§ 2. Правове становище засуджених до позбавлення волі

Норми кримінально-виконавчого права детально регламентують правове становище засудженого до позбавлення волі. Окремі з них безпосередньо обмежують його загальні громадянські права, інші — вносять в них певні зміни, деякі — встановлюють спеціальні права і обов'язки. І все ж норми кримінально-виконавчого права далеко не повністю визначають правове становище засудженого до позбавлення волі. Так, наприклад, норми кримінально-виконавчого права майже не стосуються питання про основні права і обов'язки громадян, закріплені в Конституції України, стосовно до осіб, які відбувають позбавлення волі. Залишаються за межами правового регулювання і багато які відносини в галузі сім'ї та шлюбу, успадкування і т.ін. Тому, визначаючи правове становище засудженого до позбавлення волі, необхідно передусім виходити із сутності даного виду покарання.

Позбавлення волі за своєю сутністю означає або повне позбавлення, або істотне обмеження на період виконання покарання тих або інших основних (конституційних) і громадянських прав і свобод. Причому це значною мірою стосується основних (конституційних) прав і свобод.

Відповідно до інтересів громадян і з метою закріплення державного ладу Конституція України гарантує громадянам свободу слова, свободу друку, свободу зборів і мітингів, вуличних походів і демонстрацій. Природно, що із сутності даного виду покарання випливає, що засуджені позбавлені таких свобод. Надання їх несумісне з режимними вимогами, бо це могло б використовуватися з антисуспільною метою, що істотно перешкоджало б виправленню засуджених. Звичайно, засуджені до позбавлення волі можуть виступати на зборах і дописувати в багатотиражні і стінні газети. Але всі збори і друк засуджених організується і контролюється адміністрацією УВП. З тих же міркувань засуджені позбавлені права об'єднання в громадські організації: професійні спілки, інші громадські об'єднання. Їх самодіяльні організації — це не ті організації громадян, про які йдеться у ст. 36 Конституції України. Вони створюються винятково для поліпшення виховного впливу на засуджених, їх організація і функціонування, а також склад цілковито залежать від розсуду адміністрації УВП (ст. 57, 58 ВТК України).

Засудженим до позбавлення волі не може бути надане і найважливіше конституційне право — обирати і бути обраним народним депутатом. Згідно зі ст. 76 Конституції України "не може бути обраним до Верховної Ради України громадянин, який має судимість за вчинення умисного злочину, якщо ця судимість не погашена і не знята у встановленому законом порядку”.

Згідно зі ст. 4 Закону України "Про вибори народних депутатів України”[49], "здійснення виборчого права припиняється для осіб, яких тримають за вироком суду в місцях позбавлення волі, на час перебування у цих місцях”. У цьому ж законі встановлюється загальне правило, обов'язкове для всіх громадян України: "Не може бути обраним депутатом громадянин, який має судимість за вчинення навмисного злочину, якщо ця судимість не погашена і не знята у встановленому законом порядку”.

Не може бути поширене на розглядувану категорію засуджених і конституційне право про недоторканність житла і таємниці листування (ст. 30 Конституції України проголошує: "Кожному гарантується недоторканність житла. Не допускається проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку інакше як за вмотивованим рішенням суду. У невідкладних випадках, пов'язаних із врятуванням життя людей та майна чи з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину, можливий інший, встановлений законом, порядок проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду і обшуку”, а ст. 31 — "Кожному гарантується таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції. Винятки можуть бути встановлені лише судом у випадках, передбачених законом, з метою запобігти злочинові чи з'ясувати істину під час розслідування кримінальної справи, якщо іншими способами одержати інформацію неможливо”).

Право недоторканності особи обмежується тим, що в будь-який момент засуджений може бути обшуканий, його речі, спальне місце — оглянуті. Вся кореспонденція засуджених проходить цензуру, а посилки, що надходять до них, передачі і бандеролі — огляд (ст. 28 ВТК України). Однак у питанні про листування засуджених є одне істотне вилучення: за ними в повному обсязі зберігається право звертатися зі скаргами, заявами і листами до всіх органів державної влади і управління, в органи прокуратури і суду — у всі державні та суспільні організації і до службових осіб. Пропозиції, заяви і скарги засуджених направляються відповідно до Правил внутрішнього розпорядку установ виконання покарання за належністю і дозволяються у встановленому законом порядку. Пропозиції, заяви і скарги, що адресовані прокурору, переглядові не підлягають і не пізніше ніж в добовий термін направляються за приналежністю. Про результати розгляду пропозицій, заяв і скарг оголошується засудженим під розписку (ст. 44 ВТК України).

Засуджені, як і всі громадяни України, згідно зі ст. 35 Конституції України мають право на свободу світогляду і віросповідання. Це право охоплює свободу сповідати будь-яку релігію або не сповідати жодної, безперешкодно відправляти одноособово або колективно релігійні культи і ритуальні обряди, провадити релігійну діяльність.

Здійснення цього права може бути обмежене законом тільки в інтересах охорони громадського порядку, здоров'я і моральності населення або захисту прав і свобод інших громадян.

Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа — від церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов'язкова.

Ніхто не може бути звільнений від своїх обов'язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань. У випадку якщо виконання військового обов'язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов'язку має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою.

Щоправда, умови тримання засуджених у місцях позбавлення волі об'єктивно не дозволяють у повному обсязі здійснювати своє віросповідання.

В установах виконання покарання всім релігійним концесіям надана можливість працювати без будь-яких обмежень. Однак засуджених більше всього притягує до себе православна церква, вочевидь, не останню роль відіграють тут народні традиції. Священники православної церкви періодично відправляють в колоніях різноманітні церковні обряди. Багато хто з засуджених проходить обряди хрещення; урочисто провадиться одруження за церковними канонами.

Сутністю позбавлення волі, а також безпосередньо нормами кримінально-виконавчого права значною мірою обмежені конституційні права громадян на працю (ст. 43 Конституції України), на відпочинок (ст. 45 Конституції України), на освіту (ст. 53 Конституції України), на достатній життєвий рівень для себе і своєї родини, що включає достатнє харчування, одяг, житло (ст. 48 Конституції України), на соціальний захист — право на забезпечення їх у випадку повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття через незалежні від них обставини, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом (ст. 46 Конституції України).

Бажано відразу визначити одну надто цікаву особливість чинної Конституції України.

Конституція України має пряму дію і обов'язкова до виконання всіма державними органами, службовими особами, суспільними організаціями, громадянами, а закріплені в ній права і свободи підлягають судовому захисту. У буквальному сенсі пряма дія Конституції України означає обов'язковість застосування її положень всупереч і незалежно від видання будь-яких правових приписів окремих законів. Іншими словами, статті Конституції України вважаються безпосередніми регуляторами правовідносин, джерелами прав і обов'язків сторін. Заявники, позивачі, відповідачі, обвинувачі і захисники можуть прямо посилатися на положення тієї або іншої статті Конституції України в юридичних документах і виступах, а суди, службові особи виконавчої влади та інші правозастосовники зобов'язані віддавати перевагу нормам Конституції України перед положеннями інших законів і підзаконних актів. Наслідками відступання від цього правила є скасування рішень, що прийняті вищими судовими та адміністративними інстанціями, застосування до винних встановленої за протиправну поведінку різної відповідальності (громадської, дисциплінарної, адміністративної, цивільної, кримінальної).

Розглянемо тепер, у чому конкретно обмежуються засуджені до позбавлення волі в конституційних правах?

Праця засуджених у місцях позбавлення волі виступає не тільки як один із основних заходів виховного впливу на засуджених, але й як засіб спокути за вину перед суспільством і своїми близькими через вчинений злочин. За діючим раніше законодавством на засуджених покладався обов'язок працювати. Зараз у ст. 49 ВТК України йдеться про те, що "кожен засуджений п о в и н е н (роз-бивка моя. - Авт.) працювати”, що пов'язано з відомими докорінни-ми перетвореннями у національній економіці і переходом на ринкові відносини. Проте в цій же статті підкреслюється, що адміністрація ВТУ має забезпечувати притягнення засуджених до суспільно корисної праці з урахуванням їх працездатності і, щомога, спеціальності.

Засуджені залучаються до праці, як правило, на виробництві цих установ, а в окремих випадках - на контрагентній основі на державних або інших форм власності підприємствах, за умови забезпечення належної їх охорони та ізоляції. Засудженим чоловікам віком понад шестидесяти років, жінкам - понад п'ятидесяти п'яти років, інвалідам першої і другої груп, хворим на активну форму туберкульозу, жінкам з вагітністю понад чотири місяці, жінкам, які мають дітей у будинках дитини при установах виконання покарання, дозволяється працювати за їх бажанням і з урахуванням висновку лікарської комісії установи виконання покарання. Хоча праця засуджених до позбавлення волі і підпорядкована загальним принципам організації праці в Україні (оплата відповідно до якості і кількості, охорона праці і техніка безпеки, особливі умови праці жінок і неповнолітніх), але вона поєднується і з низкою обмежень у правах. Так, засуджений не сам обирає вид трудової діяльності, а працює за вказівкою адміністрації; тривалість робочого дня дещо збільшена. У вихідні і святкові дні засудженим надається відпочинок, але щорічні відпустки їм не надаються.

Державне соціальне страхування в цілому на них не поширюється. Проте особи, які втратили працездатність під час відбування покарання, після звільнення їх від покарання, як зазначається у ст. 51 ВТК України, мають право на пенсію і на відшкодування збитків у випадках і в порядку, встановлених законодавством України. Щодо виплати раніше нарахованої пенсії, то виплата її не припиняється і у випадку позбавлення волі пенсіонера (ст. 89 Закону України "Про пенсійне забезпечення” від 05.11.1991 р.). У випадку хвороби або втрати працездатності вони мають право на медичне обслуговування, для чого в усіх колоніях і тюрмах створюються лікувальні установи, які організують і здійснюють лікувально-профілактичну і санітарно-протиепідемічну діяльність, керуючись законодавством про охорону здоров'я. Порядок надання допомоги особам, позбавленим волі, медичного обслуговування, організації і проведення санітарного нагляду, використання лікувально-профілактичних і санітарно-профілактичних установ органів охорони здоров'я і притягнення для цієї мети їх медичного персоналу визначається МВС України і Міністерством охорони здоров'я України.

Згідно з загальним положенням термін праці засуджених у період відбування ними покарання у вигляді позбавлення волі до трудового стажу не зараховується, крім випадків, спеціально передбачених у законі. Із цього загального положення у ч. 2 ст. 33 ВТК України передбачене вилучення: "За умови сумлінної роботи і зразкової поведінки засудженим, які відбули покарання в колоніях-поселеннях всіх видів, суд за спільним клопотанням органу, що відає виконанням покарання, і спостережної комісії при органах місцевого самоврядування може включити час їх роботи в колоніях-поселеннях до загального трудового стажу”.

В установах виконання покарання широко розвинена система загальної освіти і професійного навчання.

Відповідно до ст. 53 Конституції України кожен має право на освіту. Повна загальна середня освіта є обов'язковою. Держава забезпечує доступність і безплатність дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах; розвиток дошкільної, повної загальної середньої, позашкільної, професійно-технічної, вищої і післядипломної освіти, різних форм навчання; надання державних стипендій і пільг учням і студентам.

Громадяни мають право безкоштовно набути вищу освіту в державних і комунальних навчальних закладах на конкурсній основі.

Громадянам, які належать до національних меншин, згідно з законом гарантується право на навчання рідною мовою або на вивчення рідної мови в державних і комунальних навчальних закладах або через національні культурно-просвітні товариства.

Сьогодні загальна обов'язкова середня освіта на засуджених не поширюється. Згідно зі ст. 59 ВТК України в установах виконання покарання для засуджених, які не мають початкової освіти, створюються загальноосвітні школи першого ступеня або консультаційні курси.

Засудженим, які бажають підвищити свій загальноосвітній рівень в основній і старшій школі, незалежно від віку, створюються умови для самоосвіти, надається можливість навчання в середніх загальноосвітніх школах або консультаційних пунктах УВП.

У виховно-трудових колоніях створюються середні загальноосвітні школи трьох ступенів. Засуджені, які навчаються в них, забезпечуються безкоштовно підручниками, зошитами і письмовим приладдям.

Постійне знаходження їх у місцях позбавлення волі позбавляє права на заочне навчання у вищих і середніх спеціальних навчальних закладах. Таке право мають лише засуджені, які відбувають покарання в усіх видах колоній-поселеннях.

Відповідно до ст. 60 ВТК України, організація загальноосвітнього навчання осіб, позбавлених волі, здійснюється згідно з Законом України "Про освіту” і в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Для складання іспиту учні-засуджені звільнюються від роботи на строк, передбачений трудовим законодавством і Законом України "Про освіту”. Заробітна плата їм за цей час не нараховується, харчування надається безкоштовно.

В установах виконання покарання для засуджених організується професійне навчання, що є обов'язковим для засуджених у віці до 40 років, які не мають робітничої професії, за якою вони можуть бути працевлаштовані в даній установі, обов'язковою є їх підготовка на курсах професійного навчання на виробництві (ст. 59 ВТК України). Засуджені, які мають спеціальність, є вправі підвищувати свою виробничу кваліфікацію, а також набувати нової спеціальності. Це заохочується і враховується при визначенні ступеня виправлення засуджених.

Цивільні права і обов'язки засуджених до позбавлення волі обмежені меншою мірою, ніж права конституційні. Засуджені продовжують залишатися суб'єктами цивільних прав і обов'язків, хоча їх дієздатність, правоздатність і можливість здійснення деяких суб'єктивних прав дещо обмежені.

Залишаючись суб'єктами права власності, засуджені обмежені в праві користування, володіння і розпорядження певними видами майна. Майном, що залишилося за місцем проживання, вони можуть розпоряджатися через представників за дорученням, завіреним адміністрацією УВП. Щодо майна, наявного при них, вони не можуть складати угоди (купівлі, продажу, застави, дарування, обміну) з іншими засудженими. Засудженим на руки гроші не видаються. Продукти харчування і предмети першої необхідності вони можуть придбати в обмеженій кількості та асортименті по безготівковому розрахунку в ларьках (крамницях) УВП. Складання інших угод, купівлі-продажу в колоніях і тюрмах заборонено.

Позбавлення волі не припиняє родинно-шлюбних відносин, не позбавляє засудженого батьківських прав і не звільнює його від цих обов'язків.