Глава ІІ. Історія розвитку кримінально-виконавчого законодавства

Вивчаючи курс кримінально-виконавчого права, слід насамперед уважно простежити за історією розвитку кримінально-виконавчого права.

Завдяки використанню історико-юридичного методу окремих наук, встановлюється історичний зв'язок між суспільними явищами, визначаються етапи еволюції, що пройшла така соціально-економічна формація, як суспільство чи держава, або окрема галузь права як самостійний державний інститут.

"Якщо хочеш зрозуміти сьогодення, озирнися на учорашній день”, — гласить давня мудрість.

Вдавання до історії дозволяє глибше і виразніше виявити існуючі проблеми в пенітенціарній системі і в самій науці кримінально-виконавчого права. Інколи далеке минуле раптом відсвічує новими фарбами те, що бачиться однобічно в одній площині. В юридичній літературі, вважаємо, приділялася недостатня увага вивченню історії становлення науки виправно-трудового (кримінально-виконавчого) права України. Головним чином аналізувалася діяльність правозастосовчих органів, а також органів, що вивчають особу злочинця і стан злочинності в країні[14].

Історичні аспекти розвитку кримінально-виконавчого права порушувалися в багатьох підручниках, навчальних посібниках та окремих монографіях. Однак найповніше історія кримінально-виконавчого (виправно-трудового) права була викладена в навчальних посібниках "Радянське виправно-трудове право”, виданих у 1957, 1960, 1963 рр. Вивченню історії кримінально-виконавчого права значно сприяло видання "Збірки нормативних актів по радянському виправно-трудовому праву” (М., 1959). Тепер при нагоді дана збірка є у пригоді і для науковців, і для студентів.

Коли йдеться про історію кримінально-виконавчого права, передусім маємо на увазі історію кримінально-виконавчого законодавства, розвиток якого визначався паралельно з соціально-економічними і політичними умовами, станом і завданнями процесу виконання і відбування кримінального покарання як одного з елементів загальної проблеми боротьби зі злочинністю. Через це історичний аналіз розвитку кримінально-виконавчого права можливий тільки в межах і масштабах розвитку України.

Спроби покласти в основу періодизації час прийняття законів та інших нормативних актів, що визначають спрямованість і зміст кримінально-виконавчого права на тому чи іншому етапі розвитку держави, хоча і приваблює, але не має під собою належної методологічної підстави. Коли досліджуємо такі складні й багатоаспектні соціальні явища, як злочин і покарання, то їх аналіз не може знати ані державних кордонів, ані інших меж. Так, наприклад, з'ясування змісту нормативних актів у перші роки радянської влади, незважаючи на проголошення законодавця про внесення ними радикальних докорінних змін, увібрали в себе "дух” і принципи пенітенціарної політики царської Росії.

Відомі традиції, що існували в царській Росії: жалість, благодіяння, милість до жебраків, юродивих, арештантів, опальних людей. А чинне тоді законодавство про виконання кримінальних покарань характеризувалося вельми гуманним ставленням до ув'язнених (існували чіткі елементи прогресивної системи відбування покарання, спостерігалася активна діяльність благодійних товариств, які опікували в'язниці та ін.).

Саме подібні тенденції і знайшли своє відбиття в перших нормативних актах радянської держави, що стосувалися виконання кримінальних покарань, дарма що в подальшому вже спостерігається порушення цих гуманістичних позицій. І тільки зараз, наприкінці 90-х років відбувається прийняття нових законодавчих та інших нормативних актів, що мають привнести елементи гуманізму в кримінально-виконавчу політику.

У перші роки радянської влади поступово почала формуватися кримінально-виконавча політика, яка, будучи ланкою державної політики з питання боротьби зі злочинністю, визначила напрями діяльності держави та громадських організацій у галузі виконання і відбування кримінальних покарань, форми, завдання і зміст такої діяльності. Якраз перші нормативні акти в галузі виправно-трудового права і започаткували нову виправно-трудову політику.

До найважливіших нормативних актів, що регулюють діяльність виправно-трудових установ, належать:

1. Постанова НКЮ про тюремні робітничі команди від 24.01.1918 р.[15]

2. Тимчасова інструкція НКЮ про позбавлення волі і про порядок відбування такого від 23.07.1918 р.[16]

3. Декрети і постанови ВЦВК про табори примусових робіт від 15.04.1919 р., 17.05.1919 р.[17]

4. Положення про загальні місця ув'язнення від 15.11.1920 р.[18]

Після Великої Жовтневої соціалістичної революції з огляду на відсутність системи видів установ, виконуючих покарання, була прийнята Постанова НКЮ від 15.12.1917 р. "Про заходи ув'язнення затриманих і про заснування при тюрмах слідчих комісій, що перевіряють правильність і законність арешту”[19].

Всім владним структурам пропонувалося перепроваджувати всіх осіб, яких тримали під арештом і затримували знову, в одну із шести тюрем: пересильну, хрести, будинок попереднього ув'язнення, військово-морську, в'язницю при комендантському управлінні і жіночу тюрму.

Незабаром після революції ця система були створена, і постановою НКЮ від 23.07.1918 р. у Тимчасовій інструкції про позбавлення волі як мірі покарання і про порядок відбування такого[20] викладається система установ і органів, виконуючих кримінальне покарання у вигляді позбавлення волі.

Місця позбавлення волі, згідно з цією постановою НКЮ, розподілялися на чоловічі та жіночі:

1) загальні місця ув'язнення (тюрми);

2) реформаторії і хліборобські колонії як установи виховно-каральні, особливо для молодих злочинців;

3) випробувальні установи для осіб, стосовно до яких є підстави для послаблення режиму або для дострокового звільнення;

4) карально-лікувальні установи для поміщення арештантів з помітно вираженими психічними дефектами, дегенератів і т.ін.;

5) в'язничні шпиталі.

Дана постанова містила й інші розділи:

— Організація керівництва застосування покарань.

— Порядок позбавлення волі і розподіл арештованих.

— Порядок тримання осіб, позбавлених волі.

— Заходи репресії до ув'язнених.

— Конвой.

— Про закриття тюрем.

Цим та іншими нормативними актами створювалося виправно-трудове право, регламентувався напрям розвитку законодавства, формувалися загальні начала (принципи) нової виправно-трудової політики, а саме:

1) обов'язкове притягнення ув'язнених до праці і оплата праці;

2) організація системи місць ув'язнення залежно від категорій ув'язнених;

3) закріплення основних елементів правового становища ув'язнених;

4) вимога індивідуального підходу у виховній роботі з ув'язненими;

5) залучення педагогів до виховної роботи і т.ін.

Цими роками законодавчі органи особливу увагу приділяли вдосконаленню системи органів, виконуючих покарання у вигляді позбавлення волі, і створенню нових установ — трудових колоній. У циркулярах Нарком'юсту висувалося завдання перетворити місця ув'язнення в життєву трудову школу, що перевиховує злочинців, оголошувалася боротьба пережиткам старого в'язничного побуту, ставилася вимога "залучати ув'язнених там, де це тільки можливо, до самоконтролю, до самоспостереження”.

З-поміж нормативних актів, що регламентують порядок і умови виконання покарання, вирізняється Декрет РНК від 21.03.1921 р. "Про позбавлення волі і порядок умовно-дострокового звільнення”[21].

Тут формулювалися завдання позбавлення волі і передбачалося переведення ув'язнених від більш строгих форм ізоляції до менш строгих форм, навіть до дострокового звільнення від покарання.

Таким чином, визначалися основи для застосування в радянських виправно-трудових установах прогресивної системи відбування покарання, коли умови тримання засуджених ставляться в пряму залежність від їх поведінки.

З утворенням союзної держави (СРСР) започатковувалася нова кодифікація виправно-трудового законодавства. Особливість цього періоду характеризується тим, що ця кодифікація розпочиналася знизу, провадилася в союзних республіках підготовкою і прийняттям, згідно зі своєю компетенцією, перших виправно-трудових кодексів.

У тогочасний період були прийняті нормативні акти, що стали основою (законодавчим матеріалом) для підготовки проектів нових кодексів: Положення про Головне управління місць ув'яз-нення НКВС РРФСР і його місцевих органів від 03.11.1922 р., Положення про трудові будинки для неповнолітніх та ін.

Виправно-трудовий кодекс РРФСР був прийнятий 16.10.1924 р. і був першим систематизованим законом по виправно-трудовому праву[22]. У ньому визначалися завдання та методи виправно-трудової політики в той історичний період: передбачена система видів виправно-трудових установ, в яких колонія розглядається як головний вид ВТУ; у ст. 7 були закріплені принципи прогресивної системи відбування покарання.

Після прийняття Виправно-трудового кодексу в Росії виправно-трудові кодекси були прийняті і в інших союзних республіках: в УРСР, Грузинській і Азербайджанській РСР — у 1925 р., у БРСР і Узбецькій РСР — у 1926 р., у Туркменській РСР — у 1928 р.

Виправно-трудові кодекси союзних республік мало чим відрізнялися один від одного, містили одні й ті ж принципи та інститути виправно-трудового права, дарма що траплялися й відмінності.

За своєю структурою перший Виправно-трудовий кодекс УРСР був складений так:

Глава 1. Загальні положення.

Глава 2. Центральні і місцеві органи виправно-трудової

справи.

Глава 3. Спостережні комісії.

Глава 4. Розподільні комісії.

Глава 5. Види виправно-трудових установ.

Глава 6. Порядок прийому ув'язнених до виправно-трудових установ.

Глава 7. Класифікація ув'язнених.

Глава 8. Загальні правила тримання ув'язнених у виправно-трудових установах.

Глава 9. Заходи дисциплінарного впливу у виправно-трудових установах.

Глава 10. Правила тримання в трудових сільськогосподарських, фабрично-заводських і ремісничих колоніях.

Глава 11. Правила тримання ув'язнених у перехідних будинках.

Глава 12. Правила тримання в ізоляторах спеціального призначення.

Глава 13. Організація роботи у виправно-трудових установах.

Глава 14. Культурно-просвітницька робота у виправно-трудових установах.

Глава 15. Медично-санітарна частина у виправно-трудових установах.

Глава 16. Втеча ув'язнених.

Глава 17. Про застосування зброї особами, які належать до складу адміністрації, нагляду і варти виправно-трудових установ.

Глава 18. Вибуття ув'язнених з виправно-трудових установ.

Глава 19. Організація допомоги ув'язненим і звільненим з виправно-трудових установ.

Глава 20. Організація примусових робіт без тримання під вартою.

Глава 21. Реформаторіуми і правила тримання в них неповнолітніх правопорушників.

Глава 22. Про порядок допуску у виправно-трудові установи УРСР осіб, які не належать до службового складу таких.

Принципи, або загальні положення діючого в той час виправно-трудового права, були визначені у ст. 1 ВТК:

"Завданням Виправно-трудового кодексу є встановлення і здійснення системи виправно-трудових заходів з метою пристосування злочинних елементів до умов трудового вільного співжиття, побудова системи виправно-трудових установ, організація відповідного режиму в таких, доцільна організація і застосування примусових робіт без тримання під вартою”. Система видів ВТУ, передбачена Виправно-трудовим кодексом УРСР, дещо відрізнялася від системи видів ВТУ, запроваджених в інших союзних республіках[23].

НКЮ УРСР ще 18 квітня 1920 р. видав постанову "Про відміну розподілу місць ув'язнення на розряди за тяжкістю покарання та про перейменування їх у "Будинки громадських примусових робіт” (БГПР)”[24]. Відповідно до цього циркуляру тюрми були перейменовані в будинки громадських примусових робіт (БГПР); замість виправних будинків були передбачені будинки примусових робіт; замість будинків ув'язнення створювалися будинки попереднього ув'язнення. Крім того, був передбачений у так званих перехідних трудових будинках режим трудових колоній, хоча згідно з Виправно-трудовим кодексом РРФСР в таких установах встановлювався напіввільний режим.

Передбачалося, що у подальшому система покарань буде

замінена заходами виховного характеру, і на самому першому етапі тюрми мають бути замінені виховними установами. Саме на будинки громадських примусових робіт покладалося здійснення такого завдання.

Оскільки ВТК УРСР був прийнятий на один рік пізніше, ніж ВТК РРФСР, у ньому було схоплено весь позитивний досвід, накопичений у Росії, і це уможливило уникнути багатьох неточностей і чужих помилок.

Так, ВТК УРСР замість дев'яти типів місць ув'язнення, що були передбачені ВТК РРФСР, містив усього тільки сім. Відмовилися від колоній для психічно неурівноважених, туберкульозних та інших ув'язнених, від трудових будинків для правопорушників із робітничо-селянської молоді.

Дослідно-технічний відділ (ДТВ) НКВС УРСР 7 січня 1926 р. видав Циркуляр № 1 "Про перенумерацію виправно-трудових установ УРСР”, в якому кожній виправно-трудовій установі надавався певний номер і літерне позначення, за якими вони мали зазначатися у справах ДТВ НКВС, а надалі будь-які взаємовідносини з-поміж ними та іншими відомствами повинні відбуватися із зазначенням тільки нових найменувань. Перейменування охоплювало усі місця позбавлення волі, не тільки ВТУ: реформаторіуми, ізолятори спеціального призначення та ін.

Існували деякі особливості і у режимі тримання підслідних та засуджених. Так, засуджені чоловіки та жінки в УРСР трималися в окремих корпусах або ізольованих відділеннях (ст. 56 ВТК УРСР), але спільно працювали, навчалися, брали участь у культурно-освітніх заходах і т.ін. Такого спілкування у ВТК РРФСР не припускалося, жінок тримали у спеціальних (ізольованих) виправно-трудових установах (ст. 114 ВТК РРФСР).

Місця позбавлення волі розподілялися і залежно від тривалості строку, визначеного вироком суду: короткострокові, середні та тривалі. Так, короткостроковим ув'язненням вважалося позбавлення волі до 6 місяців. За ВТК РРФСР і УРСР для виконання цього виду позбавлення волі створювалися спеціальні місця (будинки попереднього ув'язнення). Особливо небезпечних злочинців, які потребували ізоляції, тримали у спеціальних місцях ув'язнення. Осіб, які не виявляли ворожості проти радянської влади, не були рецидивістами і не вчинили тяжких злочинів, тримали в будинках примусових робіт (зі строгою ізоляцією чи без такої) та в трудових колоніях. В міру виправлення вони могли бути переведені у перехідні трудові будинки.

Підслідні ув'язнені могли бути направлені до ВТУ тільки після 10-денного знаходження у камері затримання при міліції. Водночас, коли заарештований являв собою серйозну соціальну небезпеку, він міг бути направлений прямо до ВТУ без попереднього тримання в камері затримання при міліції[25].

ВТК УРСР 1925 р. передбачав застосування прогресивної системи виконання та відбування позбавлення волі. Її поняття викладене у ст. 4 ВТК УРСР:

"Міри соціального захисту провадяться у виправно-трудових установах по прогресивній (висхідній) системі, відповідно до якої ув'язнені підлягають різноманітному і за загальним правилом все більш полегшеному режиму, для чого вони розподіляються по виправно-трудових установах різних типів і розподіляються в них на розряди з подальшим переведенням з розряду у розряд, з установи до установи, залежно від особливості їх особи, соціального стану, змісту судового вироку, причин, мотивів і приводів злочину, також, як і від поведінки у виправно-трудовій установі та успіхів у праці та заняттях”.

Розподіл ув'язнених по виправно-трудових установах УРСР дещо відрізнявся від розподілу у виправно-трудових установах інших республік. Замість чотирьох розрядів (штрафного, випробувального, тих, хто виправляється і зразкових) встановлено три розряди: початковий, середній і вищий.

Всі ув'язнені, які прибували до виправно-трудових установ, відразу ж визначалися у початковий розряд. Ув'язнені першої категорії у ВТК УРСР повинні були знаходитися на початковому розряді не менше чверті строку позбавлення волі, визначеного вироком суду (у ВТК РРФСР і БРСР — не менше половини); ув'язнені другої категорії — не менше однієї п'ятої частини строку (у ВТК РРФСР і

БРСР — не менше чверті); ув'язнені третьої категорії — не менше однієї шостої частини строку покарання (у ВТК РРФСР і БРСР про це нічого не говориться). Особи, переведені з початкового у середній розряд, у ВТК УРСР повинні були знаходитися у ньому не менше однієї шостої частини строку покарання, в БРСР — не менше чверті частини строку, а у РРФСР — не менше третини строку покарання. Ці всі переведення здійснювалися лише тоді, коли засуджений своєю працею і поведінкою доводив становлення на шлях виправлення. Передбачалися переведення і з однієї установи до іншої, а також за умови становлення засудженого на шлях виправлення.

У статті 177 ВТК УРСР викладалася мета установ і товариств, здійснюючих функції допомоги ув'язненим і звільненим з місць позбавлення волі:

а) надання матеріальної допомоги ув'язненим, які потребують її;

б) надання необхідної підтримки при поверненні на батьківщину чи на місце постійного проживання після звільнення з виправно-трудової установи;

в) надання після звільнення з виправно-трудової установи на перших порах житла та харчування на пільгових умовах;

г) надання позик на придбання робочого інструмента та устаткування, необхідних предметів домашнього вжитку;

д) влаштування майстерень і підприємств для використання праці колишніх ув'язнених;

е) підшукування їм зайнять;

ж) надання юридичної та медичної допомоги;

з) професійний та загальноосвітній їх розвиток.

В окружних центрах при окрадмінвідділах створювалися "комітети допомоги ув'язненим у ВТУ і звільненим з них”, куди входили представники державних, профспілкових, кооперативних, господарчих та політичних установ і окремі громадські діячі, які виявляли бажання працювати в цій галузі. Керівництво, контроль і наглядання за діяльністю комітетів покладалося на виправно-трудовий відділ НКВС, на місцях — окрадмінвідділи.

Комітет допомоги складався з дійсних членів і членів-співробітників, представників окружних виконкомів, органів прокуратури, суду, відділу охорони здоров'я, профради, наросвіти. Склад комітету допомоги затверджувався на загальних зборах членів комітету строком на один рік. Положення про них затверджувалося Раднаркомом УРСР.

Паралельно з комітетами допомоги функціонували "особливі товариства”, які організовувались на загальних засадах відповідно до типового статуту, розробленого НКВС за погодженням з НКЮ, і які працювали під надзиранням і керівництвом НКВС.

У Харкові було створене таке товариство за назвою "Геть злочинність”. До його складу входили громадяни, які досягли повноліття і не позбавлені через суд права брати участь у товариствах та спілках, а також юридичні особи. Було обране правління товариства з п'яти членів і трьох кандидатів у члени строком на один рік.Устав такого товариства грунтувався на типовому статуті і затверджувався окрадмінвідділом.

До прийняття кодексу, ще у звіті уряду ІХ Всеукраїнському з'їзду Рад відзначалося, що у 1924 р. був розроблений "проект організації як державних комітетів допомоги ув'язненим і звільненим з виправно-трудових установ, так і приватних товариств, що створювалися для цієї ж мети”[26].

З прийняттям ВТК УРСР дані організації одержали своє законодавче закріплення і розвиток як одна з активних форм участі громадськості у боротьбі та запобіганні злочинності.

У цей час відбуваються зміни у системі видів виправно-трудових установ. З'являються перші табори вже у 1929 р. Положення про виправно-трудові табори, затверджені РНК СРСР від 07.04.1930 р.[27], мало своїм завданням "охорону суспільства від особливо небезпечних правопорушників шляхом ізоляції їх, сполученої з суспільно корисною працею, і пристосування цих правопорушників до умов трудового співжиття”. Важливим документом було прийняте НКЮ РРФСР від 31.07.1931 р. Тимчасове положення про місця позбавлення волі Головного управління виправно-трудових установ РРФСР.

Цим Положенням передбачалася система місць позбавлення волі, пізніше закріплена у ВТК РРФСР у 1933 р. Таким чином, на час прийняття нових виправно-трудових кодексів склалися немов би дві системи видів виправно-трудових установ: 1) види ВТУ, які знаходились у віданні НКЮ союзних республік; 2) види ВТУ, які знаходились у віданні ОДПУ як загальносоюзного органу.

Нова кодифікація виправно-трудового законодавства була проведена тільки в деяких союзних республіках (у РРФСР новий ВТК був прийнятий від 01.08.1933 р.[28], в Узбекистані — у 1935 р.). В інших союзних республіках продовжували діяти ВТК, прийняті у 20-і роки. У багатьох виданнях стосовно України йшлося про прийняття нового ВТК у 1935 р. Однак тут потрібно внести таке уточнення. Проект нового Виправно-трудового кодексу був внесений у ВЦВК УРСР ще у 1931 р., але з ряду причин він так і не був прийнятий, а у ВТК УРСР 1925 р. вносилися зміни у 1928, 1929, 1930, 1932, 1933, 1935, 1937 і 1949 рр. Тільки у 1970 р. був прийнятий новий Виправно-трудовий кодекс УРСР, який сприйняв увесь накопичений позитивний досвід попередньої діяльності виконавчої системи.

Слід визначити одну особливість — чинність нових кодексів поширювалася тільки на ті місця позбавлення волі, що були у віданні НКЮ. У статті 28 ВТК РРФСР наводиться така система видів виправно-трудових установ:

— ізолятори для підслідних;

— пересильні пункти;

— виправно-трудові колонії;

— установи для застосування до осіб, позбавлених волі, заходів медичного характеру;

— установи для неповнолітніх осіб, позбавлених волі, у виді шкіл ФЗУ або сільськогосподарських училищ.

Система місць позбавлення волі і після прийняття нових ВТК продовжувала вдосконавлюватися. Постановою РНК СРСР і ЦК ВКП (б) від 31.05.1935 р. "Про ліквідацію дитячої безпритульності і бездоглядності”[29] передбачається утворення нового виду виправно-трудової установи — трудової колонії для неповнолітніх. У цей період часу спостерігається прагнення реорганізувати систему управління ВТУ. Постановою ЦВК СРСР від 10.07.1935 р. утворений загальносоюзний Народний комісаріат внутрішніх справ, при якому створене Головне управління виправно-трудових таборів і трудових поселень. Згідно з постановою ЦВК і РНК СРСР від 27.10.1934 р. у відання НКВС передавалися всі види ВТУ, що знаходились з 1930 р. у віданні НКЮ союзних республік, а оскільки ОДПУ увійшло до складу НКВС, то і до НКВС перейшли і підпорядковані йому табори. Таким чином управління всіма місцями позбавлення волі з цього часу зосереджується в одному загальносоюзному органі.

Удавання до історії такої реорганізації є цікавим і повчальним, особливо зараз, коли в Україні відбувається процес реформування управління видів установ виконання покарання.

Період 1930-1941 рр. характеризувався безпідставним посиленням покарання за окремі склади злочинів, а судова практика відверто виявляла тенденцію до посилення репресій. Органи НКВС проводили лінію на повне відокремлення всіх видів ВТУ від будь-якого відомчого, громадського контролю, з огляду на що поширювалися випадки свавілля і беззаконня, грубого порушення законності.

Прокурорський нагляд як вищий державний нагляд за законністю був зведений нанівець численними відомчими інструкціями, наказами, директивами і циркулярними листами НКВС.

Навіть доступ прокурорів був обмежений у ті види ВТУ, де тримали осіб, засуджених так званими Особливими нарадами, утвореними при НКВС. Прокурори туди допускалися тільки за спеціальними перепустками, що видавалися адміністрацією цих місць позбавлення волі.

Питання про нову кодифікацію виправно-трудового законодавства постало вже у масштабі всього СРСР у середині 50-х років.

Зауважимо, що співвідношення союзного і республіканського виправно-трудового законодавства не завжди було однаковим; були перегини то в один, то в інший бік. Так, чинне у 1924-1930 рр. виправно-трудове законодавство можна вважати переважно республіканським. А потім, аж до 60-х років, видавалися тільки загальносоюзні акти даної галузі.

З 50-60 років спостерігається пожвавлення законодавчої діяльності і активізація наукової діяльності у галузі виправно-трудового права, насамперед, у республіках. Приміром, у 1961 р. в усіх республіках приймаються Положення про виправно-трудові колонії і в'язниці; у 1963-1964 рр. — видаються нормативні акти про новий вид ВТУ — виправно-трудові колонії-поселення; у

1965-1967 рр. — приймаються нові Положення про спостережні комісії.

Для розвитку виправно-трудового законодавства важливе значення мала низка загальносоюзних нормативних актів, наприклад, Указ Президії Верховної Ради СРСР від 20.03.1964 р.

"Про умовне звільнення з місць позбавлення волі засуджених,

які стали на шлях виправлення, для роботи на будівництві підприємств народного господарства”; Указ президії Верховної Ради СРСР від 03.06.1968 р. "Про затвердження Положення про трудові колонії для неповнолітніх і порядку надання йому чинності” та ін.

Знаменною подією в історії виправно-трудового законодавства було прийняття Закону СРСР від 11.07.1969 р., що затвердив "Основи виправно-трудового законодавства Союзу РСР і союзних республік”. Головна цінність цього загальносоюзного закону —равно-трудjвої політики в усіх союзних республіках. Своїм змістом і структурою Основи допомогли у подальшій підготовці республіканських ВТК. Крім того, Основи усунули відмінності, що існували в республіканському законодавстві по таких напрямах:

— порядок організації і ліквідації ВТК і тюрем;

— система видів місць позбавлення волі;

— категорії осіб, які відбувають покарання в колоніях особливого режиму;

— про обов'язкове носіння спеціального одягу окремими категоріями осіб, позбавлених волі;

— про право одержання засудженими грошових переказів і порядок витрат грошових сум;

— про тривалість щоденної прогулянки засуджених, які тримаються на загальному режимі у в'язниці і т.ін.

Основи стали поштовхом до подальшої кодифікації виправно-трудового законодавства. В усіх союзних республіках приймаються нові виправно-трудові кодекси З прийняттям нових виправно-трудових кодексів союзних республік виправно-трудове законодавство набуло свого подальшого розвитку і сформувалось як окрема, самостійна галузь права.

Основні, принципові положення, що регулювали питання виправно-трудової політики, з цього часу регламентуються законом. Істотно змінюється предмет правового регулювання, який утворюють суспільні відносини, що складаються в процесі відбування і виконання не одного або декількох видів кримінальних покарань, а всіх без винятку видів кримінальних покарань.

Відтоді з-під виправно-трудового законодавства виводяться порядок та умови тримання в місцях позбавлення волі осіб, які перебувають під слідством, і суд, що віднесено до предмета кримінально-процесуального права.

Виконання і відбування виправних робіт без позбавлення волі, що визначаються як захід адміністративного впливу, віднесені до предмета адміністративного права.

Час, що минув після цієї кодифікації, ствердив, що Основи виправно-трудового законодавства Союзу РСР і союзних республік, Виправно-трудові кодекси союзних республік здійснили значний внесок у регулювання виконання і відбування всіх видів кримінальних покарань, карального і виховного процесу впливу на засуджених.

З розпадом СРСР, утворенням на базі колишніх союзних республік нових суверенних держав, а головне, у зв'язку зі зміною і появою нових соціально-економічних відносин виникла нагальна потреба в новій, прогресивній, всебічній кодифікації вже не виправно-трудового, а кримінально-виконавчого законодавства, мета

якої — в одному законі, що систематизувався (Кримінально-виконавчому кодексі України), зосередити регламентацію порядку і умов виконання і відбування всіх без винятку видів кримінальних покарань.

Першим здобутком у цьому сенсі став новий Кримінально-виконавчий кодекс Російської Федерації, що набув чинності від 01.07.1997 р., який істотно відрізняється від попереднього кодексу. У ньому особлива увага приділяється закріпленню прав засудженого, враховані положення міжнародних правових норм щодо захисту прав людини і громадянина і спеціальних актів, пов'язаних з охороною прав засуджених.