Глава VІІ. Особливості правового регулювання виконання покарання у зарубіжних державах

§ 1. Сучасні теорії науки кримінально-виконавчого права у зарубіжних державах

У різні періоди часу в зарубіжних країнах особлива увага приділялася таким категоріям, як злочин і покарання. Згодом у надрах науки кримінального права сформувалися дві течії або два напрями, які в подальшому започаткували дві науки — пенологію[54] та пенітенціарну науку. Проте, якщо досліджувати їх методи і предмети, тяжко визначити будь-які істотні відмінності.

Пенологія — наука, яка займається проблемами ролі держави в запобіганні злочинам та її права на покарання; проблемами встановлення і застосування покарання.

Пенітенціарна наука більш тяжіє до проблем, пов'язаних з виконанням і відбуванням кримінального покарання, практичною діяльністю тюрем. Її заснування, формування і розвиток поєднують з іменами англійського гуманіста Джона Говарда і філософа Ієремії Бентама. Пенологія та пенітенціарна наука набули подальшого розвитку. Пенологія сконцентрувала свою увагу не на всіх видах кримінального покарання, а лише на проблемах визначення і виконання позбавлення волі, а також інститутах, що супроводжують виконання цього виду покарання, а конкретніше — на проблемах успішного проходження процесу соціальної адаптації після звільнення засудженого від відбування покарання (системи пробації, дострокового і умовно-дострокового звільнення, постпенітенціарної опіки і т.ін.). Оскільки і пенітенціарна наука почала досліджувати ті самі проблеми, на думку багатьох вітчизняних і зарубіжних дослідників, предмети цих двох наук фактично зрівнялися, стали однаковими.

Бурхливий розвиток цих двох наук спостерігається особливо після закінчення другої світової війни, з виникненням нових теоретичних праць, присвячених проблемам виконання покарання у вигляді позбавлення волі (проблемам декриміналізації і депеналізації вчинків, поводження з правопорушниками у виправних установах, вдосконалення систем пробації, пероул, постпенітенціарної опі-

ки і т. ін.).

Про актуальність проблем злочинності, виконання і відбування покарань свідчать численні міжнародні конвенції та угоди, прийняті міжнародними (в тому числі й європейськими) організаціями. Як приклад, можна навести такі:

— Європейська Конвенція проти тортур та інших жорстоких, нелюдяних або принижуючих гідність видів, ставлення і покарання (ратифікована Україною 24.01.1997 р., набрала чинності в Україні з 1 вересня 1997 р.).

— Європейська Конвенція про відмивання, виявлення, вилучення і конфіскацію доходів від злочинної діяльності (Закон Ук-раїни про приєднання до цієї Конвенції був прийнятий 15 вересня

1995 р.).

— Мінімальні стандартні правила поводження з ув'язнени-ми (прийняті у 1955 р. на першому Конгресі ООН щодо запобігання злочинності і поводження з правопорушниками).

— Конвенція про запобігання злочинам геноциду і покарань за нього (для України набрала чинності з 15 лютого 1955 р.).

— Міри, що гарантують захист прав тих, хто засуджений до смертної кари (прийняті резолюцією 1984/50 Економічної і Соціальної Ради від 25.05.1984 р.).

— Мінімальні стандартні правила ООН, що стосуються відправлення правосуддя щодо неповнолітніх ("Пекінські правила”, затверджені резолюцією 40/33 Генеральної Асамблеї ООН від 29.11.1985 р.) і т.ін.

Із усіх проблем щодо призначення і виконання покарання у вигляді позбавлення волі особливо палкі суперечки викликало питання про мету покарання. Автор однієї з праць щодо цієї проблематики Стенлі Е. Груп, проаналізувавши весь науковий апарат по цій проблематиці, сучасні теорії про мету покарання класифікував на чотири групи[55].

Теорія відплати (retribution) випливає з того, що покарання спричиняє злочинцю за вчинене ним біль. Основний сенс цієї теорії — викликати негативне ставлення до особи, яка вчинила злочин і відбуває покарання. До представників даної теорії належать Кант, Гегель, Фома Аквінський.

Теорія страхання (deference) грунтується на тому, що для блага суспільства злочинця слід змусити боятися покарання, яке має бути тяжким, завдавати страждань. Її прибічники, як і послідовники теорії відплати, розглядають людину як істоту, яка прагне уникнути будь-якого болю (фізичного і духовного).

Теорія реабілітації (rehabilitation) або перевиховання, тобто перетворення злочинця шляхом справляння на нього індивідуального виховного впливу в корисного члена суспільства.

Інтегративні теорії, які поєднують у собі елементи попередніх теорій.

За наших часів учені і практики приділяють особливу увагу проблемам мети покарання. Насамперед слід зазначити дві полярні позиції щодо поглядів на покарання. З одного боку — це прихильники теорії покарання як відплати і страхання, які обгрунтовують свою позицію необхідністю посилення репресій у боротьбі зі злочинністю, яка набула небезпечних форм. З іншого — послідовники, які розглядають покарання як засіб виправлення і перевиховання, реабілітації засуджених, і тому обстоюють посилення в процесі відбування покарання заходів виховного впливу, оскільки, на їх думку, репресивні заходи, яких вживали протягом багатьох років, не дали будь-яких значних результатів.

Мета покарання надто активно обговорюється в пресі, на радіо, телебаченні, на конференціях, симпозіумах як вітчизняних, так і зарубіжних, в тому числі й на симпозіумах різних міжнародних організацій.

Особливу наукову привабливість і практичну доцільність являє собою розгляд проблем співвідношення відповідальності і покарання з позицій концепції соціального захисту, яка одержала значне поширення в наукових колах і на практиці. Фундаментом цієї концепції, на думку зарубіжних дослідників, була концепція "превентивних заходів” Е. Феррі. Ідеї концепції соціального захисту, які фактично розвивають теорію соціологічної школи в кримінальному праві, вперше сформулював А. Принс у 1910 р. у праці "Соціальний захист і трансформація кримінального права”.

Фактично теорія соціального захисту була реакцією на догматизм і формалізм класичної школи кримінального права, що спиралася на абстрактні поняття злочину і покарання, тобто, на думку представників класичної школи, органи правосуддя мають розглядати кримінальні справи, не зважаючи певною мірою на особу злочинця. У подальшому прихильники теорії соціального захисту розподілилися на два напрями: один, що займає давні позиції, очолив Ф. Граматика[56], інший — "новий соціальний захист" — М. Ансель[57].

Теорія соціального захисту не заперечує поняття злочину, відповідальності і покарання, однак закликає розглядати злочин як конкретний людський вчинок, соціально зумовлений і вчинений в конкретних умовах. Кримінальна відповідальність має бути звернута не тільки на особистість злочинця, але й на інших осіб, причетних до вчинення даної суспільно небезпечної дії і на інші соціальні і деякі чинники, що створили умови для вчинення такого злочину. Визнається необхідним, враховуючи всі особистісні особливості правопорушника, його попередню поведінку, а також поведінку до вчинення злочину і після нього, складати кримінологічне прогнозування, використовуючи результати медичного і психологічного обстежень.

Послідовники цієї школи вважають, що якщо звертається особлива увага на особу винного, то потребуються інші заходи виховного впливу, які відрізняються від тих, що застосовувалися раніше; щоб покарання як таке замінити на інші міри державної реакції, слід шукати замінники покарання. Постає завдання — опрацювати систему соціального превентивного впливу, спрямовану на нейтралізацію антигромадських проявів. У процесі виконання і відбування покарання, згідно з цією теорією постає завдання виправлення (реабілітації) і перевиховання засудженого.

Теза про особливу актуальність скорочення сфери застосування покарання у вигляді позбавлення волі і розширення можливостей використання мір, не пов'язаних з позбавленням волі, дістала подальшого розвитку у прихильників теорії соціального захисту, які йдуть далі і пропонують визначати шляхи, форми і засоби такого впливу на злочинців без поміщення їх до пенітенціарних установ. І такий підхід має бути застосований здебільшого до жінок, і взагалі до осіб, які вперше вчинили злочини, що не становлять великої суспільної небезпеки. Водночас вони погоджуються, що враховуючи значну питому вагу тяжких і особливо тяжких злочинів, що вчиняються, існування злочинних організацій і рецидивістів, на сьогоднішньому етапі розвитку людство не може відмовитися від тюрем зі строгим режимом для відбування покарання такими особами.

Тепер у теорії кримінально-виконавчого (пенітенціарного) права зарубіжних держав спостерігаються дві тенденції: мінімалістська і експансіоністська.

Представники мінімалістського підходу вважають, що застосування кримінального покарання ніяк не впливає на боротьбу зі злочинністю і, зокрема, на скорочення рецидивної злочинності. Більше того, вони впевнені, що значне застосування кримінального покарання у вигляді позбавлення волі посилює проблеми запобігання злочинності. У галузі виконання покарання вони є послідовниками мінімального застосування покарання у вигляді позбавлення волі і мінімальних строків тюремного ув'язнення, усунення відмінностей в умовах тримання засуджених до позбавлення волі і життям вільних громадян. Тюремне ув'язнення, на їх думку, має служити меті виправлення і перевиховання засуджених, їх реабілітації, і під час відбування покарання ставлення до засуджених має бути гуманним. Основна мета діяльності адміністрації тюрем — належна організація виконання вироку, належна організація всієї виховної роботи з засудженими. Вся інша діяльність співробітників (соціальні, медичні працівники та інші фахівці) виходить за межі цього завдання, вони не повинні проходити службу в пенітенціарній установі, оскільки їх функції — робити відповідні послуги. У скороченні цього персоналу вони вбачають резерв значної економії, зменшення витрат на виправну систему. Звідси головним і єдиним завданням діяльності адміністрації пенітенціарних установ є забезпечення належної організації виконання вироку і забезпечення спокою і захисту громадян від злочинних посягань.

Експансіоністи розцінюють тюрми та інші місця позбавлення волі як установи, діяльність яких має бути спрямована на виправлення правопорушників, їх реабілітацію. Прихильники цієї течії прагнуть до скорочення системи пенітенціарних установ і до розвитку системи громадського, колективного впливу на правопорушників. На думку експансіоністів пенітенціарні установи мають забезпечувати не тільки контроль за поведінкою засуджених, але й організовувати процес виправлення і перевиховання всіх, в тому числі й досвідчених і професійних злочинців.

Хоча обидві теорії відрізняються одна від іншої, однак вони спрямовані на пошуки кращих і ефективніших рішень проблем, пов'язаних з визначенням, виконанням і відбуванням кримінального покарання у вигляді позбавлення волі.

Щодо історії питання, нагадаймо, що позбавлення волі як кримінальне покарання виникає з появою і розвитком капіталістичних економічних відносин. У рабовласницьких і феодальних суспільствах позбавлення волі застосовувалося, але не як один з видів державного примусу, а як запобіжний захід для тримання обвинувачених до суду.

Як міра покарання застосовувалася смертна кара чи покарання, які калічили або ганьбили: відрубування рук, відтинання носа, виставляння біля ганебного стовпа і т.ін.

Перехідною формою від позбавлення волі як запобіжного заходу до позбавлення волі як міри кримінального покарання були галери (судна, яким надавали руху весляри — галерники з числа ув'язнених). Наприкінці ХV ст. в Італії і у ХVІ ст. у Франції віддавання злочинців на галери було одним з видів кримінального покарання (на певний строк або довічно).

Установами, що безпосередньо передували в'язницям, були так звані цухтгаузи (тюрми з тяжкою працею ув'язнених). Вони виникли вперше в Голландії, а потім поширилися по всій Європі. В Англії, наприклад, застосовувалося позбавлення волі, поєднане з каторжною працею у тюрмах, заслання в колонії, поєднане з каторжною працею і примусове поміщення жебраків і бродяг в так звані робітні будинки (у Росії і в Україні існували робітничі будинки).

Вважається, що перша тюрма виникла у Північній Америці у 1736 р. в штаті Пенсільванія (звідси така тюремна система почала називатися "пенсільванською”). Тюрми цієї системи були побудовані на основі одиночного ув'язнення і, як правило, мовчання, строгої ізоляції ув'язненого від усіх інших засуджених за відсутності робіт. Засобом, що спонукає до каяття і виправлення, на думку організаторів такої системи, служило перебування арештанта наодинці з самим собою і читання Біблії. Як дисциплінарні заходи впливу були карцер, тримання на хлібі і воді, гамівна сорочка. Побачення і листування з родичами та близькими не дозволялися. У тюрмах встановлювалося абсолютне мовчання. Пенсільванська система стала предметом наслідування в усіх країнах, в тому числі й у Росії і в Україні (за цією системою були побудовані "видатні” Лефортівська тюрма в Москві, Хрести в Санкт-Петербурзі і т.ін.).

Зрозуміло, така система не могла довго існувати, оскільки обмеження для засуджених тут досягли своєї межі. Фактично засуджені наражалися на фізичне і духовне каліцтво і деградацію.

Нова пенітенціарна система ("оборнська”) знов таки з'являється в Америці. Нова, запропонована американцями, "оборнська тюремна система”, названа так за місцем розташування тюрми у м. Оборні, сполучала одиночне ув'язнення та правила мовчання з працею засуджених. Тут встановлювався строгий режим відбування покарання, застосовувались тілесні покарання. За найменшу провину засуджені каралися батогом, причому кількість ударів не обмежувалася. У денний час засуджені працювали, решту часу проводили в одиночних камерах ("келіях”), через що ця система дістала назву "келійна”.

Пенсільванська і оборнська системи в різних варіантах застосовуються в зарубіжних країнах і тепер.

Свого часу у США виникають реформаторії — один із різновидів в'язниць, які відрізняються від тюрем лише категорією ув'язнених, яких направляють до них, засуджених на невизначений строк і з обмеженням віку засуджених 25-30 роками. Засуджений може бути звільнений з реформаторію в межах встановленого вироком суду нижчого або вищого строку.

Американські реформаторії були прототипом для створення подібних пенітенціарних установ в усіх країнах для неповнолітніх правопорушників (так, в Англії вони дістали назву "бортстальські установи”).

З розвитком і появою нових виправних систем в різних країнах почала розвиватися наука кримінально-виконавчого права, пенітенціарна наука, яка привнесла багато чого нового в зміст виконання і відбування кримінального покарання. Так, у середині 40-х років ХІХ ст. в Англії виникла прогресивна система відбування покарання у вигляді позбавлення волі, сутність якої містилася у зміні умов тримання засуджених залежно від їх поведінки в кращий або гірший бік з метою введення жорстокішого режиму відбування покарання чи пом'якшення режиму відбування покарання. Ця система, до речі, успішно застосовується і у вітчизняних установах виконання покарання у вигляді позбавлення волі і одержала закріплення в чинному кримінально-виконавчому законодавстві.

Пенітенціарна наука і практика діяльності виправних установ йдуть по шляху вдосконалення процесу виконання і відбування покарання. Так, ми спостерігаємо зміну умов тримання засуджених у напрямі пом'якшення, створення нормальних санітарно-гігієнічних умов, використання педагогічних і психологічних заходів і методів впливу на засуджених, опрацювання і здійснення на практиці різноманітних програм соціальної терапії, організації дозвілля і т.ін. Все це у комплексі покликано сприяти виправленню правопорушників, їх соціальній реабілітації.