Критерії виправлення засуджених - Правовой портал Украины
LEX       
Правовой портал


МЕНЮ

Яндекс.Метрика

Rambler's Top100

конструктор договоров Украина

§ 3. Критерії виправлення засуджених

У теорії кримінально-виконавчого права і практиці застосування його норм по-різному сформульовані і трактуються завдання щодо виправлення і перевиховання засуджених, що містяться в кримінальному і кримінально-виконавчому праві.

Свого часу в радянській літературі проблема співвідношення понять виправлення і перевиховання не дістала однозначного вирішення і була предметом широкої дискусії в літературі з кримінального, кримінально-виконавчого права, юридичної психології.

Автори не мають на меті провести докладний аналіз і піддати критиці висловлені різноманітні точки зору.

Достатньо підкреслити, що, незважаючи на значне просування шляхом реформ кримінально-виконавчого законодавства, практики виконання покарання, як і раніше серед учених і практиків у галузі кримінально-виконавчого права є чимало фахівців, які вважають за основну мету покарання, наприклад позбавлення волі, виправлення і перевиховання засуджених, а головним критерієм ефективності діяльності УВП — рівень рецидивної злочинності серед звільнених з місць позбавлення волі.

Робиться висновок, що вдосконалення виконання і відбування покарання може нарешті подолати злочинність, а також змінити звичаї, що спричиняють до злочинності.

Надмірне завищення можливостей покарання у вигляді позбавлення волі породжує ілюзії, що розходяться з дійсністю.

Практика виконання покарання свідчить, що, з одного боку, підвищення суворості кримінального законодавства (зокрема збільшення строків за окремі склади злочинів) не відбивається на зниженні рецидивної злочинності. Низька ефективність суворих покарань визначається ще й змінами в умовах і стандартах життя людей, що впливають на сприйняття покарань. З іншого боку, наближення умов тримання в місцях позбавлення волі до звичайних умов (як це, наприклад, відбувалося у Німеччині та США), вклад значних коштів для реконструкції функціонуючих і будівництво нових кримінально-виконавчих установ, як це не дивовижно, істотно не вплинуло на рівень рецидивної злочинності.

Щодо виправлення засудженого, реалізація цієї мети покарання багато у чому залежить від позитивних або негативних змін у його психіці. Позитивні зміни пов'язані з мірою виправлення, негативні — з відчуженням, сприйняттям злочинних звичаїв та відносин у місцях позбавлення волі.

Позитивна оцінка засуджених як підсумок усього періоду відбування покарання визначається за трьома ступенями: особи, які довели своє виправлення; особи, які твердо стали на шлях виправлення; особи, які стали на шлях виправлення. Негативна оцінка знаходить своє виявлення також за трьома ступенями: особи, які злісно порушують режим відбування покарання; особи, які порушують режим відбування покарання; особи, які не стали на шлях виправлення.

Ступінь виправлення засуджених ("особи, які довели своє виправлення”) враховується при вирішенні питань, пов'язаних з умовно-достроковим звільненням або заміною невідбутої частини покарання більш м'яким покаранням. Особи, які твердо стали на шлях виправлення, можуть бути переведені з УВП одного виду до УВП іншого виду з більш м'яким режимом тримання.

У випадках злісних порушень режиму особа, яка відбуває покарання у вигляді позбавлення волі, може бути переведена з УВП одного виду до УВП іншого виду з більш строгим режимом. У частині 2 ст. 47 Виправно-трудового кодексу України визначається поняття злісного порушення вимог режиму відбування покарання: "Під злісним порушенням засудженими вимог режиму відбування покарання слід розуміти невиконання ними законних вимог адміністрації, необгрунтована відмова від праці (не менше ніж три рази протягом року); вживання спиртних напоїв, наркотичних або інших одурманюючих речовин; виготовлення, зберігання, придбання, розповсюдження предметів, що забороняються; систематичне ухилення від лікування на захворювання, небезпечні для оточення (активна форма туберкульозу, венеричні захворювання), а також вчинення засудженим протягом року більше трьох інших порушень режиму відбування покарання за умови, якщо за кожне з цих порушень за ухвалою або за наказом начальника чи уповноваженого на те осіб були накладені заходи стягнення, які не зняті достроково або не погашені за встановленим законом порядком”. Ідентичне або майже такого змісту поняття злісного порушення вимог режиму відбування покарання міститься у ст. 116 Кримінально-виконавчого кодексу Російської Федерації. Щоправда, його укладачі пішли далі, передбачаючи ще й поняття "злісного порушника встановленого порядку відбування покарання”. Наведене поняття, що тлумачиться як злісне порушення вимог режиму відбування покарання, викликає критику.

Незважаючи на те, що свого часу на сторінках тоді всесоюзного пенітенціарного журналу "До нового життя” була розгорнута широка дискусія з питань про поняття і ознаки злісного порушення вимог режиму відбування покарання, результат законодавчого оформлення зараз, на наш погляд, виявився не зовсім вдалим.

Правила режиму відбування покарання у вигляді позбавлення волі, що регламентують поведінку засуджених, мають обов'яз-ковий і заборонний характер. Звідси випливає, що недотримання цих імперативних приписів закону засудженим як суб'єктом правових відносин тією чи іншою мірою порушує "зсередини” порядок та умови (суспільні відносини), встановлені в даній виправній установі. Водночас закон, зважаючи на специфічне становище засудженого до позбавлення волі, передбачає лише дисциплінарну відповідальність (важко або взагалі неможливо нагадувати тут про адміністративну відповідальність винної особи). Виходячи з цього, незрозуміло, яку може мати відповідальність засуджений до позбавлення волі, наприклад, за вчинення "дрібного хуліганства”, за яке громадяни звичайно несуть адміністративну відповідальність, оскільки хуліганство як обов'язкову ознаку вбачає порушення громадського порядку. Адже захід адміністративного впливу накладає посадова особа, з якою порушник не є у підлеглості.

Через це перша пропозиція щодо вдосконалення поняття "злісне порушення вимог режиму відбування покарання” є у тому, щоб у його змісті залишити ті діяння (що зобов'язують, що забороняють правила поведінки), які можуть тягти тільки і лише дисциплінарну відповідальність, яка на відміну від відповідальності адміністративної, громадської або кримінальної виникає за наявності підлеглості між порушником і особою, яка має право на притягнення до неї.

Звичайно, було б правильним в окремій статті кодексу навести конкретний і вичерпний перелік правил і заборон, що зобов'язують, яких засуджені до позбавлення волі мають дотримуватися, порушення яких може тягти дисциплінарну відповідальність.

Певне зацікавлення викликає аналіз об'єктивної сторони злісного порушення вимог режиму відбування покарання, який розглядається як процес протиправної поведінки, коли поступовий розвиток подій та явищ відбивається у накопиченні порушень і коли кількість переростає у якість.

Об'єктивну сторону даного правопорушення виявляють лише такі порушення правил режиму відбування покарання, дотримання яких прямо передбачено діючим законодавством. Інші дії (або бездія) не можуть утворити ознак об'єктивної сторони злісного порушення вимог режиму відбування покарання.

Для того щоб визнати порушення вимог режиму злісним, потребується не один єдиний акт порушення, а систематичне їх порушення. На наш погляд, для позначення неодноразовості порушень цих правил і має вживатися термін "злісність”. Іншими словами, порушення правил поведінки засудженими утворює діяння, що карається у дисциплінарному порядку, коли воно набуває злісного характеру.

Аналіз заборонних правил поведінки, які записані в Правилах внутрішнього розпорядку УВП, дозволяє зробити висновок, що ці правила за своїм характером є юридично рівнозначними з-поміж собою, закон не зазначає перевагу будь-якого правила над іншим. Навпаки, під злісним порушенням вимог режиму слід розуміти таке порушення, якому передувало застосування до винного протягом року дисциплінарного впливу за подібні порушення. Таким чином, злісним, і отже, й караним у дисциплінарному порядку слід вважати порушення однієї з вимог режиму, якщо за аналогічні дії, що йому передували, до засудженого двічі вживалися заходи дисциплінарного впливу.

Думка про особливий характер останнього або навіть одного порушення вимог режиму є помилковою. Такі міркування мимохіть висновують про певну виключність останнього (третього) або навіть одного порушення вимог режиму, коли злісним вважається лише таке порушення, яке безпосередньо пов'язане з особливо зухвалою поведінкою.

Видається, злісним буде порушення, вчинене засудженим, який відбуває покарання у вигляді позбавлення волі, до якого двічі протягом року законно і обгрунтовано були вжиті заходи дисциплінарного впливу. Таким чином, термін "злісність” вказує, що засуджений може бути притягнутий до строгої дисциплінарної відповідальності після дворазового вжиття до нього протягом року заходів дисциплінарного впливу за схожі порушення.

Злісність порушень вимог режиму означає не звичайну повторність, а вказує на систематичність дій засудженого. Передбачається наявність трьох порушень вимог режиму за умови, що за перші два порушення вимог до засудженого протягом року були вжиті заходи дисциплінарного впливу.

Тут простежується своєрідна неминуча систематичність порушень вимог режиму. Для необхідної систематичності щодо дисциплінарного проступку, що розглядається, характерні такі ознаки:

1. Наявність порушення заборонних правил поведінки, передбачених § 17 Правил внутрішнього розпорядку УВП, тобто вчинення вузького, встановленого законом, кола дій.

2. Така систематичність створюється трьома окремими порушеннями вимог режиму, вчиненими однією особою. Причому за два перших порушення вживаються менш строгі заходи дисциплінарного впливу. Останнє (третє) порушення вимог режиму являє собою підвищену суспільну небезпеку, тому до винного можуть бути вжиті якнайстрогіші заходи дисциплінарного впливу.

3. Обов'язковим є вжиття за два попередні порушення вимог режиму заходів дисциплінарного впливу протягом одного року. Засуджений притягується до строгої дисциплінарної відповідальності не за те, що вчинив три порушення вимог режиму, а лише за одне таке порушення (третє), але за умови, якщо за два попередні порушення він зазнавав заходів дисциплінарного впливу.

4. Потребується дотримання відповідного строку давності притягнення до дисциплінарної відповідальності та строку погашення правових наслідків дисциплінарних заходів впливу.

Поведінка осіб, які порушують режим відбування покарання і тих, хто не став на шлях виправлення, характеризується або періодичним порушенням умов і порядку відбування покарання, або пасивним, нейтральним ставленням до виховних заходів, що провадяться в УВП, або протидією, яка не має систематичного або злісного характеру, до адміністрації УВП.

Мету покарання відносно до конкретного засудженого можна вважати досягнутою, якщо пощастило прищепити йому риси людини, яка сумлінно ставиться до праці, дотримується правил співжиття, вимог законів. Домагатися того, щоб за час відбування покарання особа стала зразковим громадянином, — завдання нереальне.

Щоб виправлення особи було вихідною точкою початку успішної соціальної адаптації після звільнення від покарання, адміністрації УВП свій висновок про ступінь виправлення необхідно заснувати не тільки на систематичному спостереженні та вивченні особи за весь період відбування строку покарання, але й враховувати позитивні та негативні вчинки, звички, погляди, які властиві особі як до засудження, так і в період відбування покарання. Це буде сприяти своєчасному і реальному прогнозуванню поведінки конкретної особи у майбутньому, тобто після її звільнення.

Не можна однозначно, відверто пов'язувати ступінь виправлення з поведінкою після звільнення. Ця проблема набагато складніша. Річ у тім, що ступінь виправлення визначається, як правило, адміністрацією УВП, зважаючи на те, як засуджений дотримується правил внутрішнього розпорядку, як він ставиться до суспільно корисної праці та до інших основних заходів виправлення. Проте все це не може бути гарантією успішної соціальної адаптації.

Правила внутрішнього розпорядку в УВП, та й весь побут засуджених — протиприродний, неадекватний способу життя вільних громадян, стан. Насправді, сам процес відбування покарання у вигляді позбавлення волі — екстремальна ситуація, що виходить за межі нормального життя, до якої не всім удається адаптуватися. Однак далеко не завжди це означає, що порушник режиму не буде також додержуватися правопорядку після звільнення. Певне значення мають вік, характер вчинених злочинів та багато інших ознак, що характеризують особу засудженого та його поведінку.

Надзвичайно важливо відрізняти дійсне виправлення від його видимості, що створюють деякі засуджені. У практиці УВП відомі випадки, коли засуджені вельми старанно демонструють свою зразкову поведінку і чесне ставлення до праці, маючи на меті одне — якнайшвидше вийти на волю, отримуючи при цьому можливість продовжувати злочинну діяльність[30]. Об'єктивно визначити критерії виправлення складно. Головні труднощі виявляються у тому, що при існуючому порядку та умовах відбування покарання у вигляді позбавлення волі не завжди є нагода перевірити істинність виправлення. Висновок про виправлення засудженого засновується лише на його поведінці в період відбування покарання. Між іншим система ізоляції та правообмежень, примусова регламентація розпорядку дня і можливість вжиття заходів стягнення до правопорушників ставлять засуджених у такі умови, за яких вони, часом незалежно від своєї свідомості і внутрішньої дисциплінованості, змушені дотримуватися встановленого порядку і правил режиму.

Тривала ізоляція засудженого від суспільства та його адаптація до специфічних умов місць позбавлення волі призводять до відомих змін його особи. Деякою мірою ці зміни мають позитивний характер (каяття, намір жити і працювати чесно), а іншою — негативний. З віком адаптивні можливості людини зменшуються. Змінюється статус раніше судимого, виникають психопатія і соціальне відчуження. Щоб подолати при цьому труднощі, що з'являються, потребуються певні вольові зусилля суб'єкта, а також допомога з боку суспільства. Велике (якщо не вирішальне) значення набуває пластичність психіки особистості.

За короткочасний період після звільнення судима особа опиняється в ситуаціях, що різко змінюються, зазнає чимало глибоких перемін. Вона змушена виступати чи то в одній, чи то в іншій ролі, що часто супроводжується психологічним напруженням, стресами і фрустрацією.

Про невідповідність висновків стосовно виправлення і прогнозування до реальної поведінки після звільнення свідчать матеріали обслідування осіб, яких звільнили з УВП. Згідно з характеристиками, що видаються працівниками УВП особам, які звільнюються з колоній, довели своє виправлення — 15,3%, стали на шлях виправлення — 24, 5%, злісно порушували режим — 5,7%. Водночас прогнозування начальників загонів про можливу вірогідність рецидиву (кримінологічний прогноз) був такий: 1) повна впевненість у тому, що злочини не вчинять — 23,2%; 2) за відсутності особливо сильного впливу негативного середовища злочини не вчинять — 34,6%; 3)ни не вчинять, відсутня — 30%; 4) не відмовилися від злочинного наміру, рецидив залежить від умов — 5,6%. Зіставляючи наведені дані, виявилася цікава суперечність стосовно значної кількості засуджених: рецидив злочинів не очікується, а засуджені в процесі відбування покарання виявили себе особами, які не виправилися. Певна річ, висновки про виправлення або невиправлення начальники загонів обгрунтовували насамперед, виходячи з виконання засудженими вимог правил режиму та їх показників. Останні, у кінцевому підсумку, зводяться до рівня адаптації засуджених до умов життя в УВП.

Як би добре не був поставлений процес виправлення засуджених у місцях позбавлення волі, він не може вважатися закінченим, через те, що здійснюється за удавано створених умов — ізоляції людини від суспільства. Минає деякий проміжок часу, перш ніж звільнений з місць позбавлення волі пристосується і звикне до умов життя на волі, поновить суспільно корисні відносини і стане повноцінним членом суспільства.

Покарання слід розглядати лише як складову частину ціле-спрямованого громадського впливу на індивіда, який вчинив злочин. Тому це природна річ, що у відриві від інших соціальних заходів покарання не спроможне цілковито вирішити проблему виправлення.

Для цього потребується створення певних умов і пролонгування виховного впливу на особу вже після звільнення, щоб сформувати законопослушного члена суспільства, не допустити рецидиву антисуспільної, протиправної поведінки.

Висновок про виправлення засудженого слід будувати на обгрунтованому прогнозі його поведінки в звичайних умовах життя, поза УВП або після зняття правообмежень, зумовлених покараннями, що не пов'язані з позбавленням волі. Дотримання правил режиму, активна участь у роботі самодіяльних організацій, інші позитивні вчинки можуть свідчити про виправлення засуджених лише в тому випадку, коли в їх основі є внутрішня перебудова особи та подолання тих її властивостей, які безпосередньо зумовили вчинення злочину. Якщо злочин відбивав свідому антисоціальну позицію особи, то виправлення означає докорінну її зміну. Якщо злочин пов'язаний зі слабкою пристосованістю індивіда до умов життя або з тимчасовою втратою самоконтролю, то ознаками виправлення правомірно вважати факти, що свідчать про зміцнення вольових якостей, підвищення рівня інтелектуального розвитку, виховання самовладання тощо. Завдання судів та органів держави, виконуючих покарання, визначається у правильному встановленні такої внутрішньої зміни у психіці засуджених[31]. Водночас, на наш погляд, є дані, що переконливо свідчать про існування безпосереднього зв'язку між ступенем виправлення звільненого і його адаптацією. Так, запроваджене нами дослідження показало, що з-поміж осіб, які характеризувалися позитивно за весь період перебування у місцях позбавлення волі після звільнення цілком адаптувалися: із осіб, які довели своє виправлення — 97,3%; із осіб, які твердо стали на шлях виправлення — 82,7%; із осіб, які стали на шлях виправлення — 32,3%. Очевидно, простежується прямий зв'язок між діяльністю адміністрації УВП щодо виправлення засуджених та перспективами їх стійкої соціальної адаптації після звільнення.

Успішне проходження процесу соціальної адаптації опосередковано залежить, звісно, від стану виховної роботи в УВП, вмілого застосування засобів стимулювання, прагнення засуджених до виправлення, чіткого дотримання всіх положень законодавства про виконання покарання у вигляді позбавлення волі.

Чинники, що несприятливо характеризують поведінку засудженого в місцях позбавлення волі, можуть прямо чи побічно вплинути на становлення особистості звільненого від покарання. Зокрема, несумлінне ставлення до праці, лінощі, схильність до паразитування, виявлені в період відбування покарання, свідчать про високу ступінь вірогідності того, що адаптація після звільнення зазнає труднощів[32]. Загальновизнаним показником виправлення є усвідомлення засудженим своєї вини, щиросердне каяття у вчиненому, прагнення розірвати зі злочинним минулим, спокутувати свою вину. Тимчасом неправильним було б ототожнення каяття і визнання засудженим справедливості вироку і визначеного покарання. Каяття і визнання вини можуть враховуватися як ознаки виправлення лише тоді, коли самоосуд та муки сумління адекватні позитивному сприйняттю акту правосуддя.

Аналіз чинного кримінально-виконавчого законодавства, практика діяльності органів, виконуючих позбавлення волі, уможливлює окреслити відносно повний перелік даних про особу, встановлюючи структуру найхарактерніших ознак виправлення. Видається, що визначення ступеня виправлення засуджених доцільно провадити згідно зі спеціально опрацьованою програмою, що містить різні напрями і характеризує їх об'єктивні показники.

Аналіз проблеми, що розглядається, дозволяє визначити такі напрями:

1) узагальнення соціально-демографічних кримінально-правових даних про особу засудженого;

2) характеристика даних про дотримання засудженими вимог режиму відбування покарання;

3) відображення даних про трудову діяльність засуджених;

4) характеристика ставлення до загальноосвітнього і професійного навчання;

5) моральна і психолого-педагогічна характеристики засудженого, соціальна спрямованість особистості;

6) відбиття емоційно-вольових особливостей особистості;

7) орієнтація особи та її життєві плани на майбутнє[33].

У системі органів, виконуючих позбавлення волі, доцільно створити спеціальні "центри діагностики особистості засуджених”, в яких визначався б ступінь їх суспільної небезпеки та соціально-моральна занедбаність[34]. Щоб зазначені ознаки виправлення мали істинний (об'єктивний) характер, відбивали реальний стан, потрібно підкріплення їх виявленням дійсних мотивів скоєння тих чи інших вчинків, встановленням усвідомлених чи неусвідомлених джерел поведінки засуджених.

Викладене дає підставу зробити висновок про те, що як одне з найважливіших завдань слід розглядати опрацювання критеріїв для максимально точного наукового прогнозування поведінки звільнених від відбування покарання в процесі їх соціальної адаптації. Особливо істотним виявляється передбачення можливості рецидиву злочинів. Завдання спростовується тим, що йдеться про осіб, які вже вчинили злочини, чия поведінка у минулому та особистісні риси вивчені достатньою мірою докладно. Звідси випливає, що "прогноз вірогідності рецидиву у окремих осіб уможливлюється на тому рівні знань, якого досягла сучасна кримінологія, тобто за відсутності повного обліку та аналізу всіх причин конкретного злочину”[35]. Щоправда, тут мається на увазі відносний, імовірнісний характер кримінологічного прогнозування індивідуальної поведінки, яке, на думку багатьох дослідників, не зменшує його соціальної цінності[36]. Він започатковує зворотний інформаційний зв'язок, чим сприяє своєчасній превенції (запобіганню) ймовірному антисуспільному вчинку. Суспільство не зацікавлене в тому, щоб несприятливе прогнозування здійснилося. Карально-виховні заходи впливу, що вживаються на його основі, не мають характеру репресій і, отже, не є примусовими.

Проте, очевидно, висновок про виправлення та сприятливе прогнозування не гарантують запобігання рецидиву злочинів, оскільки дане прогнозування не завжди враховує ситуацію після звільнення, а також приховані риси і наміри. Таке прогнозування має ймовірнісну властивість.

Далеко не всіх злочинців покарання виправляє і облагороджує. Дехто з них залишають установу виконання покарання у стані ще більшої соціальної і психологічної відчуженості, а часто — й озлобленості. У цієї категорії осіб процес адаптації відбувається найважче, і небезпека рецидиву є особливо великою. Але й тут не може бути категоричного однозначного передбачення. По-перше, можуть вплинути сприятливі чинники оточення, а також позитивні риси особи. По-друге, у разі потреби, мабуть, необхідною буде посилена увага, а в особливих випадках може бути запроваджений адміністративний нагляд згідно зі ст. 120-121 ВТК України.

ВХОД

БИБЛИОТЕКА (БЕТА):

"LEX" - Правовой портал Украины © 2024Анализ интернет сайтов