§2. Види запобіжних заходів

  Підписка про невиїзд. Підписка про невиїзд полягає в тому, що підозрюваний або обвинувачений дає письмове зобов'язання не відлучатися з місця постійного проживання або з місця тимчасового знаходження без дозволу слідчого чи суду.

Якщо підозрюваний або обвинувачений порушить дану ним підписку про невиїзд, то її можна замінити на більш суворий запобіжний захід, про що підозрюваному або обвинуваченому повинно бути оголошено (ст. 151 КПК).

Як правило, підписка про невиїзд застосовується в справах про нетяжкі кримінальні злочини як альтернатива арешту. При обранні цього запобіжного заходу органи, які ведуть процес, психологічно впливають на свідомість обвинуваченого (підозрюваного) з урахування моральних якостей особи, адже доцільно застосовувати такі запобіжні заходи, які найбільш вдало поєднують у собі примус і переконання.

Строк дії підписки про невиїзд законом неврегульований, і вона має силу аж до виконання вироку суду, який вступив у законну силу, або ж якщо виникли підстави для відміни повністю чи зміни її на більш суворий запобіжний захід.

Слід відрізняти підписку про невиїзд від підписки про зобов'язання з'являтися до слідчого або в суд.

Особиста порука. Особиста порука полягає в тому, що особи, які заслуговують довір'я, дають письмове зобов'язання про те, що вони ручаються за належну поведінку та явку обвинуваченого за викликом і зобов'язуються при необхідності доставити його в органи дізнання, попереднього слідства чи в суд на першу про те вимогу (ст. 152 КПК).

Число поручителів визначає слідчий, але їх повинно бути не менше двох. Поручителя повідомляють про суть справи, по якій обирається запобіжний захід, і попереджають про те, що коли обвинувачений, щодо якого обраний даний запобіжний захід, буде ухилятися від слідства і суду, то на поручителя може бути накладене грошове стягнення. Крім грошового стягнення до поручителів можуть бути застосовані і засоби громадського впливу. Питання про направлення матеріалів відносно поручителів до суду або на розгляд громадськості вирішує орган, у провадженні якого перебуває кримінальна справа, з урахуванням конкретних обставин, особистих якостей поручителів, наслідків, що настали через невиконання поручителем своїх зобов'язань. У разі, якщо порука була прийнята з метою сприяти обвинуваченому ухилитися від правосуддя, поручителі можуть бути притягнуті до кримінальної відповідальності за приховування злочину (ст. 186 КК). При відмові поручителів від взятого на себе зобов'язання особисту поруку слід замінити іншим запобіжним заходом.

Особиста порука грунтується на тому, що за поведінку обвинуваченого (підозрюваного) відповідають інші особи. Поручителі, як правило, мають особисті чи службові зв'язки з особою, за яку вони поручились, і морально можуть впливати на неї.

Порука громадської організації або трудового колективу. Порука громадської організації або трудового колективу полягає у винесенні зборами громадської організації або трудового колективу підприємства, установи, організації, колгоспу, цеху, бригади постанови про те, що дана організація або трудовий колектив ручається за належну поведінку та своєчасну явку обвинуваченого до органу дізнання, слідчого і в суд. Громадська організація або трудовий колектив трудящих повинні бути ознайомлені з характером обвинувачення, пред'явленого особі, що віддається на поруки (ст. 154 КПК).

3розуміло, що цей запобіжний захід слід застосовувати в тих випадках, коли немає підстав вважати, що обвинувачений (підозрюваний) порушить його і ухилиться від слідства і суду або що він буде приховувати сліди злочину чи вчинить новий злочин. Ініціатива обрання цього запобіжного заходу може виходити як від обвинуваченого (підозрюваного), так і від громадської організації чи колективу трудящих.

Про обрання запобіжного заходу в формі поруки громадської організації або колективу трудящих складається мотивована постанова, яка має бути оголошена обвинуваченому (підозрюваному) і тій громадській організації, яка взяла на себе громадську поруку.

Рішення про поруку приймається на правомочних зборах членів організації або трудового колективу ( не менше 2/3 членів громадської організації), якщо за поруку голосувала більшість учасників зборів. Таке рішення має право прийняти і виборний орган громадської організації. Правовим документом, що підтверджує рішення колективу, громадської організації, є протокол загальних зборів (засідання виборного органу). Протокол перевіряється слідчим та приєднується до кримінальної справи. Про задоволення або відхилення клопотання виноситься мотивована постанова, яка сповіщається громадському поручителю. Громадська організація не несе відповідальності, якщо обвинувачений (підозрюваний) вчинить дії, для попередження яких застований цей запобіжний захід, але кожний факт порушення громадської поруки повинен бути предметом громадського обговорення.

Застава. Застава полягає у внесенні на депозит органу попереднього розслідуваняя або суду підозрюваним, обвинуваченим, підсудним, іншими фізичними чи юридичними особами грошей або передачі їм інших матеріальних цінностей з метою забезпечення належної поведінки, виконання зобов'язань не відлучатися з місця постійного проживання або з місця тимчасового знаходження без дозволу слідчого чи суду, явки за викликом до органу розслідування чи суду особи, щодо якої застосовано запобіжний захід (ст.1541 КПК). Застава є одним з ефективних засобів, що спирається на економічну заінтересованість у збереженні грошової суми або цінностей і на моральні зобов'язання обвинуваченого перед іншими особами або організаціями, які внесли заставу. За своїм змістом застава спрямована на досягнення конкретної мети — забезпечити явку, неухилення обвинуваченого, підозрюваного від слідства і суду. Крім того, можлива мета застосування застави — виконання вироку в частині майнових стягнень. Можливість застосування в національному законодавстві такого запобіжного заходу як застава зумовлюється тим, що застава є розумним правовим засобом, який при мінімальних обмеженнях особистих прав громадян забезпечує належну поведінку обвинуваченого (підозрюваного).

Державний примус у процесі застосування застави і майнової поруки породжується реальною загрозою втрати обвинуваченим (заставодавцем ) майна, грошей, цінностей, які є предметом застави, у разі невиконання обвинуваченим зобов'язань явки за викликом до органу слідства чи суду. Свобода обвинуваченого, підозрюваного, підсудного при застосуванні цього запобіжного заходу обмежується шляхом загрози майнових втрат, оскільки внесені на депозит суду гроші чи цінності можуть бути звернені на користь держави (ст. 1541 КПК). Тому, на наш погляд, вона є більш дійовим запобіжним заходом, ніж підписка про невиїзд.

Застава є засобом забезпечення неухилення особи від органів кримінального судочинства. Причому це неухилення забезпечується не прямо, як це має місце при затриманні чи взятті під варту, а через економічні, майнові важелі. Економічні мотиви, що примушують обвинуваченого виконувати зобов'язання по явці і неухиленню від органів кримінального процесу, мабуть, можна назвати найбільш доцільними.

При застосуванні такого запобіжного заходу як застава забезпечуються також права осіб, яким було спричинено майнову, моральну шкоду вчиненим злочином, оскільки відповідно до ст. 1541 КПК застава, внесена підозрюваним, обвинуваченим, підсудним, може бути звернена судом на виконання вироку в частині майнових стягнень.

Застава як запобіжний захід не має негативного впливу на інтереси кримінального судочинства, оскільки застосування вказаного запобіжного заходу можливе тільки щодо тих осіб, позбавлення свободи яких як запобіжний захід за обставинами справи не є обов'язковим.

Підставами для застосування застави є укладення між судом і органом слідства, з одного боку, і обвинуваченим (третьою особою), з іншого, угоди про застосування застави, що можливо лише на добровільних засадах.

Для обрання застави як запобіжного заходу необхідне дотримання таких положень: 1) добровільність волевиявлення обвинуваченого (підозрюваного) при застосуванні застави; 2 ) роз'яснення заставодавцю прав і обов'язків, що випливають з акту застосування розглядуваного запобіжного заходу; 3) винесення постанови (ухвали) про застосування застави органом, який застосовує запобіжний захід; 4) з урахуванням обставин справи орган, який застосував запобіжний захід, виходячи з обставин справи, встановлює розмір застави; 5) обвинувачений бере на себе зобов'язання здійснювати або не здійснювати конкретні дії — з'являтися за викликом особи, яка проводить дізнання, слідчого, прокурора, суду або не ухилятися від явки за викликом цих осіб; 6) заставодавець зобов'язується внести заставу — певну суму грошей (або інших матеріальних цінностей) — на депозит суду у порядку майнового забезпечення явки обвинуваченого за викликом особи, яка проводить дізнання, слідчого, прокурора, суду; 7) заставодавець дає згоду на звернення застави на користь держави постановою судді або ухвалою суду при порушенні обвинуваченим взятих на себе зобов'язань по неухиленню від явки, а також дає згоду на звернення судом застави у виконання вироку в частині майнових стягнень.

Процедура вибору і застосування запобіжного заходу у вигляді застави полягає у складанні двох процесуальних документів - постанови (рішення) про застосування запобіжного заходу і протоколу про прийняття застави. У постанові про застосування запобіжного заходу вказується прізвище, ім'я, по батькові, вік, місце народження обвинуваченого, вчинений ним злочин, стаття кримінального закону, яка передбачає даний злочин, обраний запобіжний захід і підстави його обрання. Крім того, у постанові повинно вказуватись місце і час винесення постанови, посада особи, яка виносить постанову, її прізвище, справа, за якою проводиться слідство, обгрунтування прийнятого рішення.

Застава приймається у вигляді банківського документа про сплату потрібної грошової суми на депозит органу попереднього слідства або суду, що фіксується особою, яка провадить дізнання, слідчим, прокурором і судом у протоколі про прийняття застави. Протокол і банківський документ про прийняття застави повинні бути приєднані до матеріалів кримінальної справи, а копія протоколу вручена заставодавцю.

Підставою для складання протоколу про прийняття застави є подання заставодавцем банківського документа про сплату потрібної грошової суми або передачі ним інших матеріальних цінностей на депозит органу попереднього слідства або суду. У функції дізнавача, слідчого, прокурора, судді входить прийняття не заставних сум, а банківських документів про внесення застави на депозит суду.

Вибір і застосування застави як запобіжного заходу, по суті справи, супроводжується укладанням двостороннього або тристороннього акта, своєрідної угоди між органом досудового слідства і судом та обвинуваченим (заставодавцем). Даний договір вважається укладеним, коли між вказаними суб'єктами досягнута згода по всіх суттєвих пунктах, зазначених у статті 1541 КПК. Угода набирає форми постанови (рішення) органу попереднього слідства або суду.

У той же час підставу застосування застави слід відрізняти від умов її застосування. Умовами застосування застави є: можливість обвинуваченого (третьої особи) внести заставу; добровільна згода обвинуваченого (підозрюваного) на вступ до процесу третьої особи як заставодавця; ступінь суспільної небезпечності злочину; наявність обставин, які вказують на необхідність зміни запобіжного заходу взяття під варту на заставу ( стан здоров'я, вік, наявність утриманців, продовження обвинуваченим навчання тощо). Наявність вказаних умов впливає на вибір форми застави і на момент застосування застави.

Закон вказує, що крім підозрюваного і обвинуваченого заставодавцем можуть бути треті особи, а також юридичні особи. Разом з тим необхідно зазначити, що вказані особи обмежені у своїх правах при внесенні суми застави. Так, якщо обвинувачений чи підозрюваний перебувають під вартою або затримані у порядку статей 106 і 115 КПК, то вони не мають можливості самостійно внести заставу. Виходячи із специфіки діяльності державних підприємств, установ, організацій, вони не мають права бути заставодавцями, оскільки використання коштів крім їх цільового призначення не допускається. На це звернув увагу Пленум Верховного Суду України у своїй постанові від 26 березня 1999 року № 6 "Про практику застосування судами застави як запобіжного заходу”: суди не можуть приймати заставу від державних підприємств, установ, організацій. Разом з тим до числа організацій, які мають право вносити заставу із власних коштів, належать громадські організації, спільні підприємства, господарські товариства та інші приватні підприємства різних організаційно-правових форм.

Якщо заставодавцем є не сам обвинувачений, а інша особа чи організація, то вони повинні бути повідомлені про суть справи, за якою обирається даний запобіжний захід, про ті правові наслідки та відповідальність, які можуть настати у разі невиконання зобов'язання. Закон не розкриває порядку виконання заставодавцем зобов'язання по явці обвинуваченого.

Залежно від суб'єкта внесення застави є відмінності у процесуальному порядку її застосування і не однаковими є наслідки за порушення умов запобіжних заходів. При застосуванні застави, яка вноситься обвинуваченим, останній підлягає примусу майнового характеру, внаслідок чого належна поведінка забезпечується ризиком майнової втрати. Коли ж застава вноситься третьою особою, ніяких майнових втрат, навіть при неналежній поведінці, обвинувачений не несе і примусити його до належної поведінки може лише зобов'язання перед заставодавцем, яке має немайновий характер. Закон встановив, що заставодавець втрачає заставну масу у тому разі, якщо він не забезпечить явку обвинуваченого за викликом дізнавача, слідчого, прокурора, суду.

Закон не передбачає будь-яких обмежень щодо застосовування застави. За змістом ст.1541 КПК даний запобіжний захід може застосовуватись по відношенню до всіх категорій осіб, які притягаються до кримінальної відповідальності, незалежно від тяжкості злочину, у вчиненні якого вони підозрюються чи обвинувачуються.

Вирішення питання про обрання чи необрання застави як запобіжного заходу, так само як і інших запобіжних заходів, відповідно до закону повністю залежить від внутрішнього переконання слідчого, прокурора чи суду і застосовується у кожному конкретному випадку залежно від характеру та ступеня тяжкості злочину, даних про особу, притягнуту до кримінальної відповідальності, а також інших обставин.

Досить складним є питання про предмет застави. На практиці предметом застави переважно є гроші в національній валюті України. Переліку майна, яке може бути предметом застави, закон не містить, що утруднює досягнення згоди між обвинуваченим, підозрюваним і органами, які ведуть процес, при обранні запобіжного заходу, що розглядається. Крім того, заставлене майно в подальшому відіграє істотну роль при забезпеченні майнових вимог цивільного позивача.

Що стосується розміру застави, то в кожному конкретному випадку він визначається органом, який застосовує запобіжний захід, з урахуванням тяжкості вчиненого злочину, особи обвинуваченого і матеріального становища заставодавця.

Взяття під варту ( арешт ). Взяття під варту — це запобіжний захід, який полягає в позбавленні волі на певний строк обвинуваченого (підозрюваного), підсудного і утримання їх у місцях попереднього ув'язнення.

Застосування цього запобіжного заходу суттєво обмежує права людини і в першу чергу право на свободу та особисту недоторканність, яка гарантована Конституцією України (ст. 29), Загальною декларацією прав людини (ст. 9), Європейською конвенцією про захист прав і основних свобод людини (ст. 5). Положення про те, що ніхто не може бути підданий безпідставному арешту чи триманню під вартою і не може бути позбавлений свободи інакше як за таких підстав і відповідно до такої процедури, яка врегульована (встановленна) законом, є міжнародним стандартом, закріпленим у низці міжнародних документів з прав людини.

Правові основи взяття під варту встановлені Конституцією України (ст. 29), статтями 148, 155, 156, 157 КПК, Законами України "Про попереднє ув'язнення", "Про прокуратуру" ( ст.31).

Відповідно до ст. 29 Конституції України "ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановленних законом”. Разом с тим протягом п'яти років після набуття чинності Конституцією зберігається існуючий порядок арешту, тримання під вартою (п. 13 Перехідних положень).

Взяття під варту застосовується до обвинуваченого (підсудного), у виняткових випадках — до особи, підозрюваної у вчиненні злочину, і до пред'явлення їй обвинувачення. У цьому разі обвинувачення повинно бути пред'явлене не пізніше десяти діб з моменту застосування запобіжного заходу. Якщо в цей строк обвинувачення не буде пред'явлено, запобіжний захід скасовується (ч. 4 ст. 148 КПК).

Взяття під варту як запобіжний захід застосовується у справах про злочини, за які законом передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк понад один рік. У виняткових випадках цей запобіжний захід може бути застосовано в справах про злочини, за які законом передбачено покарання у вигляді позбавлення волі і на строк не більше одного року (ч. 1 ст. 155 КПК ) (наприклад, вчинення такого злочину особливо небезпечним рецидивістом; порушення запобіжного заходу, не пов'язаного з позбавленням волі; продовження злочинної діяльності та ін.).

Однак вчинення особою злочину, за який передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк більше одного року, не означає, що до нього автоматично повинно бути застосовано взяття під варту. Необхідна також одна з підстав обрання запобіжного заходу, передбачених ст. 148 КПК: наявність достатніх даних вважати, що обвинувачений (підозрюваний), перебуваючи на волі, скриється від слідства і суду, або перешкодить встановленню істини в кримінальній справі, або займатиметься злочинною діяльністю. Запобіжний захід також може бути застосований для забезпечення виконання вироку.

Важливе значення при обранні цього запобіжного заходу має також оцінка обставин, наведених у ст. 150 КПК, — тяжкості вчиненого злочину, особи обвинуваченого (підозрюваного), його віку, стану здоров'я, сімейного стану.

Таким чином, для обрання запобіжного заходу — взяття під варту — необхідна, як правило, сукупність підстав та умов, передбаченных ст. 148 КПК і ч. 1 ст. 155 КПК.

Виняток складають особи, обвинувачені (підозрювані) у вчиненні тяжких злочинів, перелік яких міститься в ч. 2 ст. 155 КПК, оскільки взяття під варту може бути застосовано до них з мотиву самої тільки небезпечності злочину. Закон у цьому випадку презюмує, що саме тяжкість вчиненого злочину може спонукати обвинуваченого сховатись, заважати встановленню істини по кримінальній справі і перешкоджати виконанню вироку.

Постанова слідчого про обрання запобіжного заходу — взяття під варту — повинна бути санкціонована прокурором. При вирішенні питання про санкцію на арешт прокурор зобов'язаний ретельно ознайомитись з усіма матеріалами, що містять підстави для взяття під варту, і в необхідних випадках особисто допитати підозрюваного або обвинуваченого, а неповнолітнього підозрюваного чи обвинуваченого — у всіх випадках (ст. 157 КПК). Предметом допиту є обставини, пов'язані з обранням запобіжного заходу та пред'явленим обвинуваченням. Як правило, допит обвинуваченого (підозрюваного) здійснюється в тих випадках, коли у прокурора виникають сумніви щодо обгрунтованості і необхідності арешту. Допит прокурором всіх осіб, які можуть бути заарештовані (така практика все частіше зустрічається в останній час), не суперечить закону і, більше того, є гарантією недопущення незаконного чи необгрунтованого взяття під варту, обрання цього запобіжного заходу лише в тих випадках, коли є вказані у законі підстави та застосування іншого запобіжного заходу є нееффективним. При вирішенні питання щодо санкціонування арешту прокурор також повинен враховувати доцільність ізоляції особи, необхідність обмеження її особистої свободи, оскільки "взяття під варту осіб, котрі чекають судового розгляду, не повинно бути загальним правилом” (п. 3 ст. 9 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права 1966 року).

До неповнолітніх взяття під варту може застосовуватися лише у виняткових випадках, коли це викликається тяжкістю вчиненого злочину, при наявності підстав і в порядку, що встановлені статтями 148, 155, 157 КПК. При вирішенні питання про арешт неповнолітніх враховуються також і обставини, перераховані в ст. 433 КПК.

У деяких випадках для застосування запобіжного заходу — взяття під варту — закон встановив особливі гарантії особистої недоторканності.

Так, Президент України користується правом недоторканності на час виконання повноважень. Питання про притягнення народного депутата України до кримінальної відповідальності, його затримання, арешт або застосування заходів адміністративного стягнення, що накладаються у судовому порядку, не може бути вирішено без згоди Верховної Ради України. Право внесення подання для одержання згоди Верховної Ради належить виключно Генеральному прокуророві України (статті 27 і 28 Закону України "Про статус народного депутата України)1. До винесення обвинувального вироку судом суддя не може бути затриманий або заарештований без згоди Верховної Ради України (ст. 13 Закону України "Про статус суддів”)2.

Крім того, користуються імунітетом окремі категорії іноземних громадян. Відповідно до ст. 29 Віденської конвенції про дипломатичні зносини особа дипломатичного агента є недоторканною. Вона не підлягає арешту чи затриманню в будь-якій формі. Це означає, що дипломатичний представник не може бути підданий ніякій формі затримання (адміністративного, кримінально-процесуального в порядку статей 106, 115 КПК) або арешту (адміністративного чи запобіжного заходу у кримінальному процесі).

Право санкціонувати арешт належить прокурорам, переліченим в ч. 2 ст. 157 КПК. До них належать Генеральний прокурор України, прокурори Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя, прирівняні до них прокурори та їх заступники, міські, районні, інші прирівняні до них прокурори. Таке право надається також заступникам прокурорів міст і районів з населенням понад 150 тисяч, якщо це обумовлено спеціальним наказом Генерального прокурора України.

Постанова про обрання запобіжного заходу — взяття під варту — має юридичну силу і підлягає виконанню лише за умови санкціонування прокурором. На постанові прокурор ставить свій підпис, печатку і дату арешту. Постанова про обрання запобіжного заходу і мотиви арешту оголошуються обвинуваченому (підозрюваному) під розписку. В постанові також зазначається під розписку обвинуваченого про те, що йому роз'яснено порядок оскарження санкції на арешт.

Відмова прокурора в дачі санкції викладається в письмовій формі і приєднується разом з постановою до кримінальної справи та наглядного провадження.

Якщо у обвинуваченого, щодо якого як запобіжний захід обрано взяття під варту, є неповнолітні діти, які залишаються без нагляду, слідчий зобов'язаний передати їх під опіку родичів або інших осіб чи установ. Про вжиті заходи слідчий письмово повідомляє прокурора, а також заарештовану особу, а копію листа приєднує до справи. Якщо у особи, взятої під варту, майно або житло залишається без нагляду, слідчий зобов'язаний вжити заходів до їх охорони (статті 159, 160 КПК).

Порядок тримання осіб, взятих під варту, передбачається Законом України "Про попереднє ув'язнення”. Установами для тримання осіб, щодо яких як запобіжний захід обрано взяття під варту, є слідчі ізолятори Державного департаменту України з питань виконання покарань і Служби безпеки України, а також тюрми Державного департаменту України з питань виконання покарань, що виконують і функції слідчих ізоляторів. В окремих випадках, при необхідності проведення слідчих дій, ці особи можуть перебувати в ізоляторах тимчасового тримання або на гауптвахті1.

Якщо особи, які відбувають покарання в місцях позбавлення волі чи дисциплінарних батальйонах, притягуються до кримінальної відповідальності за вчинення іншого злочину і по відношенню до них як запобіжний захід обрано тримання під вартою, то вони за постановою особи, що проводить розслідування, можуть утримуватись у штрафному ізоляторі виправно-трудової колонії або в дисциплінарному ізоляторі виховно-трудової колонії або на гауптвахті.

Про арешт підозрюваного або обвинуваченого і його місце перебування слідчий, у провадженні якого знаходиться кримінальна справа, зобов'язаний повідомити його дружину (чоловіка) чи іншого родича, а також сповістити за місцем його роботи. Якщо обвинувачений є іноземним громадянином, то постанова про арешт направляється до Міністерства закордонних справ України (ст. 161 КПК).

Обвинувачений (підозрюваний), який тримається під вартою, має право на побачення з захисником без обмеження їх кількості та тривалості (ст. 44 КПК), з родичами або іншими особами — в межах від однієї до двох годин, як правило, не більше одного разу на місяць, з дозволу слідчого (ст. 162 КПК).

Гарантії особистої недоторканності потребують суворого дотримання встановлених законом строків тримання під вартою обвинувачених (підозрюваних).

Тримання під вартою при розслідуванні злочинів у кримінальних справах не може тривати більше двох місяців. Цей строк може бути продовжено районним, міським прокурором, військовим прокурором армії, флотилії, з'єднання, гарнізону та прирівняним до них прокурором у разі неможливості закінчити розслідування та при відсутності підстав для зміни запобіжного заходу — до трьох місяців. Дальше продовження строку може бути здійснене лише через особливу складність справи прокурором Автономної Республіки Крим, області, прокурором міста Києва, військовим прокурором округу, флоту і прирівняним до них прокурором — до шести місяців з дня взяття під варту.

Строк тримання під вартою понад шість місяців може бути продовжений заступником Генерального прокурора України — до одного року і Генеральним прокурором України — до півтора року (ст. 156 КПК).

Дальше продовження строку не допускається, обвинувачений, якого тримають під вартою, підлягає негайному звільненню адміністрацією установи в перший же день закінчення строку, якщо не отримано повідомлення слідчого чи прокурора про закінчення попереднього слідства та пред'явлення його матеріалів для ознайомлення особі, яка тримається під вартою.

Особи, яких звільняють з-під варти, забезпечуються адміністрацією місця попереднього увязнення безплатним проїздом до місця проживання. У необхідних випадках їм видаються грошова допомога, одяг (ст. 20 Закону України "Про попереднє ув'язнення).

Клопотання слідчого про продовження строку тримання обвинуваченого під вартою оформлюється у вигляді мотивованої постанови, в якій зазначаються слідчі дії, виконані у кримінальній справі, докази, зібрані слідчим, слідчі дії, які необхідно виконати в додатковий строк, обгрунтовується необхідність продовження строку обраного запобіжного заходу і відсутність підстав для його зміни. Згідно з наказами Генерального прокурора України, які регулюють порядок продовження строків тримання під вартою, у випадках, коли строк необхідно продовжити більше ніж на два місяці, клопотання повинно бути подано відповідному прокурору за 10 днів до закінчення строку арешту; більше трьох місяців — за 15 днів до закінчення строку; більше шести місяців — за 20 днів до закінчення строку тримання під вартою. Якщо одночасно закінчується строк попереднього слідства, то може бути складена єдина постанова про порушення клопотання про продовження строку попереднього слідства і строку тримання під вартою. Якщо ставиться питання про продовження строку тримання під вартою двох і більше обвинувачених, про це виноситься загальна постанова.

Про продовження строку тримання обвинуваченого під вартою негайно повинна бути письмово інформована адміністрація слідчих ізоляторів.

У разі неможливості закінчити розслідування в повному обсязі у наданий законом строк тримання під вартою і при відсутності підстав для зміни запобіжного заходу Генеральний прокурор України або його заступник дають згоду про направлення справи до суду в частині доказаного обвинувачення. Відносно нерозслідуваних злочинів справа виділяється в окреме провадження і закінчується загальним порядком (ч. 4 ст. 156 КПК).

При поверненні судом на нове розслідування справи, по якій строк тримання обвинуваченого під вартою скінчився, а за обставинами справи запобіжний захід у вигляді тримання під вартою змінений бути не може, продовження строку тримання під вартою провадиться прокурором, який здійснює нагляд за слідством, у межах одного місяця з моменту надходження до нього справи. Дальше продовження зазначеного строку провадиться з урахуванням часу перебування обвинуваченого під вартою до направлення справи до суду в порядку і в межах, встановлених чинним законодавством.

Підставами для звільнення з-під варти є: 1) скасування запобіжного заходу; 2) зміна запобіжного заходу; 3) закінчення передбаченого законом строку тримання під вартою як запобіжного заходу, якщо цей строк не продовжений у встановленому законом порядку. Начальник місця попереднього ув'язнення повинен не пізніше ніж за сім діб до закінчення строку тримання під вартою письмово повідомити про це слідчого, в провадженні якого знаходиться справа, а також прокурора, який здійснює нагляд за його провадженням. У день закінчення строку тримання особи під вартою начальник місця попереднього ув'язнення повідомляє про це прокурора, який здійснює нагляд за дотриманням кримінально-виконавчого законодавства.

Обчислення строків тримання особи під вартою починається з моменту фактичного виконання санкціонованої прокурором постанови про взяття під варту і закінчується датою направлення справи до суду. До строку тримання під вартою не зараховується час ознайомлення обвинуваченого та його захисника з матеріалами кримінальної справи. Матеріали закінченої розслідуванням кримінальної справи повинні бути пред'явлені для ознайомлення обвинуваченому та його захиснику не пізніше як за місяць до скінчення граничного строку тримання під вартою (ч. 5, 6 ст. 156 КПК).

Тримання під вартою є єдиним запобіжним заходом, який зараховується в строк призначеного судом покарання.

Слід зазначити, що розглянуті правила обчислення строків тримання під вартою та їх продовження врегульовані процесуальним законом лише стосовно стадії досудового слідства. В стадії судового розгляду при наявності законних підстав суддя також має право застосувати до підсудного як запобіжний захід взяття під варту, а також замінити на нього менш суворий запобіжний захід, який обрав слідчий. Разом з тим строк тримання підсудного під вартою в стадії судового розгляду законом не передбачений (аж до звернення обвинувального вироку до виконання чи проголошення виправдувального вироку). Вбачається, що з огляду на серйозність правообмежень у даному випадку потребують чіткої законодавчої регламентації строки перебування підсудного під вартою, що дозволить уникнути невиправданого їхнього затягування.

Значним кроком на шляху створення в Україні діючого механізму забезпечення конституційних прав особи в кримінальному судочинстві є створення судового контролю за застосуванням слідчим, прокурором запобіжного заходу — тримання під вартою, відомого законодавству багатьох держав. У країнах з англо-саксонською системою права (Англія, Сполучені Штати Америки) судовий контроль виступає єдиною можливою формою контролю за законністю арешту особи. В країнах континентальної Європи (ФРН, Франція) судовий контроль використовується поряд з наглядом прокуратури.

Процедура оскарження і судового розгляду скарги на незаконне і необгрунтоване тримання під вартою передбачена статтями 236, 2364 КПК.

Скарга може бути подана заарештованим, його захисником, законним представником до районного (міського) суду за місцезнаходженням прокурора, який дав санкцію на арешт. Пленум Верховного Суду України у постанові від 30 вересня 1994 року № 10 "Про деякі питання, що виникають при застосуванні судами законодавства, яке передбачає оскарження до суду санкції прокурора на арешт” роз'яснив, що відповідно до ст. 2363 КПК до суду може бути оскаржена лише санкція прокурора на арешт підозрюваного або обвинуваченого, а не рішення слідчого про застосування як запобіжного заходу взяття під варту, продовження строку тримання під вартою, а так само не рішення суду (судді) про обрання такого запобіжного заходу щодо підсудного1.

Заарештований, його захисник та законний представник мають право оскаржити санкцію прокурора на арешт у будь-який момент розслідування справи до направлення її прокуророві з обвинувальним висновком.

Захисник і законний представник заарештованого подають скаргу до суду безпосередньо. Скарга заарештованого надсилається адміністрацією місця попереднього ув'язнення до відповідного суду протягом доби з часу її подачі, про що одночасно повідомляється прокуророві (ч. 4 ст. 13 Закону "Про попереднє ув'язнення”).

Скарга на санкцію прокурора на арешт розглядається суддею одноособово. Матеріали, на підставі яких була дана санкція на арешт підозрюваного або обвинуваченого, надаються суду прокурором, дії якого оскаржуються, після одержання вимоги. При цьому надсилаються завірені належним чином копії матеріалів, на підставі яких була дана санкція на арешт, у тому числі обов'язково: копії постанов про порушення кримінальної справи, про притягнення як обвинуваченого, обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту, копії протоколів затримання та допиту підозрюваного чи обвинуваченого. В необхідних випадках суддя вправі витребувати інші матеріали, які можуть мати значення при вирішенні скарги, і зокрема, про сімейний стан та стан здоров'я заарештованого тощо.

Прокурор, дії якого оскаржуються, зобов'язаний надіслати витребувані суддею матеріали справи не пізніше наступного дня після надходження такої вимоги.

Скарга призначається до розгляду в триденний строк з моменту одержання матеріалів, на підставі яких дано санкцію на арешт. Про день розгляду скарги суд повідомляє особу, яка її подала, та прокурора, дії якого оскаржуються. Неявка вказаних осіб у судове засідання не є перешкодою для розгляду судом скарги, за винятком тих випадків, коли суд визнає за необхідне вислухати пояснення особи, яка подала скаргу, в тому числі і заарештованого.

Розглянувши скаргу, суддя залежно від того, чи були при дачі санкції на арешт виконані вимоги статей 148, 150, 155, 156 і 157 КПК, приймає одне з таких рішень: 1) залишає скаргу без задоволення; 2) скасовує санкцію на арешт.

Постанова судді повинна бути мотивована. Приймаючи рішення за скаргою, суд не має права висловлювати думку щодо достовірності, достатності доказів, доведеності обвинувачення, ролі та ступеня участі заарештованого у вчиненні злочину.