4.2.2. Скасування кримінальної відповідальності

§ 1. Декриміналізація як вид скасування кримінальної відповідальності

На ряду з пом'якшенням кримінальної відповідальності, одним з можливих варіантів обмеження повноваження держави на притягнення особи до кримінальної відповідальності є скасування такого повноваження. Таке скасування, зокрема, має місце у випадках, коли вчинене особою діяння перестає визнаватися злочином. З цього моменту держава більше не повноважна ні піддати кримінальній відповідальності осіб, які вчинять подібні діяння у майбутньому (пряма дія кримінального закону), ні піддати їй осіб, що вчинили такі ж діяння до набрання відповідним законом чинності (зворотна дія закону).

В науці кримінального права усунення злочинності діяння, виключення його з числа злочинів, тобто оголошення його таким, що не визнається більше злочином і не породжує у держави повноваження на кримінальне переслідування, дістало назву декриміналізації злочину[563].

Сьогодні, очевидно, можна стверджувати, що теоретичним проблемам декриміналізації злочинів у вітчизняній кримінально-правовій науці присвячено відносно мало уваги. Більшість досліджень, що виконані як в рамках аналізу питань кримінально-правової політики держави, так і в рамках аналізу проблем вчинення про кримінальний закону, присвячені діаметрально протилежному поняттю – поняттю криміналізації. Проблеми ж декриміналізації, якщо і розглядалися в них, то побіжно, на додаток до інших. Тим не менше, навіть у відносно незначній кількості наявної літератури було вироблено досить обґрунтований і такий, що заслуговує на увагу підхід до розуміння поняття "декриміналізація злочинів”.

Декриміналізація, як і криміналізація, звичайно розглядаються як певний процес (динамічний аспект) і як результат цього процесу (статичний аспект). Так, на думку О.І. Коробеєва "декриміналізацію можна визначити як процес встановлення підстав відпадання суспільної небезпеки діянь, визнання недоцільності кримінально-правової боротьби з ними та скасування їх кримінальної караності”[564]. Полишаючи поза межами цього дослідження питання декриміналізації як процесу, оскільки вони є складовою вчення про кримінально-правову політику держави, слід зосередитися на питаннях декриміналізації як певного результату, оскільки саме в такому аспекті вона і є матеріальною підставою для зворотної дії кримінального закону.

А.М. Яковлєв пише, що в результаті декриміналізації той чи інший вид поведінки, за який раніше наступала кримінальна відповідальність, може бути або визнаний правомірним, або іншим правопорушенням, відмінним від злочину[565]. Таким чином, в результаті декриміналізації діяння, яке раніше визнавалося злочином, може бути або переведене у ранг правомірних, або визнане іншим видом правопорушення, за яке підлягають застосуванню інші, не кримінально-правові заходи відповідальності (заходи адміністративної, дисциплінарної чи цивільно-правової відповідальності тощо)[566]. У будь-якому разі діяння більше не є таким, що відповідає ознакам складу злочину, передбаченого кримінальним законом, а тому держава втрачає повноваження на кримінальне переслідування особи, що вчинила таке діяння. Не можна, однак, погодитися з висловлюваним у літературі судженням про те, що "декриміналізація може носити і факультативний характер, коли право остаточного вирішення питання про те, чи тягне це діяння кримінальну чи іншу (адміністративну, громадську) відповідальність, закон надає органам правосуддя”[567]. Фактично у даному випадку мова йде не про декриміналізацію, а про депеналізацію діяння, тобто "встановлення в законі можливості звільнення від кримінальної відповідальності за його вчинення, хоча саме діяння продовжує залишатися злочином”[568]. Тобто, якщо декриміналізація – це виключення діяння з числа злочинних, то депеналізація – це усунення застосування покарання до особи, яка вчинила діяння, що є злочином. Так, зокрема, О.І. Коробеєв, а за ним і Р.А. Сабітов, виділяють такі види депеналізації, як звільнення особи: 1) від кримінальної відповідальності; 2) від покарання; 3) від відбування покарання[569]. Тому, передбачення у кримінальному законі додаткових підстав для звільнення від кримінальної відповідальності, від покарання чи його відбування особи, яка вчинила злочин, слід розглядати не як декриміналізацію, а як інші матеріальні підстави зворотної дії кримінального закону в часі.

Не зовсім коректним уявляється і вживання терміну "часткова декриміналізація”, під якою іноді розуміється декриміналізація окремих проявів того чи іншого злочину шляхом виключення з кримінального закону чи звуження змісту його кваліфікуючих ознак. Таку "часткову декриміналізацію”, при якій у законі зберігається основний склад діяння, пропонується відмежовувати від так званої "повної декриміналізації”, коли всі ознаки того чи іншого складу злочину виключаються з кримінального закону[570]. На мій погляд, декриміналізація за означенням не може бути частковою, адже виключення з кримінального закону чи звуження принаймні однієї ознаки складу злочину, в результаті чого те чи інше діяння перестає повністю відповідати всім ознакам цього складу, вже переводить таке діяння у розряд незлочинних. Як відомо, лише повна відповідність діяння всім ознакам складу злочину є підставою кримінальної відповідальності, про відсутність же такої підстави слід говорити у всіх випадках, коли немає такої повної відповідності, незалежно від того, скільком (одній, декільком чи всім) ознакам складу злочину діяння не відповідає. Тому будь-яка декриміналізація може бути лише повною остільки, оскільки в результаті неї діяння є "повністю незлочинним”, не підпадає повністю під ознаки будь-якого із тих складів злочинів, що залишилися в кримінальному законі.

Оскільки декриміналізація діяння досягається в результаті зміни кримінального закону, то з урахуванням викладених у першому розділі цього дослідження положень про зміст і форму кримінального закону можна зробити висновок, що вона може здійснюватися трьома способами. Зміни кримінального закону, які призводять до декриміналізації діяння, можуть торкнутися, по-перше, форми кримінального закону, по-друге, – його змісту, по-третє, – форми і змісту кримінального закону одночасно. Адже відомо, що зміст і форма будь-якого явища не є застиглими і сталими, а підлягають певним змінам. "Статичним, – пише М.І. Пікуров, – залишається лише текст закону, поки він незмінний; зміст же норми не може бути таким”[571]. Тобто, одна й та ж форма кримінального закону у різний час може наповнюватися різним змістом. У свою чергу один і той же незмінний зміст може бути втілений у різні форми.

Типовою є одночасна зміна форми і змісту кримінального закону. Вона відбувається тоді, коли законодавець змінює текст кримінального закону (його форму), в результаті чого змінюються один чи декілька приписів щодо визначення злочинності діяння чи його караності (зміст кримінального закону). Подібним чином був змінений КК України при виключенні з нього статті 331 "Незаконне перетинання державного кордону”[572]. Виключивши частину форми закону – текст згаданої статті – законодавець виключив і частину змісту закону, яку вміщувала ця форма – припис про визнання злочином незаконного перетинання державного кордону України та про визначення покарання за його вчинення.

В окремих випадках можлива зміна тексту (форми) кримінального закону при залишенні незмінними його приписів (змісту), тобто скидання змістом старої форми і втілення його у новій. Такі ситуації мають місце, наприклад, при скасуванні спеціальних складів злочину з одночасним збереженням в кримінальному законі загального складу злочину. У цьому випадку кримінально-правовий припис залишається змістом кримінального закону. Змінються лише форма виразу цього змісту. Отже, говорити про декриміналізацію такого діяння у такому випадку не доводиться, оскільки і за формою, і за змістом кримінального закону воно продовжило бути злочином За образним висловом А.Н. Тарбагаєва, тут має місце лише "уявна декриміналізація”[573]: діяння продовжує залишатися злочином за змістом кримінального закону, який, при цьому, втілюється у формі, відмінній від попередньої. У подібних випадках "квазідекриміналізації” можна говорити лише про першу матеріальну підставу зворотної дії в часі кримінального закону. Новий кримінальний закон може її мати, якщо за загальний склад злочину передбачено менш сувору кримінальну відповідальність, аніж за спеціальний склад.

В інших випадках можлива зміна змісту кримінального закону при збереженні сталою його форми. Така ситуація стосується, наприклад, зміни змісту бланкетних статей. Вище вже відзначалося, що в диспозиціях таких статей лише описується діяння, що полягає у порушенні певних правил поведінки, сформульованих в нормативно-правових актах іншої галузевої належності, та, як правило, його суспільно небезпечні наслідки (форма кримінального закону). Зміст такої статті, тобто кримінально-правовий припис, що міститься в ній, встановлюється на підставі системного тлумачення кримінального закону та відповідного норматвино-правового акта іншої галузі. Природно, що вказані нормативні акти, зазнають періодичних змін, внаслідок яких одні види діянь можуть перейти з категорії правомірних в категорію порушення правил, інші – навпаки.

Наприклад, статтею 212 КК України встановлено відповідальність за "умисне ухилення від сплати податків, зборів, інших обов'язкових платежів, що входять в систему оподаткування, введених у встановленому законом порядку”. Вносячи зміни до податкового законодавства законодавець може вводити нові або скасовувати існуючі податки, збори чи обов'язкові платежі. Це, безумовно, змінює (відповідно: розширює чи звужує) обсяг діянь, які визнаються злочинними на підставі статті 212 КК України.

На думку Л.П. Брич та В.О. Навроцького в тих випадках, коли скасовується обов'язок сплачувати певний вид платежів, ухилення від якого мало місце, можна говорити про зміну обстановки як підставу звільнення від кримінальної відповідальності особи, яка вчинила відповідний злочин[574]. Однак з таким твердженням погодитися не можна. Адже при звільненні від кримінальної відповідальності за певне діяння воно і під час його вчинення, і під час прийняття рішення про таке звільнення, було і залишається злочинним. В ситуації ж, що розглядається, вчинене особою раніше діяння на певний момент перестає відповідати ознакам складу злочину.

Свого часу ще М.Д. Дурманов висловлював думку, що зміна нормативних актів, до яких відсилають бланкетні статті Особливої частини кримінального закону може потягнути звуження чи розширення обсягу передбаченої ними злочинної поведінки[575]. Розвиваючи далі подібний підхід, О. Дудоров дійшов цілком обгрунтованого висновку про те, що "у тому разі, коли законодавець виключає той чи інший податок обо збір із системи оподаткування або іншим чином скасовує обов'язковість його сплати, ст. 212 КК при незмінності її описово-бланкетнох диспозиції наповнюється новим змістом – обсяг поведінки, забороненої під загрозою покарання, фактично звужується. Діяння, яке полягає в ухиленні від сплати скасованого податку або збору виключається з кола кримінально-караних діянь, тобто декриміналізується. У зв'язку з цим у такій ситуації потрібно вбачати … підставу для застосування імперативного положення про зворотну дію в часі закону про кримінальну відповідальність, що скасовує злочинність діяння”[576]. Таким чином, криміналізація чи декриміналізація у даному випадку відбувається без зміни форми кримінального закону.

Отже, в результаті зміни форми, змісту чи одночасно форми і змісту кримінального закону може бути здійснена декриміналізація злочину. У цьому плані набуття чинності КК України 2001 року дало досить обширне коло прикладів такої декриміналізації[577]. Не ставлячи за мету визначити всі випадки декриміналізації в новому КК України, нижче розглянемо лише способи декриміналізації діянь, які використовувалися українським законодавцем при прийнятті КК 2001 року, або раніше, при внесенні змін до колишніх кримінальних законів, а також і такі, які хоч і не використовувалися, але все ж теоретично мислимі і практично можливі.

Законом, що усуває злочинність діяння, вважається закон, який оголошує про декриміналізацію цього діяння, тобто про його виключення з Кримінального кодексу і, відповідно, про скасування кримінальної відповідальності за його вчинення[578]. Як стверджує Ю.В. Баулін, різниця між злочином та кримінально не протиправним діянням полягає у тому, що останнє може не мати або законодавчої форми злочину (кримінальної протиправності), або його соціального змісту (суспільної небезпечності), або, нарешті, того й іншого разом. Відповідно першу групу незлочинних вчинків він називає обставинами, що виключають кримінальну протиправність діяння, другу – обставинами, що виключають суспільну небезпечність діяння, нарешті третю – обставинами, що виключають кримінальну протиправність та суспільну небезпечність діяння[579]. В результаті декриміналізації діяння, яке досі визнавалося злочином, переходить в одну з названих груп незлочинних вчинків. Тому декриміналізація може бути здійснена відповідно трьома шляхами. По-перше, діяння може бути визнано законодавцем кримінально не протиправним. По-друге, воно може бути визнано ним таким, що хоч формально і підпадає під ознаки кримінально протиправного, але є не суспільно небезпечним, а, отже, і злочинним. По-третє, законодавець може визнати те чи інше діяння й таким, що не є ні кримінально протиправним, ні суспільно небезпечним.

Як відомо, кримінально протиправним є лише таке діяння, яке відповідає всім ознакам складу злочину, передбаченого кримінальним законом. Таким чином, декриміналізація діяння шляхом переведення його до групи кримінально не протиправних може бути здійснена шляхом виключення з кримінального закону, включення до нього або звуження змісту принаймні однієї з ознак будь-якого елементу складу злочину, якому відповідає таке діяння. Сказане дозволяє підтримати запропонований у літературі підхід до визначення способів декриміналізації діяння за елементами складу злочину[580].

У вітчизняній кримінально-правовій науці першою традиційно першим серед елементів складу злочину досліджується його об'єкт. Слід відзначити, що єдності у розумінні того, що ж саме є об'єктом складу злочину, на сьогодні ще так і не досягнуто, однак всі криміналісти сходяться на тому, що ним є певна соціальна цінність, на яку посягає злочин. Дискусія ж, в основному, точиться навколо питання про те, що ж саме є цією цінністю: суспільне відношення, право, інтерес, людина тощо[581].

З прийняттям КК України 2001 року загальний об'єкт кримінально-правової охорони був значною мірою розширений. Так, зокрема, в новому Кодексі з'явилися цілі нові розділи Особливої частини, які передбачають відповідальність за посягання на такі родові об'єкти, які раніше або взагалі не визнавалися об'єктами кримінально-правової охорони (Розділ ХVІ "Злочини у сфері використання електронно-обчислювальних машин (комп'ютерів), систем та комп'ютерних мереж”), або ж вважалися об'єктами лише окремих конкретних злочинів (наприклад, Розділ ІІІ "Злочини проти волі, честі та гідності особи”, Розділ ІV "Злочини проти статевої свободи та статевої недоторканості особи” та інші). Крім того, в межах раніше відомих родових об'єктів з'явилися нові конкретні об'єкти кримінально-правової охорони (наприклад, право на освіту, право на безоплатну медичну допомогу в рамках родового об'єкту злочинів проти виборчих, трудових та інших особистих прав і свобод людини і громадянина і т.д.). Очевидно, що оскільки розширення загального об'єкту кримінально-правової охорони свідчить про розширення повноважень держави на притягнення особи до кримінальної відповідальності, то такі зміни кримінального закону не є підставою для його зворотної дії в часі. Навпаки, такою підставою є звуження загального об'єкту кримінально-правової охорони, яке відбувається шляхом виключення з нього окремих безпосередніх об'єктів.

Одним з безпосередніх об'єктів, кримінальна відповідальність за посягання на який передбачалася КК України 1960 року, була честь та гідність особи. Натомість при прийняття КК України 2001 року законодавець відмовився від криміналізації посягань на цей об'єкт, не передбачивши кримінальної відповідальності за наклеп та образу, при чому як за загальний склад цих злочинів (статті 125 і 126 КК України 1960 року), так і за спеціальні склади образи (статті 1763, 189, 1891, 237 КК України 1960 року). Очевидно, законодавцем були сприйняті пропозиції окремих юристів про можливість ефективної протидії таким правопорушенням виключно заходами цивільно-правової відповідальності. У будь-якому разі, декриміналізація названих злочинів була здійснена, шляхом виключення їх об'єкта з кола об'єктів кримінально-правової охорони. Виходячи з цього, можна твердити про наявність матеріальної підстави для зворотної дії КК України відносно осіб, які до 1 вересня 2001 року вчинили наклеп чи образу.

Традиційно поряд з об'єктом складу злочину досліджуються також ознаки предмета злочину і потерпілого від злочину. Під предметом злочину звичайно розуміються "будь-які речі матеріального світу, з певними властивостями яких кримінальний закон пов'язує наявність в діях особи ознак конкретного складу злочину”[582]. О.Е. Радутний цілком обгрунтовано розширює поняття предмета злочину за рахунок віднесення до нього і інших явищ об'єктивного світу: інформації, енергії тощо[583]. У деяких випадках новим кримінальним законом звужено ознаки предмета окремих злочинів і тим самим декриміналізовано посягання на такі предмети, які більше не підпадають під ці ознаки. Так, наприклад, якщо в статті 70 КК України 1960 року серед предметів контрабанди згадувалася валюта, то відповідно до статті 201 КК України 2001 року її незаконне переміщення через митний кордон України вже не становить складу кримінально-караної контрабанди[584]. Таким чином, коло предметів контрабанди у новому КК України було звужене, а значить у цій частині його стаття 201, як така, що декриміналізує назване діяння, має зворотну дію в часі.

Звуження кола предметів злочину можливе не лише шляхом виключення окремих його видів з переліку (як це мало місце у випадку з контрабандою), але й шляхом введення до визначення предмета злочину додаткової ознаки, внаслідок чого також обмежується коло мислимих у понятті предметів. Наприклад, статтею 2071 КК України 1960 року передбачалася кримінальна відповідальність за жорстоке поводження з тваринами. У статті ж 299 КК України 2001 року здійснено звуження предмета цього злочину – ним тепер визнаються лише хребетні тварини. З цього можна зробити висновок, що жорстоке поводження з тваринами, які не належать до хребетних (наприклад, голкошкірими, членистоногими, хордовими та іншими) декриміналізоване і ця декриміналізація є підставою для зворотної дії кримінального закону в часі.

Звуження кола потерпілих від злочину, і тим самим декриміналізація діянь також можливе як шляхом виключення певних груп потерпілих з переліку, так і шляхом розширення кількості ознак обсягу поняття потерпілого від конкретного злочину, за рахунок чого досягається зменшення його змісту.

Перший спосіб мав місце, наприклад, при декриміналізації опору представникові громадськості (який не є членом громадського формування з охорони громадського порядку) при охороні ним громадського порядку. Кримінальна відповідальність за такі дії передбачалася статтею 188 КК України 1960 року нарівні з відповідальністю за опір представникові влади. У статті ж 342 КК України 2001 року було збережено відповідальність за опір представникові влади, і не передбачено відповідальність за опір представникові громадськості, який не є членом громадського формування з охорони громадського порядку. Таким чином, названі особи були виведені з кола потерпілих від злочину, передбаченого статтею 342 КК України, а отже опір їм при охороні ними громадського порядку – декриміналізований.

До другого способу законодавець вдався, наприклад, у 1960 році, коли в статті 121 КК України 1960 року передбачив кримінальну відповідальність за вчинення розпутних дій щодо особи, яка не досягла шістнадцятирічного віку. До цього, відповідно до статті 163 КК України 1927 року потерпілими від розбещення визнавалися всі неповнолітні, тобто особи віком до вісімнадцяти років. Отже, ввівши додаткову ознаку для характеристики потерпілого – не просто неповнолітній, а такий неповнолітній, що не досяг 16 років – законодавець тим самим вивів з кола потерпілих від цього злочину осіб у віці від 16 до 18 років і тим самим декриміналізував вчинення розпутних дій щодо них. На цій підставі стаття 121 КК України 1960 року в частині декриміналізації розбещення неповнолітніх у віці від 16 до 18 років повинна була мати зворотну дію в часі.

Широкі можливості для декриміналізації діянь відкриваються при зміні ознак, що входять до об'єктивної сторони складу злочину. Традиційно вважається, що до таких ознак відносяться діяння (дія чи бездіяльність), його суспільно-небезпечні наслідки, причинний зв'язок між діянням та суспільно небезпечними наслідками, час, місце, спосіб, знаряддя та засоби, а також обстановка вчинення діяння[585]. З усіх названих ознак об'єктивної сторони складу злочину окремими авторами обов'язковими вважаються діяння, наслідки та причинний зв'язок між ними, а всі інші ознаки – факультативними. Інші ж криміналісти вважають обов'язковою ознакою лише суспільно небезпечне діяння, а інші – факультативними[586]. Втім, як слушно наголошує М.І. Бажанов, така класифікація ознак об'єктивної сторони складу злочину стосується лише наукової абстракції – так званого загального складу злочину. В кожному ж конкретному складі злочину всі ознаки його об'єктивної сторони (як і будь-якого іншого елемента) є обов'язковими і без них наявність самого злочину неможлива[587]. Тому виключення чи звуження будь-якої ознаки об'єктивної сторони конкретного свідчить про декриміналізацію певної низки діянь.

Декриміналізація шляхом виключення з кримінального закону такої ознаки об'єктивної сторони складу злочину як кримінально протиправне діяння найбільш показова у тих випадках, коли з диспозиції статті Особливої частини КК виключається одне чи декілька з альтернативних діянь. Так, наприклад, склад злочину, передбаченого частиною 2 статті 182 КК України 1960 року, міг бути виконаний шляхом вчинення двох альтернативних дій. Цією статтею передбачалася кримінальна відповідальність за приховування (за старою термінологією – утаювання) майна, на яке накладено арешт, або яке описано, а також за розтрату такого майна. У статті ж 388 КК України 2001 року передбачено кримінальну відповідальність лише за приховування майна, що підлягає конфіскації, або на яке накладено арешт чи яке описано. Таким чином, законодавець декриміналізував таке діяння, як розтрата згаданого майна (тобто будь-які випадки його відчуження чи споживання), зберігши її лише за приховування цього майна (тобто невидачу його компетентним органам або ховання від них)[588].

З усіх ознак, що складають об'єктивну сторону складу злочину, лише причинний зв'язок між протиправним діянням та суспільно небезпечними наслідками не може бути предметом декриміналізації. Це викликано тим, що в так званих формальних складах злочину, в яких не передбачаються суспільно небезпечні наслідки, причинний зв'язок також не є ознакою складу; в так званих же матеріальних складах злочину, де передбачені суспільно небезпечні наслідки, причинний зв'язок є іманентною ознакою. Матеріальний склад злочину без причинного зв'язку існувати не може, а тому виключення цієї ознаки зі складу злочину можливе лише тоді і остільки, коли і оскільки з нього виключаються суспільно небезпечні наслідки[589].

Декриміналізація злочину шляхом внесення змін у визначенні його суспільно небезпечних наслідків можлива декількома способами. По-перше, це може бути виключення з кримінального закону одного з видів суспільно небезпечних наслідків діяння. Так, наприклад, Законом України від 7 липня 1992 року "Про внесення доповнень і змін до Кримінального кодексу України, Кримінально-процесуального кодексу Української РСР і Кодексу Української РСР про адміністративні правопорушення” була викладена у новій редакції диспозиція частини 1 статті 215 КК України 1960 року[590]. Ця нова редакція, на відміну від попередньої, більше не передбачала в якості суспільно небезпечних наслідків порушення правил безпеки руху та експлуатації транспорту заподіяння істотної матеріальної шкоди. Таким чином були декриміналізовані ті порушення правил безпеки руху чи експлуатації транспортних засобів, які потягли за собою названі суспільно небезпечні наслідки. У зв'язку з цим судова колегія в кримінальних справах Верховного Суду України в ухвалі від 9 серпня 1994 року по справі К. визнала, що оскільки "кримінальну відповідальність за порушення правил безпеки руху, що заподіяло значну матеріальну шкоду, з ч. 1 ст. 215 КК виключено”, то назване положення кримінального закону в цій частині має зворотну дію[591]. В КК України 2001 року з кола суспільно небезпечних наслідків цього злочину було також виключено заподіяння потерпілому легких тілесних ушкоджень. Очевидно, що і в цьому разі, як у вище наведеному прикладі, є підстава для зворотної дії кримінального закону в часі.

По-друге, декриміналізація шляхом зміни визначення суспільно небезпечних наслідків діяння може бути здійснена і при збільшенні того розміру цих наслідків, який є мінімально необхідним для констатації наявності складу злочину. Такий спосіб декриміналізації законодавець вжив, зокрема, коли при прийнятті КК України 2001 року у десять разів підвищив мінімальний розмір кримінально караного ухилення від сплати податків. Якщо згідно частини 1 статті 1482 КК України 1960 року ухилення від сплати податків визнавалося злочином, якщо це діяння призвело до ненадходження до бюджетів чи державних цільових фондів коштів які в сто і більше разів перевищують установлений законодавством неоподатковуваний мінімум доходів громадян, то відповідно до частини 1 статті 212 КК України 2001 року таке діяння є злочином, якщо його наслідком є несплата податків, зборів чи інших обов'язкових платежів на суму, яка в тисячу і більше разів перевищує встановлений законодавством неоподатковуваний мінімум доходів громадян. Таким чином, ухилення від сплати податків на суму від ста до однієї тисячі (виключно) неоподатковуваних мінімумів доходів громадян було декриміналізоване, і це є підставою для зворотної дії в часі статті (в цій частині) частини 1 статті 212 КК України.

По-третє, про декриміналізацію можна говорити і в тому разі, коли вказівка на суспільно небезпечні наслідки діяння вводиться до складу злочину, який до цього був формальним. Визначення у такому складі його суспільно небезпечних наслідків, звужує коло злочинного, оскільки ті діяння, які підпадали під ознаки цього складу, коли він був формальним, але не призводили до вказаних наслідків, віднині не можуть бути визнані злочинами. Слід відзначити, що тенденція до перетворення формальних складів злочинів на матеріальні, а отже і до декриміналізації низки діянь, досить рельєфно проявилася у новому кримінальному законі України. Так, зокрема, на матеріальні були перетворені ті склади злочинів, які раніше містили в якості своєї ознаки адміністративну преюдицію. Сказане, наприклад, стосується такого злочину як заготівля, перероблення або збування радіоактивно забруднених продуктів харчування чи іншої продукції. У частині 1 статті 2272 КК України 1960 року склад цього злочину визначався як формальний. У частині ж 1 статті 327 КК України 2001 року таке діяння є злочином лише тоді, коли воно створило загрозу загибелі людей чи настання інших тяжких наслідків, або заподіяло шкоду здоров'ю потерпілого. Отже заготівля, перероблення або збування радіоактивно забруднених продуктів харчування чи іншої продукції, які мали інші наслідки, чи не мали жодних, у КК України 2001 року були декриміналізовані.

Разом з тим, декриміналізація злочину неможлива шляхом виключення з його складу вказівки на суспільно небезпечні наслідки взагалі. В такому разі відбувається процес, протилежний описаному вище: склад злочину перетворюється з так званого матеріального на так званий формальний, що, навпаки, дає підставу говорити про криміналізацію цілої низки діянь, які не охоплювалися попередньою редакцією закону. Так, наприклад, відповідно до статті 1484 КК України 1960 року фіктивне підприємництво визнавалося злочином лише тоді, коли воно завдало матеріальної шкоди державі, банку, кредитній установі, іншим юридичним особам або громадянам. Відповідно ж до статті 205 КК України 2001 року це діяння є злочином незалежно від його наслідків, тобто його склад сконструйований як формальний. Таким чином відбулася криміналізація значного кола діянь, які становлять собою фіктивне підприємництво, але не пов'язані із заподіянням матеріальної шкоди фізичним або юридичним особам чи державі. Доцільність подібних змін кримінального закону, на мій погляд, є досить сумнівною, оскільки домінуючою тенденцією його розвитку має, очевидно, бути конкретизація злочинності діянь. Без сумніву, подібна зміна кримінального закону не може бути й підставою для його зворотної дії в часі.

Досить рідко законодавець вдається до декриміналізації злочинів шляхом введення до їх складів чи звуження таких ознак його об'єктивної сторони, як час, місце, знаряддя чи засоби, спосіб та обстановка їх вчинення. Тим не менше, декриміналізація через зміну цих ознак є теоретично можливою, і, більше того, іноді практично вживаною.

Вернуться к содержанию  |  Продолжение главы