§ 4. Дисциплінарна, матеріальна і кримінальна відповідальність засуджених до позбавлення волі

Конкретний вид відповідальності засудженого залежить від характеру вчиненого ним правопорушення і від ступеня його суспільної небезпеки.

Дисциплінарна відповідальність настає за порушення заборон або за ухилення від виконання обов'язків, що випливають з встановленого режиму тримання, тобто за невиконання спеціальних обов'язків. Так, недотримання правил техніки безпеки є підставою для вжиття заходів дисциплінарного впливу, а ухилення від сплати аліментів на утримання дітей, оскільки воно не пов'язане з порушенням обов'язків засудженого як суб'єкта кримінально-виконавчих правовідносин, не може бути підставою для дисциплінарної відповідальності. Це пояснюється самою природою дисциплінарної відповідальності, оскільки вона на відміну від відповідальності адміністративної, цивільної або кримінальної виникає лише за наявності відносин підпорядкованості між порушником і особою, яка має право на притягнення до такої відповідальності.

Дисциплінарна відповідальність може настати за невиконання не будь-яких вимог, а лише тих, що засновані на нормах права. Тому, наприклад, за відмову від участі в роботі самодіяльних організацій, від листування з родичами і т.ін. не можна притягувати до дисциплінарної відповідальності (якщо, зрозуміло, форма відмови не була зухвалою і грубою).

Дисциплінарна відповідальність виявляється у формі застосування особливих заходів примусу (стягнень) до винного уповноваженими на те службовими особами УВП. При цьому як міри стягнення можуть бути вжиті лише заходи, передбачені нормами кримінально-виконавчого права (ст. 67 ВТК України).

У статті 68 ВТК України докладно розглядається порядок застосування мір стягнення до осіб, позбавлених волі. Так, при визначенні мір стягнення мають обов'язково враховуватися обставини вчинення порушення, сама поведінка засудженого до провини, кількість і характер раніше накладених стягнень, а також пояснення засудженого по суті провини. Стягнення, що накладаються, мають відповідати тяжкості і характеру провини засудженого.

За декілька провин, вчинених одночасно, накладається одне стягнення.

Стягнення може бути накладене тільки на особу, яка вчинила провину, і не пізніше десяти діб з дня виявлення провини, а якщо в зв'язку з провиною здійснювалася перевірка, то з дня її закінчення, але не пізніше шести місяців з дня вчинення провини.

Накладене стягнення повертається до виконання негайно або у всякому разі не пізніше одного місяця з дня його накладення. Якщо протягом місяця з дня накладення стягнення воно не було повернуте до виконання, то це стягнення не виконується.

Засуджений зі свого боку може оскаржити накладене на нього стягнення. Подання скарги не припиняє виконання стягнення. За наявності до того підстав накладене стягнення може бути скасоване, пом'якшене або замінене посадовою особою, яка застосувала його. Вища посадова особа може скасувати стягнення у випадку, якщо посадова особа, яка наклала стягнення, перевищила свої повноваження або стягнення було накладене нею за відсутності порушення з боку засудженого.

Якщо протягом року з дня відбування стягнення засуджений не буде наражатися на нове стягнення, він визнається особою, яка не має стягнення.

Матеріальна відповідальність на відміну від дисциплінарної настає лише в тих випадках, коли засуджені своїми протиправними діями завдали державі майнової шкоди.

Чинним законодавством у загальній формі встановлено, що особи, позбавлені волі, несуть матеріальну відповідальність за завдані під час відбування покарання матеріальні збитки державі.

Стаття 72 ВТК України деталізує це положення і визначає, що засуджені до позбавлення волі несуть відповідальність:

1) за збитки, завдані в процесі виконання трудових обов'язків, засуджені несуть матеріальну відповідальність у розмірі і за підставами, встановленими законодавством про працю;

2) за збитки, завдані іншими діями, відповідальність настає у розмірі і за підставами, встановленими цивільним законодавством.

У випадку заподіяння матеріальних збитків злочином, вчиненим під час відбування покарання, стягнення збитків провадиться на загальних підставах.

Сутність матеріальної відповідальності на відміну від цивільно-правової полягає в тому, що вона за загальним правилом обмежується певною сумою, співвідносною із заробітною платою. Вона реалізується за рахунок заробітку і лише у розмірі прямих збитків, без урахування втраченої вигоди. Розміри і порядок притягнення до матеріальної відповідальності визначені в гл. ІХ Кодексу законів про працю України.

Загальний порядок полягає в тому, що, згідно зі ст. 130 КЗпП України, працівники несуть матеріальну відповідальність за збитки, завдані підприємству, установі, організації внаслідок порушення покладених на них трудових обов'язків.

При покладенні матеріальної відповідальності права і законні інтереси працівників гарантуються шляхом встановлення відповідальності лише за прямі збитки, тільки в межах і порядку, передбачених законодавством, і за умови, якщо такі збитки завдані підприємству, установі, організації винними через протиправні дії (бездіяльність) працівника. Ця відповідальність, як правило, обмежується частиною заробітку працівника і не має перевищувати повної величини завданих збитків, за винятком випадків, передбачених законодавством.

За наявності означених підстав і умов матеріальна відповідальність може бути покладена незалежно від притягнення працівника до дисциплінарної, адміністративної або кримінальної відповідальності.

На працівника не може бути покладена відповідальність за збитки, що належать до категорії нормального виробничо-господарського позову, а також за неодержані підприємством, установою, організацією прибутки і за збитки, завдані працівником, який перебував у стані крайньої необхідності.

Працівник, який заподіяв шкоду, може добровільно від-шкодувати її повністю або частково. За згодою власника або уповноваженого ним органу працівник може передати для відшкодування збитків рівноцінне майно або налагодити пошкоджене.

За збитки, завдані підприємству, установі, організації при виконанні трудових обов'язків, працівники, через вину яких заподіяна шкода, відповідно до ст. 132 Кодексу законів про працю України, несуть матеріальну відповідальність у розмірі прямих дійсних збитків, але не більше свого середнього місячного заробітку.

Матеріальна відповідальність понад середнього місячного заробітку припускається лише у випадках, означених у законодавстві.

Чинним законодавством про працю передбачені випадки обмеженої і повної матеріальної відповідальності, що стосується всіх працівників — громадян України, в тому числі й засуджених до позбавлення волі.

Так, відповідно до законодавства (ст. 133 КЗпП України) обмежену матеріальну відповідальність несуть:

працівники — за псування або знищення по необережності матеріалів, напівфабрикатів, виробів (продукції), в тому числі й при їх виготовленні, у розмірі завданих з їх вини збитків, але не більше середнього місячного заробітку. У такому ж розмірі працівники несуть матеріальну відповідальність за псування або знищення через недбалість інструментів, вимірювальних приладів, спеціального одягу та інших предметів, виданих підприємством, установою, організацією працівникові в користування;

керівники підприємств, установ, організацій та їх заступники, а також керівники структурних підрозділів на підприємствах, в установах, організаціях та їх заступники — у розмірі заподіяної з їх вини збитків, але не більше свого середнього місячного заробітку, якщо збитки підприємству, установі, організації завдані надмірними грошовими виплатами, неправильною постановкою обліку і зберігання матеріальних чи грошових цінностей, невжиттям необхідних заходів щодо запобігання простоям, випуску недоброякісної продукції, крадіжок, знищенню і псуванню матеріальних або інших цінностей.

Відповідно до законодавства (ст. 134 КЗпП України) працівники, в тому числі й засуджені до позбавлення волі, несуть матеріальну відповідальність у повному розмірі збитків, завданих з їх вини підприємству, установі, організації, у випадках, коли:

— між працівником і підприємством, установою, організацією згідно зі ст. 1351 Кодексу законів про працю України укладено письмовий договір про прийняття на себе робітником повної матеріальної відповідальності — за незабезпечення цілості майна та інших цінностей, переданих йому для зберігання або з іншою метою;

— майно та інші цінності були одержані працівником під звіт за разовим дорученням або за іншими разовими документами;

— збитки завдані діями працівника, які мають ознаки вчинків, що переслідуються в кримінальному порядку;

— збитки завдані працівником, який перебував у нетверезому стані;

— збитки завдані нестачею, навмисним знищенням або умисним псуванням матеріалів, напівфабрикатів, виробів (продук-ції), в тому числі й при їх виготовленні, а також інструментів, вимірювальних приладів, спеціального одягу та інших предметів, виданих підприємством, установою, організацією працівникові в користування;

— відповідно до законодавства на працівника покладена повна матеріальна відповідальність за збитки, завдані підприємству, установі, організації при виконанні трудових обов'язків;

— збитки завдані не при виконанні трудових обов'язків;

— посадова особа винна в незаконному звільненні або переведенні робітника на іншу роботу.

Межі матеріальної відповідальності працівників за збитки, завдані підприємству, установі, організації крадіжкою, навмисним пошкодженням, нестачею або втратою окремих видів майна та інших цінностей, а також у випадках, коли фактичний розмір збитків перевищує його номінальний розмір, встановлюються законодавством.

Згідно зі ст. 73 ВТК України матеріальні збитки, завдані державі особами, позбавленими волі, під час відбування покарання, стягуються з їх заробітку за постановою начальника установи виконання покарання.

До винесення постанови має бути встановлений розмір шкоди, обставини, за яких вона була завдана, і ступінь вини засудженого в заподіянні збитків. У процесі перевірки обов'язково вимагається письмове пояснення засудженого.

Постанова начальника установи виконання покарання про стягнення збитків оголошується засудженому під розписку.

Засуджений має право оскаржити постанову начальника установи виконання покарання вищій посадовій особі. Подання скарги не зупиняє виконання постанови про стягнення збитків.

Вища посадова особа перевіряє законність і обгрунтованість постанови і за наявності до того підстав або скасовує її в зв'язку з відсутністю вини засудженого, або зменшує розмір суми, що підлягає стягненню. Неправильно утримані суми підлягають поверненню засудженому і зараховуються на його особовий рахунок.

Відшкодування збитків у порядку матеріальної відповідальності повинно провадитися із заробітку засудженого після утримань прибуткового податку, вартості харчування, одягу, взуття і сум по виконавчим листам.

Часто до моменту звільнення засудженого матеріальні збитки залишаються невідшкодованими. У цих випадках адміністрація УВП має право звернутися до суду з позовом у загальному порядку.

Такий стан, що склався в судовій практиці, знайшов своє законодавче закріплення у ч. 7 ст. 73 ВТК України: "Після звільнення засудженого від покарання збитки, не відшкодовані ним під час відбування покарання, можуть бути стягнуті за рішенням суду у встановленому законом порядку”.

Кримінальна відповідальність. Покарання у вигляді позбавлення волі за кримінальним правом України визначається за вчинення найбільш тяжких злочинів і до осіб, які становлять підвищену суспільну небезпеку. Ще більшу суспільну небезпеку являють собою особи, які під час відбування покарання (за даний злочин) вчиняють нові злочини, що свідчить про їх стійке небажання підкорятися вимогам законів.

Згідно зі ст. 43 КК України у випадку вчинення засудженим після винесення вироку, але до повного відбування покарання нового злочину, суд до покарання, призначеного за новим вироком, цілковито або частково приєднує невідбуту частину покарання за попереднім вироком.

Кримінальне законодавство (ст. 26 КК України) надає суду право визнавати осіб, що відбували покарання два і більше разів і судимих за певні злочини, особливо небезпечними рецидивістами у випадку вчинення ними в місцях позбавлення волі нового навмисного злочину, за який вони засуджуються до позбавлення волі на строк не менше 5 років.

У статті 691 КК України передбачене суворе покарання, — аж до застосування смертної кари — для особливо небезпечних рецидивістів і для осіб, засуджених за тяжкі злочини, за тероризування в місцях позбавлення волі засуджених, які стали на шлях виправлення; для осіб, які вчинили напад на адміністрацію, і осіб, які організували з цією метою злочинні угруповання або активно брали участь у таких угрупованнях.

У частині 1 ст. 71 Кримінального кодексу України передбачається строга відповідальність (строком від 2 до 12 років) за організацію масових безпорядків, що супроводжуються насильством над особистістю, погромами, підпалами, знищенням майна, опором представникам влади з застосуванням зброї або інших предметів, що використовувались як зброя, а так само активна участь у масових безпорядках.

За частиною 2 цієї статті покарання може бути визначене в межах від 10 до 15 років за ті ж дії, якщо вони притягли загибель людей або інші тяжкі наслідки.

У статті 183 КК України передбачена кримінальна відповідальність за втечу з місця позбавлення волі; в ст. 1831 КК України — за ухилення від відбування покарання у вигляді позбавлення волі засудженого, якому дозволяється короткостроковий виїзд за межі місця позбавлення волі; у ст. 1833 — за злісну непокору вимогам адміністрації виправно-трудової установи; у ст. 1834 — за незаконну передачу заборонених предметів особам, яких тримають у ВТУ, слідчих ізоляторах, лікувально-трудових і лікувально-вихов-них профілакторіях; у ст. 184 – за втечу з спеціалізованої лікувальної установи; у ст. 1961 – за злісне порушення правил адміністративного нагляду та ін.

Як правило, засудження особи, позбавленої волі, за вчинення нового злочину тягне за собою направлення до УВП більш строгого режиму або до тюрми.