§ 2. Зміна обвинувачення

Зміну обвинувачення у суді, якщо цим погіршується становище підсудного і тим самим порушується його право на захист, забороняє стаття 277 КПК. Погіршення становища підсудного може бути пов'язане:

1) зі зміною кваліфікації злочину на більш тяжку;

2) зі збереженням тієї самої кваліфікації, але з включенням до формулювання обвинувачення обтяжуючих обставин, яких не було у початковому обвинуваченні.

Питання про те, чи є зміна кваліфікації злочину більш тяжкою, ніж початкова, вирішується насамперед шляхом порівняння санкцій відповідних статей КК.

Тяжкість кваліфікації визначається розмірами максимумів санкцій. Якщо ж вони рівні, то слід звертатися до мінімуму санкцій і шляхом їх порівняння вирішувати питання про тяжкість кваліфікації. Так, ч. 3 ст. 140 КК містить менш тяжку кваліфікацію, ніж ч. 3 ст. 141 КК; санкції першої — від трьох до десяти років, а другої — від семи до дванадцяти років позбавлення волі. при різних покараннях більш тяжкою визнається кваліфікація, яка передбачає більш тяжкий вид покарання (відповідно до послідовності, в якій види покарань наводяться в ст. 23 КК).

Погіршення становища підсудного може бути встановлено на підставі норм кримінального права і тоді, коли кваліфікація злочину змінюється на статтю закону, що дає право визнати особу особливо небезпечним рецидивістом, або на статтю закону, яка передбачає покарання за злочин, що міститься в переліку тяжких (ст. 71 КК).

Якщо кваліфікація злочину не змінюється, але у ході судового розгляду виявляються обтяжуючі обставини, що викликають необхідність змінити раніше пред'явлене обвинувачення (наприклад, обвинувачення у підготовці до злочину — на обвинувачення у замаху на злочин, обвинувачення у замаху на злочин — на обвинувачення у закінченому злочині тощо), також має місце погіршення становища підсудного. Тому справа у таких випадках підлягає направленню для нового попереднього слідства для пред'явлення обвинуваченому нового обвинувачення (ч. 2 ст. 277 ЦПК).

Однак трапляються випадки, коли погіршення становища підсудного з точки зору кримінального закону не відбувається, але все ж його право на захист порушується. Наприклад, коли кваліфікація злочину змінюється на менш тяжку, але одночасно відбуваються істотні зміни початкового обвинувачення. Закон (ст. 277 КПК) забороняє суду змінювати обвинувачення, якщо воно істотно відрізняється за фактичними обставинами від обвинувачення, за яким обвинуваченого віддано до суду. У зв'язку з цим постає питання про саме поняття істотної зміни обвинувачення.

У Коментарі до КПК України зазначено, що обвинувачення, яке істотно відрізняється від початкового, має місце в тих випадках, коли злочини неоднорідні, тобто мають, наприклад, різний об'єкт посягання, мотив, форму вини або засіб вчинення1. Однак при аналізі цього судження виявляється, що воно не містить у собі правильного вирішення питання.

Здавалося б, що не можна змінити обвинувачення з ч. 6 ст. 19 і ч. 2 ст. 81 КК (пособництво у розкраданні шляхом крадіжки, яка вчинена за попереднім зговором) на ч. 3 ст. 213 КК (заздалегідь не обіцяне придбання майна, здобутого злочинним шляхом) через те, що тут різні об'єкти посягання. Далі виходить, що не можна змінити обвинувачення з ч. 2 ст. 206 КК (хуліганство, поєднане з тілесними ушкодженнями) на ст. 102 КК (тілесне ушкодження на ґрунті побутової сварки), через те, що у цих випадках різні мотиви злочинних дій. Нарешті, не можна змінити обвинувачення з ч. 1 ст. 141 (грабіж) на ч. 1 ст. 140 (крадіжка), оскільки відрізняється передбачений законом засіб вчинення злочину.

Однак у всіх цих випадках зміна обвинувачення є можливою, адже тут обвинувачення змінюється в бік пом'якшення й істотної зміни його не відбувається. Взагалі ознака однорідності злочинів, запозичена з галузі кримінального матеріального права, для вирішення питання про істотність змін обвинувачення непридатна, на що неодноразово зверталася увага в літературі2. Категорія істотності зміни обвинувачення є процесуальною і визначати її необхідно на процесуальних підставах, виходячи з того, як сформульоване початкове обвинувачення і як внаслідок судового розгляду змінилося формулювання цього обвинувачення. Тому істотна зміна обвинувачення має місце там, де при зміні кваліфікації злочину в бік її пом'якшення виявляються такі нові обставини, проти яких обвинувачений не мав реальної можливості захищатися, через те що вони не входили як складова частина до формулювання початкового обвинувачення.

Отже, питання про істотність зміни обвинувачення може розв'язуватися не абстрактно, а тільки шляхом зіставлення початкового формулювання обвинувачення з новим, зміненим формулюванням. Так, зміна кваліфікації ст. 17, ч. 1 ст. 117 КК (замах на згвалтування) на ч. 2 ст. 206 КК можлива в тому разі, якщо до початкового формулювання обвинувачення входили вказівки на фактичні ознаки складу злочину, передбаченого ст. 206. З другого боку, неможлива зміна кваліфікації зі ст. 141 КК на ч. 1 ст. 206 КК, якщо початкове формулювання обвинувачення не містить вказівок на хуліганські наміри, якими керувався винний. В іншому разі це допустимо. Так, по одній із справ підсудний був відданий до суду за обвинуваченням у грабежі (ч. 1 ст. 141 КК), що полягало в тому, що він демонстративно зривав на вулиці з голів дівчат хустки, але повертав їх потерпілим на їх вимогу. Його дії були перекваліфіковані на ч. 1 ст. 206 КК в зв'язку з тим, що підсудний керувався не корисливими, а хуліганськими мотивами і саме ці мотиви входили в початкове формулювання обвинувачення, хоч і були неправильно оцінені як корисливі.

При істотній зміні початкового обвинувачення справа обов'язково підлягає направленню на додаткове розслідування в загальному порядку.

Якщо ж ніякої істотної зміни обвинувачення не відбувається, а лише змінюється в бік пом'якшення юридична кваліфікація злочину, суд має право змінити обвинувачення (наприклад, з ч. 1 ст. 101 КК на ст. 102 КК) і постановити вирок по цьому новому обвинуваченню. В такому випадку можлива навіть зміна кваліфікації злочину (наприклад, з однієї статті кримінального кодексу на дві) без направлення справи на дослідження. Так, якщо обвинувачений відданий до суду за обвинуваченням у повторному розкраданні шляхом грабежу (ч. 2 ст. 141 КК), а в суді з'ясувалося, що перший епізод цього грабежу фактично охоплюється ознаками крадіжки (ч. 1 ст. 140 КК), а другий — ознаками самоуправства (ст. 198 КК), то така зміна кваліфікації злочину у вироку цілком можлива, оскільки обвинувачення змінюється в бік пом'якшення становища обвинуваченого.

Зміна кваліфікації злочину має відбуватися в тих випадках, коли йдеться про тотожність діяння як первинного, так і зміненого обвинувачення, коли змінюється лише правова оцінка цього діяння з точки зору кримінального закону. Тому у вироку в таких випадках необхідно мотивувати зміну кваліфікації злочину (ст. 334 КПК). Інколи замість такої зміни кваліфікації злочину суди у вироку виправдовують підсудного за статтею КК, яка передбачає відповідальність за попереднє обвинувачення, і одночасно засуджують за іншою статтею КК, яка застосовується щодо зміненого обвинувачення. Така практика є неправильною. Виправдання підсудного і його засудження одним і тим самим вироком можливе лише тоді, коли з кількох пред'явлених йому обвинувачень одні підтвердились, а інші відпали. У цих випадках у вироку повинно бути зазначено, за якими обставинами підсудного виправдано, а за якими засуджено (ст. 335 КПК). Судова практика Верховного Суду України виходить з того, що, коли підсудний обвинувачується у вчинені кількох злочинів, передбачених різними статтями кримінального закону, і обвинувачення у вчиненні деяких з цих злочинів не підтвердилося, суд у мотивувальній частині вироку зобов'язаний навести мотиви визнання підсудного винним в одних злочинах і виправданим за обвинуваченням в інших злочинах, а в резолютивній частині вироку сформулювати відповідне рішення про визнання підсудного винним за одними статтями і про виправдання його за іншими.

У тих же випадках, коли злочин доведено, але цьому злочину дається у вироку інша юридична кваліфікація, суд повинен відповідно до вимог ст. 277 КПК змінити кваліфікацію злочину, навівши відповідні мотиви, але ні в якому разі не постановляти вироку, який одночасно виправдовує і засуджує підсудного за один і той самий злочин.