Належна судова процедура - Правовой портал Украины
LEX       
Правовой портал


МЕНЮ

Яндекс.Метрика

Rambler's Top100

конструктор договоров Украина
3.2. Належна судова процедура

Чинне цивільно-процесуальне законодавство, закріплюючи у ст. 1 ЦПК справедливий судовий розгляд як одне із завдань цивільного судочинства, не містить положень, які б давали визначення поняттю „належна судова процедура” й її складовим елементам. Наведене є певним недоліком, оскільки ускладнює її застосування.
Даючи тлумачення поняттю „справедливий судовий розгляд” у вузькому значенні, Європейський суд виділяє декілька вимог, які доцільно об'єднати у чотири групи, враховуючи фундаментальні принципи належної правової процедури, вироблені американською доктриною та судовою практикою Верховного суду США, а також англійською концепцією природної справедливості [23].
По-перше, елементом належної судової процедури є група вимог: належне сповіщення та слухання, прийняття до уваги доказів, отриманих лише законним шляхом, обґрунтованість рішення. Більшість з цих вимог "справедливості” з початку були вироблені у процесі розгляду кримінальних справ, а пізніше були поширені й на провадження в цивільних справах.
Так, Європейський суд з прав людини у справі Стрижак проти України встановив порушення п. 1 ст. 6 Конвенції з огляду на відмову національних органів повідомити заявника про дату та час слухання справи. У рішенні по цій справі було зазначено, що малоймовірно, що 27 липня 2000 р. заявник отримав повідомлення про дату та час слухання, оскільки лише у цей день Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська прийняв касаційну скаргу (ця ухвала стала остаточною через 10 днів). Більше того, слухання справи відбулось 14 серпня 2000 р. у Дніпропетровському обласному суді без встановлення, чи було заявнику належним чином направлено повідомлення від 27 липня 2000 р. Заходи повідомлення не були достатньою мірою забезпечені і, таким чином, заявник був позбавлений можливості надати свої аргументи під час публічного слухання у Дніпропетровському обласному суді [24].
Європейський суд встановив, що прийнятність доказів є питанням, яке регулюється національним законодавством, і за загальним правилом саме національні суди повинні оцінювати надані їм докази. Завдання Суду, відповідно до Конвенції, полягає не в тому, щоб оцінювати показання свідків, а в тому, щоб встановити, чи був судовий розгляд у цілому справедливим, включаючи й те, яким чином отримані докази. На підставі цього Європейський суд у справі Ван Мехелен та інші проти Нідерландів визнав порушенням п.1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основних свобод винесення вироку на підставі показань анонімних офіцерів поліції, які допитувалися в окремій кімнаті у присутності слідчого, і обвинувачений та його захисники не мали змоги спостерігати за їх поведінкою та перевірити правдивість показань [25, с. 441-446]. З цього випливає вимога заборони використання доказів, отриманих відповідно до національного законодавства незаконним шляхом.
У справі Салов проти України Європейський суд зазначив, що згідно із п. 1 ст. 6 Конвенції рішення судів достатнім чином мають містити мотиви, на яких вони базуються, для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя. Отже, з цього випливає вимога винесення обґрунтованих судових рішень. Однак п. 1 ст. 6 не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень, детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов'язку обґрунтовувати рішення, може розглядатися лише у світлі обставин кожної справи [26].
По-друге, елементом належної судової процедури, виходячи з прецедентної практики Європейського суду з прав людини, є принцип „рівності вихідних умов” [27] або як його ще називають принцип „рівності сторін” [25, с.59] і принцип змагальності [13, с. 176]. Принцип "рівності вихідних умов” (рівності сторін) вимагає надати кожній стороні можливість представити свою справу в умовах, які не дають їй значних переваг перед її опонентом, а принцип змагальності означає, що сторони мають право знайомитися зі всіма доказами або запереченнями, що залучені до справи, висловлювати свою думку про їх наявність, зміст і достовірність у відповідній формі та у відповідний час, у разі необхідності – у письмовій формі та заздалегідь.
По-третє, до елементів належної судової процедури можна віднести вимогу про заборону втручання законодавця у процес здійснення правосуддя. Так, Європейський суд з прав людини у справі Грецькі нафтопереробні заводи "Стрен” і Стратіс Андреадіс проти Греції [25, с. 54-68] визнав порушенням п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основних свобод і втручанням у процес здійснення правосуддя прийняття Парламентом Закону №1701/1987, який передбачив, що арбітражні рішення, винесені за преференційними контрактами, укладеними під час воєнного режиму, позбавляються сили, після того як справа заявників знаходилася вже на розгляді в касаційному суді і суддя-доповідач направив сторонам висновок, що був на користь позивачів, оскільки вказаний закон визначив благоприємний для держави результат судового розгляду, в якому вона була однією із сторін. Як було зазначено в судовому рішенні у справі „Агудімос та судноплавна компанія „Сефаллоніан Скай” проти Греції [29], що хоча в принципі законодавцеві не заборонено приймати нові положення, які мають зворотну силу, для регулювання прав, які виникають на підставі чинних законів, принцип верховенства права і поняття справедливого судового розгляду, втілені в ст. 6, виключають будь-яке втручання законодавця – окрім випадків наявності для цього неспростовних підстав, що випливають із загального інтересу, – у процес здійснення правосуддя з метою вплинути на вирішення судом спору. У справі "Іммобільярде Саффі” проти Італії [30] Європейський суд також відмітив, що законодавче втручання не має перешкоджати, зупиняти або надміру відсувати виконання рішення тим більше підривати його сутність.
Вимогу про заборону законодавчого втручання слід поширювати не тільки на випадки, коли держава або державні органи є сторонами у справі. Це положення розповсюджується й на випадки законодавчого втручання держави в цивільно-правові (приватно-правові) відносини шляхом звільнення однієї сторони від виконання своїх зобов'язань або цивільно-правової відповідальності без згоди іншої сторони. Так, прикладом такого втручання є Закон України "Про введення мораторію на примусову реалізації майна” від 29.11.2001 р., відповідно до ст. 1 якого було встановлено мораторій на застосування примусової реалізації майна державних підприємств та господарських товариств, у статутних фондах яких частка держави становить не менше 25%, до вдосконалення визначеного законами України механізму примусової реалізації майна. На це певною мірою звертав увагу й Європейський суд з прав людини в рішенні у справі Сокур проти України [31].
По-четверте, Європейський суд з прав людини також визнає одним із елементів справедливого судового розгляду принцип правової певності або, як його ще називають в літературі, принцип правової визначеності [32, с. 187; 33]. Як було зазначено в рішенні у справі Брумераску проти Румунії цей принцип випливає з принципу верховенства права і вимагає, щоб у випадках, коли суди винесли остаточне рішення з якогось питання, їхнє рішення не підлягало сумніву. Несумісним з цим принципом Суд визнав надане генеральному прокурору ст. 330 Цивільного процесуального кодексу Румунії право, не обмежене будь-яким строком, звертатися до Верховного Суду Правосуддя з вимогою про скасування судового рішення, що є остаточним і набрало законної сили, у справі, в якій він не є стороною. Європейський суд констатував, що у цій справі на підставі звернення Генерального прокурора Верховний Суд Правосуддя звів нанівець результати всього судового процесу, що закінчився винесенням остаточного судового рішення, яке (в силу принципу res judicata) не підлягало перегляду і до того ж було виконано, що призвело до порушення права на справедливий судовий розгляд [34, с. 39].
З принципом правової певності тісно пов'язана вимога беззворотньої реалізації судових рішень, що також випливає з принципу верховенства права і яку можна розглядати як складову принципу правової певності. Це означає, що право на судовий розгляд чи на доступ до суду ніякою мірою не обмежується стадією порушення справи, а й включає законне сподівання, що остаточне судове рішення має поважатися національними органами влади і, отже, виконуватиметься [34, 46].
Більшість справ, що надходять до Європейського суду, стосуються питань дотримання національними судами ст. 6 Конвенції у частині тривалості виконання судових рішень національних судів, винесених на користь заявників.
У своїх рішеннях Європейський суд зазначає, що, не виконуючи рішення суду, державні органи позбавляють положення п. 1 ст. 6 Конвенції будь-якого сенсу. Так, у справі Шмалько проти України Європейський суд наголосив, що п. 1 ст. 6 гарантує кожному право на звернення до суду або арбітражу з позовом стосовно будь-яких його цивільних прав та обов'язків. Однак це право було б ілюзорним, якби правова система держави допускала, щоб остаточне судове рішення, яке має обов'язкову силу, не виконувалося на шкоду одній зі сторін. Було б незрозуміло, якби ст. 6 детально описувала процесуальні гарантії, які надаються сторонам у спорі, а саме: справедливий, публічний і швидкий розгляд, – і, водночас, не передбачала виконання судових рішень. Якщо тлумачити ст. 6 Конвенції як таку, що стосується виключно доступу до судового органу та судового провадження, то це могло б призводити до ситуацій, що суперечать принципу верховенства права, який договірні держави зобов'язалися поважати, ратифікуючи Конвенцію. Отже, для цілей ст. 6 Конвенції виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина „судового розгляду”.
Невиконання судових рішень кваліфікується Європейським судом не лише як порушення ч.1 ст.6 Конвенції, а й як порушення інших конвенційних прав. Так, у справі „Войтенко проти України” Суд знайшов порушення п. 1 ст. 6, ст. 13 та ст. 1 протоколу №1 Конвенції. Він зазначив, що рішення українського суду залишалося невиконаним через відсутність бюджетних коштів та законодавчих заходів. Суд констатував, що неможливість заявника домогтися виконання його рішення протягом чотирьох років, крім порушення ст. 6, є також втручанням у його право на мирне володіння майном у сенсі п. 1 ст. 1 Протоколу № 1 Конвенції. Як наслідок, заявникові було присуджено 2 000 євро на відшкодування немайнової шкоди та 33 євро на відшкодування витрат.

ВХОД

БИБЛИОТЕКА (БЕТА):

"LEX" - Правовой портал Украины © 2024Анализ интернет сайтов