§ 3. Питання, що вирішуються судом у вироку

Судді, перебуваючи в нарадчій кімнаті, повинні відповісти на всі питання, що підлягають вирішенню у вироку. Коло цих питань визначене ст. 324 КПК. Закон встановлює й послідовність їх обговорення, що забезпечує правильний і найбільш доцільний порядок проведення нарад суддів, а також відповідну повноту і правильність вироку.

Питання, що підлягають вирішенню у вироку, можна розподілити на три групи: 1) ті, що стосуються події злочину і винності підсудного; 2) ті, що стосуюся покарання; 3) інші питання.

Перша група включає такі питання:

1. Чи мало місце діяння, у вчиненні якого обвинувачується підсудний. Це перше питання, яке суд повинен поставити на своє обговорення в будь-якій кримінальній справі. Так, у справі про вбивство необхідно перш за все встановити, чи мав місце факт позбавлення життя людини. Тільки при ствердній відповіді на перше питання суд може перейти до розгляду наступного.

2. Чи міститься в цьому діянні склад злочину і якою саме статтею кримінального закону він передбачений. У кожній справі повинно бути з'ясовано, чи є встановлене діяння злочином і, якщо є, то яка його юридична кваліфікація. Можливі випадки, коли діяння, у вчиненні якого обвинувачується підсудний, мало місце, але воно не є злочином. Тільки при ствердній відповіді на це питання суд може перейти до обговорення наступного питання.

3. Чи винен підсудний у вчиненні злочину, що йому інкримінується. Це питання постає перед судом з логічною послідовністю після ствердної відповіді на перші два питання. Суд може встановити, що злочин відбувся, однак не доведено, що його вчинив підсудний.

У тих випадках, коли під час дізнання, попереднього слідства або судового розгляду виникало питання щодо осудності підсудного, суд зобов'язаний при постановленні вироку ще раз обговорити це питання. Визнавши, що підсудний під час вчинення дій, які є небезпечними для суспільства, перебував у неосудному стані або після вчинення злочину захворів на душевну хворобу, яка позбавляє його можливості усвідомлювати свої дії або керувати ними, суд на підставі ст. 316 КПК виносить відповідну ухвалу, а суддя — постанову і продовжує розгляд справи в порядку, який встановлено гл. 34 КПК.

Після ствердної відповіді на питання про винність підсудного суд переходить до розгляду другої групи питань.

1. Чи підлягає підсудний покаранню за вчинений ним злочин. Закон встановлює ряд обставин, при наявності яких до підсудного не може бути застосоване покарання за вчинений ним злочин. До цих обставин належать: закінчення строків давності притягнення особи до кримінальної відповідальності (ст. 48 КК); видання акту про амністію, якщо він усуває застосування покарання за вчинене діяння (п. 4 ст. 6 КПК).

Підсудний звільняється від покарання і в тому випадку, якщо буде визнано, що в силу подальшої бездоганної поведінки і чесного ставлення до праці він на час розгляду справи в суді не може вважатися суспільно небезпечним (ч. 3 ст. 7 КПК).

2. Чи є передбачені законом обставини, що обтяжують або пом'якшують відповідальність підсудного, і які саме. Коло обставин, що обтяжують відповідальність підсудного, вичерпно встановлюється ст. 41 КК. Перелік обставин, які пом'якшують відповідальність підсудного, зазначений у ст. 40 КК. Цей перелік не є вичерпним, суд має право встановлювати й інші обставини, що пом'якшують вину підсудного.

3. Чи є законні підстави для визнання підсудного особливо небезпечним рецидивістом. Визнання особи особливо небезпечним рецидивістом може мати місце лише за вироком суду і тільки у випадках, передбачених законом. При цьому суд повинен мотивувати своє рішення, вказати у вироку, з яких міркувань, що стосуються особи винного, ступеня суспільної небезпечності вчинених злочинів, їх мотивів, а також інших обставин справи, суд прийшов до висновку про необхідність визнання підсудного особливо небезпечним рецидивістом.

4. Яка саме міра покарання повинна бути призначена підсудному і чи повинен він його відбувати. Виходячи з положень Загальної і Особливої частин Кримінального кодексу, керуючись правосвідомістю, суд призначає покарання з урахуванням характеру і ступеня суспільної небезпечності вчиненого злочину, особи винного, а також обставин, які пом'якшують або обтяжують його відповідальність.

Пленум Верховного Суду України в постанові від 22 грудня 1995 року № 22 "Про практику призначення судами кримінального покарання” звернув увагу на те, що, визначаючи ступінь суспільної небезпечності злочину, суд повинен виходити із сукупності всіх обставин справи, зокрема, форми вини, мотиву й цілі, способу, обстановки і стадії вчинення злочину, ролі кожного із співучасників (якщо злочин вчинено групою осіб), тяжкості наслідків, що настали. Призначене судом покарання повинно бути належним чином мотивоване у вироку1.

5. В якому виді виправно-трудової чи виховно-трудової колонії або в тюрмі повинен відбувати покарання засуджений до позбавлення волі. Це питання суд вирішує, керуючись ст. 25 КК України.

До третьої групи питань, що підлягають вирішенню у вироку, належать такі.

1. Чи підлягає задоволенню пред'явлений цивільний позов, на чию користь та в якому розмірі, і чи підлягають відшкодуванню збитки, заподіяні потерпілому, якщо цивільний позов не був заявлений.

2. Чи підлягають стягненню з винних осіб кошти, витрачені закладом охорони здоров'я на стаціонарне лікування потерпілого від злочинного діяння, якщо цивільний позов не був заявлений. Позов про відшкодування таких коштів пред'являється установою охорони здоров'я, в якій проходив стаціонарне лікування потерпілий, або органом Міністерства фінансів України, або прокурором; він підлягає вирішенню судом при постановленні вироку (ст. 931 КПК). Якщо ж позов не було заявлено, суд при постановленні вироку вправі з власної ініціативи вирішити питання про відшкодування цих витрат (ч. 2 ст. 931 КПК).

Порядок обчислення фактичних витрат установи охорони здоров'я на стаціонарне лікування потерпілого від злочину регулюється постановою Кабінету Міністрів України № 545 від 16 липня 1993 року1.

Пленум Верховного Суду України у постанові від 7 липня 1995 року № 11 "Про відшкодування витрат на стаціонарне лікування особи, яка потерпіла від злочину, та судових витрат” звернув увагу суддів на те, що за змістом ст. 931 КПК відповідальність за відшкодування витрат на стаціонарне лікування особи, яка потерпіла від злочину, може покладатися на засуджених при заподіянні шкоди як умисними, так і необережними діями. Такі витрати не підлягають стягненню лише при вчиненні злочинів у стані сильного душевного хвилювання, що раптово виникло внаслідок протизаконного насильства чи тяжкої образи з боку потерпілого, або при перевищенні меж необхідної оборони2. Пленум також роз'яснив, що у кримінальному судочинстві відшкодування витрат на стаціонарне лікування потерпілого може покладатися тільки на особу, вина якої у вчиненні злочину встановлена обвинувальним вироком суду (у тому числі без призначення покарання, із звільненням від покарання, про умовне засудження чи засудження з відстрочкою виконання вироку3.

3. Що зробити з майном, описаним для забезпечення цивільного позову і можливої конфіскації майна.

4. Що зробити з речовими доказами, зокрема з грошима, цінностями та іншими речами, нажитими злочинним шляхом. Це питання суд вирішує, керуючись ст. 330 КПК.

5. На кого повинні бути покладені судові витрати і в якому розмірі. Це питання суд вирішує, керуючись статтями 91, 93 і 331 КПК.

6. Який запобіжний захід слід обрати щодо підсудного до вступу вироку в законну силу.

7. Чи слід у випадках, що передбачені ст. 14 КК, застосовувати до підсудного примусове лікування або встановити над ним опікування.

Такі питання підлягають вирішенню у вироку. Коли підсудний обвинувачується у вчиненні кількох злочинів, суд вирішує питання про його винність і покарання окремо по кожному злочину.

Вирішення всіх зазначених питань, зокрема питання про винність підсудного, суд повинен обґрунтовувати лише доказами, розглянутими у судовому засіданні (ч. 2 ст. 323 КПК). Пленум Верховного Суду України в постанові від 29 червня 1990 року № 5 "Про виконання судами України законодавства і постанов Пленуму Верховного Суду України з питань судового розгляду кримінальних справ і постановлення вироку” звернув увагу судів на те, що згідно з вимогами ст. 323 КПК України "в основу вироку можуть бути покладені лише достовірні докази, досліджені у судовому засіданні. При постановленні вироку суд колегіально чи суддя одноособово, в умовах, що виключають будь-яке втручання у вирішення конкретних справ, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом, повинен дати остаточну оцінку доказам з точки зору їх стосовності, допустимості, достовірності і достатності для вирішення питань, зазначених у ст. 324 КПК України1.