інтереси тощо). Адже тільки право робить дану можливість юридично значимою та такою, що забезпечується певними гарантіями реалізації. Ось чому лише законодавче закріплення особистого немайнового права може реально гарантувати його повну та своєчасну реалізацію і ефективний захист.