§ 4. Наука кримінально-виконавчого права, її предмет і метод

Як галузь права кримінально-виконавче право слід відрізняти від науки кримінально-виконавчого права, яка є складовою частиною правової науки.

Донедавна наука, що вивчає виконання і відбування покарань у вигляді позбавлення волі, заслання, вислання, виправних робіт без позбавлення волі, умовного засудження до позбавлення волі з обов'язковим притягненням засудженого до праці, умовного звільнення з місць позбавлення волі з обов'язковим притягненням засудженого до праці, найменовувалася наукою виправно-трудового права. До 1917 р. у Росії і в Україні, а в деяких зарубіжних країнах і за наших днів наука, що вивчає питання, пов'язані з тюремним ув'язненням, має назву тюрмознавство. До речі, видана у 1889 р. у Російській імперії книга І.Я. Фойницького, відомого ученого в галузі тогочасного кримінально-виконавчого права, називалася "Учення про покарання в зв'язку з "тюрмознавством””. У Санкт-Петер-бурзькому університеті він викладав спеціальний курс навчальної дисципліни, що називалася тюрмознавство. Дещо по-іншому назвав свою працю М.Ф. Лучинський[10]. Тюрмознавством відповідна наука називається досі у Німеччині, а вчені, які вивчають її — тюрмознавці. В окремих країнах (наприклад, у Франції) ця наука має назву пенітенціарна наука або пенітенціарій. Дана наука вважається порівняно молодою, її засновником визнають відомого англійського юриста — гуманіста Джона Говарда, автора прогресивної системи відбування покарання засудженими в місцях позбавлення волі.

Термін пенітенціарний (франц. penitentiaire, від лат. poenitentia — каяття) — покаянний, виправний — увійшов до вжитку в зарубіжній правовій літературі у ХІХ ст. з розвитком пенсільванської тюремної системи, яка характеризувалася тим, що засуджених у таких в'язницях тримали в одиночних камерах.

За ідеєю організаторів такої системи відбування покарання, строго ізольоване тримання засуджених мало не тільки перешкодити небажаному спілкуванню одного з одним, але й створити сприятливі умови для розмірковування і каяття.

Протягом тривалого часу після 1917 р. терміни "пенітенціарний”, "пенітенціарій” широко застосовувались у практиці установ виконання покарання (тоді вони називалися виправно-трудові установи). Так, до 1930 р. у складі Головного управління місцями ув'язнення був адміністративно-пенітенціарний відділ, існував пенітенціарний фонд і т. ін.

У Положенні про Народний комісаріат внутрішніх справ[11] йшлося про пенітенціарну політику. До складу виправно-трудового відділу цього комісаріату належала адміністративно-пенітенціарна комісія[12]. З'їзди і наради працівників місць позбавлення волі до самого 1928 р. називалися пенітенціарними.

За наведеною термінологією, наука, що вивчає порядок та умови виконання і відбування покарання у вигляді позбавлення волі і виправно-трудових робіт, довгий час мала назву пенітенціарної науки. Одна з перших праць даного напряму С.В. Познишева називалася "Основи пенітенціарної науки” (М., 1924 р.). У 1927 р. з'явилася монографія М.М. Ісаєва за назвою "Основи пенітенціарної політики”. Перше видання підручника, підготованого Є.Г. Ширвіндтом і Б.С. Утєвським, називалося "Радянське пенітенціарне право” (М., 1927 р.).

У подальшому ця галузь правової науки почала називатися виправно-трудовою після прийняття цілої системи законодавчих і відомчих нормативних актів, що визначали основне завдання місць позбавлення волі — виправлення і перевиховання засуджених, використовуючи при цьому основний і головний метод — суспільно корисну працю. Тому й підручники по даній навчальній дисципліні, що з'явилися після 1930 р., мали назву "Радянське виправно-трудове право” або "Радянська виправно-трудова політика”.

Після відомих політичних подій, що сталися в СРСР у 1985-1992 рр., в усіх суверенних державах тепер — в колишніх союзних республіках непорушного Радянського Союзу тоді — почалася активна законодавча робота, яка, наприклад у Російській Федерації, завершилася прийняттям системного закону — Кримінально-виконавчого кодексу Російської Федерації (прийнятий Державною Думою 18 грудня 1996 р., ухвалений Радою Федерації 25 грудня 1996 р.), введений в дію з 1 липня 1997 р., за винятком деяких положень, для яких Федеральним законом встановлені більш тривалі строки набуття чинності (наприклад, положення Кримінально-виконавчого кодексу Російської Федерації про покарання у вигляді обов'язкових робіт, обмеження волі та арешту вводяться в дію Федеральним законом у міру створення необхідних умов для виконання цих видів покарань, але не пізніше 2001 р.).

В Україні також провадиться велика робота по підготовці цілої низки законодавчих та інших підзаконних актів для поновлення діючої в країні пенітенціарної системи з урахуванням нових вимог. До такої діяльності залучаються відомі в цій галузі вчені, практичні фахівці та громадськість.

Зазнали змін і терміни, що визначають поняття осіб, які відбувають покарання у вигляді позбавлення волі. За наших часів чинне законодавство вживає різноманітні юридичні терміни для позначення осіб, притягуваних або притягнутих до кримінальної відповідальності і до покарання за вчинення злочину. Причому кожен термін, на думку законодавця, повинен нести в собі певне і конкретне смислове навантаження, визначене законом правове призначення.

Так, відповідно до ст. 1 Закону України "Про попереднє ув'язнення” від 30.06.1993 р.[13] щодо обвинуваченого, підсудного, підозрюваного у вчиненні злочину, за який може визначатися покарання у вигляді позбавлення волі, і засудженого, вирок у відношенні до якого ще не набув законної сили, може бути застосований як запобіжний захід взяття під варту. У випадках якщо тримання під вартою обране як запобіжний захід, щодо особи вживається термін "ув'язнений”. І такий термін вживається доти, доки не настане момент виконання і відбування покарання у вигляді позбавлення волі, тобто до прибуття, тепер вже засудженого, до місця позбавлення волі для відбування покарання.

Засудженим у кримінально-процесуальному праві визнається особа, щодо якої винесено обвинувальний вирок (ст. 334 КПК України). Згідно з кримінально-виконавчим правом засуджений — це особа, стосовно до якої вирок суду набув законної сили і якій визначена конкретна міра (вид і строк) покарання. Сьогодні ані в кримінальному, ані в кримінально-процесуальному, ані в кримінально-виконавчому законодавстві термін "ув'язнений” не вживається.

Наука кримінально-виконавчого права вивчає вид людської діяльності, яка виявляється в пізнанні і накопиченні шляхом досліджень систематизованих знань про закономірності процесу виконання і відбування кримінальних покарань та про основні властивості правового регулювання суспільних відносин у сфері виконання покарання і застосування до засуджених заходів карального і виховного впливу.

Щодо предмета науки кримінально-виконавчого права, він значно ширший за предмет відповідної галузі права. Він охоплює не тільки суспільні відносини, що виникають при виконанні і відбуванні кримінальних покарань, але й правове регулювання, закономірності та основні ознаки кримінально-виконавчого права як самостійної, окремої галузі права. Крім того, предмет науки кримінально-виконавчого права вивчає і досліджує кримінально-виконавчу політику України, діяльність органів і установ, виконуючих покарання, історію розвитку кримінально-виконавчого права, досвід інших країн у галузі законодавства та організації виконання покарань. Предмет згаданої науки також містить вивчення і критичний аналіз пенітенціарного законодавства, пенітенціарної науки і діяльності в'язниць зарубіжних країн.

Вивчаючи і досліджуючи наведені вище аспекти навколишньої дійсності, завданням науки кримінально-виконавчого права є надання всебічної допомоги практиці в підвищенні ефективності правового регулювання виконання кримінальних покарань, у виправленні засуджених.

Методологічну основу науки кримінально-виконавчого права, як і всієї правової науки, становлять положення філософії. Діалектичний метод як загальнонауковий метод пізнання соціально-правових явищ уможливлює дійсно науковий підхід щодо визначення мети і шляхів дослідження, розкриття сутності і взаємозв'язків різноманітних явищ у сфері виконання покарань, оцінки результатів дослідження, опрацювання головних понять і положень науки кримінально-виконавчого права.

Діалектичний метод є в основі не тільки комплексно-системних, але й індивідуально-наукових досліджень, які, відбиваючи специфіку предмета даної галузі правової науки, узгоджуються з цим методом як загальнонауковим методом пізнання. У науці кримінально-виконавчого права найпоширеніші такі окремо-

наукові методи дослідження: формально-догматичний (логічний), системний аналіз, статистичний, порівняльно-правовий, математичний, а також методи конкретно-соціологічних досліджень (спостереження, анкетування, опитування, експеримент і т.ін.).

Наука кримінально-виконавчого права взаємодіє з іншими галузями правової науки, особливо з наукою кримінального права. Теоретичні положення цієї науки з питань злочину і покарання складають необхідний фундамент для дослідження проблем та питань, що стосуються виконання і відбування покарань, здійснення виховного впливу на засуджених.

Наука кримінально-виконавчого права тісно пов'язана з низкою неправових наук: педагогікою, психологією, теорією економіки в їх прикладному значенні. Це зумовлено тим, що кримінально-виконавче право безпосередньо регламентує не тільки порядок та умови виконання й відбування покарання, але й певною мірою і особливий виховний процес, в якому застосовуються положення і категорії згаданих наук.

Визнання науки кримінально-виконавчого права однією з галузей правової науки зумовлює опанування відповідної навчальної дисципліни. Зміст науки кримінально-виконавчого права, її теоретичні положення і основні поняття складають зміст курсу кримінально-виконавчого права як навчальної дисципліни, що вивчається у вищих юридичних навчальних закладах.

Курс кримінально-виконавчого права розподіляється на дві частини — Загальну і Особливу. Загальна частина курсу розглядає принципи і положення кримінально-виконавчого права, розвиток цієї галузі права, джерела кримінально-виконавчого права та інші питання загального характеру, необхідні для усвідомлення і розуміння всіх конкретних і часткових питань та напрямів діяльності установ і органів, виконуючих кримінальні покарання.

Особлива частина курсу кримінально-виконавчого права має інше призначення — вона з'ясовує конкретні питання діяльності установ і органів, виконуючих кримінальні покарання.

Систему курсу кримінально-виконавчого права як навчальної дисципліни можна подати так:

загальна частина

1. Поняття кримінально-виконавчого права. Предмет і система курсу кримінально-виконавчого права як навчальної дисципліни.

2. Історія розвитку кримінально-виконавчого законодавства.

3. Правове регулювання виконання покарань. Кримінально-виконавчі правовідносини.

4. Установи виконання покарання та інші державні органи, виконуючі кримінальні покарання.

5. Правове становище засуджених.

6. Участь громадськості у виправленні засуджених.

7. Особливості правового регулювання виконання покаран-

ня в зарубіжних країнах.

особлива частина

1. Класифікація засуджених до позбавлення волі та їх розподіл по видах установ виконання покарання.

2. Режим виконання і відбування позбавлення волі в установах виконання покарання.

3. Суспільно корисна праця в установах виконання покарання.

4. Виховна робота в установах виконання покарання.

5. Загальна і професійна освіта засуджених в установах виконання покарання.

6. Особливості відбування позбавлення волі в колоніях-поселеннях.

7. Особливості відбування позбавлення волі у в'язницях.

8. Особливості відбування позбавлення волі у виховно-трудових колоніях.

9. Кримінальна, матеріальна і дисциплінарна відповідальність осіб, позбавлених волі.

10. Матеріально-побутове забезпечення і медично-санітарне обслуговування осіб, позбавлених волі.

11. Порядок і умови виконання і відбування виправних робіт без позбавлення волі.

12. Порядок і умови виконання і відбування інших видів кримінальних покарань, не пов'язаних з позбавленням волі.

13. Звільнення від відбування покарання.

14. Надзирання за особами, умовно-достроково звільненими від відбування покарання. Адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі.