О.А. Беляневич, канд. юрид. наук, доцент

Київський Національний університет

ім. Т. Шевченка

ПРИНЦИПИ РЕГУЛЮВАННЯ ДОГОВІРНИХ ВІДНОСИН

ЗА ЦИВІЛЬНИМ ТА ГОСПОДАРСЬКИМ КОДЕКСАМИ УКРАЇНИ (ПОРІВНЯЛЬНИЙ АНАЛІЗ)

Дискусії, що точилися під час розробки і прийняття Цивільного і Господарського кодексів, зводилися, головним чином, до питання про розмежування предмету регулювання. З точки зору правозастосування, це питання трансформується в проблему вибору господарським судом при здійсненні судочинства належної правової норми, яка має бути застосована до спірних правовідносин.

Уявляється, що проблеми правозастосовного характеру не пов'язані з самим лише існуванням двох кодифікованих актів: у вітчизняному законодавстві традиційно присутні акти загального та спеціального характеру (останні містять більш детальні в порівнянні із загальними нормами приписи і повніше враховують специфіку регульованих ними суспільних відносин). Принцип "lex specialis derogat generalis”, афористично сформульований римським правом, сприйнятий українською правовою доктриною.

Сучасна кодифікація цивільного та господарського законодавства повинна була стати такою концептуальною обробкою чинного нормативного масиву (загального та спеціального), яка внесла б у нього внутрішню узгодженість та системну єдність, проте ця мета не досягнута. У сфері цивільного законодавства фактично відбулося створення нового за змістом акту ("Кодексу приватного права”), "революційного” в порівнянні із чинним Цивільним кодексом УРСР, про що, зокрема, свідчать положення ст. 3 Цивільного кодексу України "Загальні засади цивільного законодавства”. Кодифікація господарського законодавства, метою якої було "приведення до спільного знаменника” численних актів, що регулюють господарську діяльність, відрізняється еволюційним характером, принаймні, в ст. 6 ГК України відтворено загальні принципи господарювання, що нині викладені в різних законодавчих актах (Законах "Про підприємства в Україні”, "Про підприємство” тощо).

Відповідно до ст. 4 Господарського процесуального кодексу України господарський суд не може відмовити в розгляді справи з мотивів неясності, суперечності чи відсутності законодавства, яке регулює спірні відносини. Зазначена вище проблема вибору правової норми загострюється, коли Кодекси регулюють договірні відносини по-різному або взагалі їх не регулюють (наприклад, у випадку укладення непоіменованого договору). Причому у випадку застосування судом аналогії закону або аналогії права важливого значення набуває застосування судом правових принципів регулювання договорів. До речі, з незрозумілих причин застосування господарськими судами аналогії закону та аналогії права було виключено з тексту закону в 1997 р.

Закладені в Цивільному кодексі загальні засади цивільного законодавства (неприпустимість свавільного втручання в сферу особистого життя людини, свобода договору тощо) являють собою норми-принципи, що регулюють цивільні відносини, засновані на рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників. У свою чергу, загальні принципи господарювання, викладені в ст. 6 ГК, можна було б умовно назвати спеціальними принципами, на яких ґрунтується правова регламентація господарської діяльності. Деякі з принципів, викладених у двох кодексах, текстуально майже співпадають, деякі з них розмежовуються, в основному, по лінії "державне регулювання” – "свобода договору”.

Основними принципами регулювання договірних відносин за Цивільним кодексом є принцип свободи договору та принцип справедливості, добросовісності та розумності (ст. 3 ЦК). Принцип свободи договору деталізований у ст. 627 ЦК: сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умови договору з урахування умов цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Принципи регулювання господарських договірних відносин спеціально в кодексі не визначені, і тому вони можуть виводитися або із загальних принципів регулювання господарської діяльності (в першу чергу, державного регулювання економічних процесів у зв'язку із необхідністю забезпечення соціальної спрямованості економіки, добросовісної конкуренції у підприємництві, безпеки суспільства і держави), або із змісту окремих ст. ГК. Якщо проаналізувати зміст гл. 20 ГК, то можна констатувати певні обмеження принципу договірної свободи (в цивілістичному його розумінні, зафіксованому в ст. 627 ЦК) у сфері господарювання. Такі обмеження виявляються у відсутності для певних категорій суб'єктів господарювання можливості укладати договори на власний розсуд, можливості обирати контр-агента та можливості самостійно визначати умови договору у встановлених законодавством випадках. Зовнішній вияв такі обмеження знаходять у імперативних правилах, які досить легко виявляються в нормативних джерелах завдяки особливостям структури відповідних норм, і застосування яких зазвичай не пов'язане із складнощами тлумачення їх змісту.

Хибною буде абсолютизація принципу свободи договору, встановленого в ЦК, оскільки в самому кодексі закладені обмеження цього принципу, зокрема, в статтях, що регулюють публічні договори та договори приєднання. Крім того, серйозним обмежувачем, свого роду противагою договірної свободи, є: 1) за змістом ст. 627 ЦК – вимоги розумності та справедливості, який мають дотримуватися учасники договірних правовідносин; 2) за змістом ч. 1 ст. 203 ЦК – моральні засади суспільства. Крім того, в деяких актах чинного законодавства такими обмежувачами є "суспільний порядок”, "державні інтереси”, "публічні інтереси”, "принципи гуманності та моралі”. Застосування в судовій практиці саме таких обмежувачів є найбільш ускладненим через абстрактність формулювання та суб'єктивний, оціночний характер таких принципів.

Слід визнати, що в рафінованому вигляді ці принципи можуть застосуватися до приватно-правових (у розумінні ЦК) договірних відносин. Те, що обтяжені публічно-правовим компонентом договори не включені в Цивільний кодекс за наявності відповідних законодавчих актів (державні контракти на поставку продукції для державних потреб, концесійні договори, договори купівлі-продажу об'єктів приватизації, оренди цілісного майнового комплексу державного підприємства), не є випадковим. Публічна, соціальна спрямованість таких договорів та участь у таких договорах держави не дозволяє застосувати до них у чистому вигляді норми-принципи, визначені ЦК.

Принципи правового регулювання договорів, що закладені в нормативно-правову матерію, діють не самі по собі, а через відповідну юридичну норму та/або через акт правозастосування. Проблема правозастосування кодексів буде полягати не тільки в тому, норму якого з них слід застосувати. Для цього необхідно і достатньо визначити суб'єктивний склад договору і характер спірного правовідношення (більше того, така оцінка необхідна для визначення підвідомчості договірного спору саме господарському суду). Головним чином, проблема правозастосування полягає в тому, як буде здійснюватися судом конкретизація таких оціночних категорій, як справедливість та розумність. Причому єдиною підставою для визнання певної обставини такою, що відповідає оціночній категорії (розумності, справедливості) буде внутрішня уява судді про ці категорії.