Учебное издание подготовлено для специалистов в области права, практикующих юристов, студентов и преподавателей ВУЗов с целью изучения уголовно-правовой науки.
Формат: документ WORD в заархивированном виде.
Год: 2009
СОДЕРЖАНИЕ
ПРЕДИСЛОВИЕ
Тема 1. УГОЛОВНОЕ ПРАВО УКРАИНЫ
1. Понятие уголовного права
2. Сущность и истоки права
3. Задача уголовного права
4. Уголовное правосознание общества и право
Тема 2. УГОЛОВНЫЙ ЗАКОН УКРАИНЫ
1. Понятие уголовного закона Украины
2. История развития уголовного законодательства Ук ¬ раины
3. Система и структура уголовного закона Ук ¬ раины
4. Предмет уголовного законодательства Украины и науки уголовного права
5. Общественные возможности уголовного законода ¬ ства
6. Задача уголовного закона
7. Принципы уголовного законодательства
8. Действие уголовного закона в пространстве
9. Действие уголовного закона во времени
10. Толкование уголовного закона
Тема 3. Уголовная ответственность
1. Понятие уголовной ответственности
2. Основания уголовной ответственности
3. Освобождение от уголовной ответственности
Тема 4. Понятие преступления
1. Определение понятия преступления
2. Главные признаки преступления
3. Класификация преступления
Тема 5. Состав преступления
1. Понятие состава преступления
2. Класификация составов преступления
Тема 6. ОБЪЕКТ И ПРЕДМЕТ ПРЕСТУПЛЕНИЯ
1. Общее определение объекта преступления
2. Понятие непосредственного объекта уголовно-пра ¬ вового охраны
3. Конкретизация непосредственного объекта преступления
4. Классификация и система объектов уголовно-пра ¬ вового охраны
5. Предмет преступления
6. Классификация предметов преступления
7. Взаимосвязь предмета преступления с объектом и объ ¬ тивно стороной
Тема 7. Объективная сторона преступления
1. Понятие объективной стороны преступления
2. Общественно опасное деяние, действие и бездействие
3. Преступные последствия
4. Причинная связь в уголовном праве
5. Способ, место, время, орудия и обстановка учи ¬ ние преступления
6. Классификация преступлений по признакам объективной сто ¬ роны
Тема 8. СУБЪЕКТ ПРЕСТУПЛЕНИЯ
1. Понятие субъекта преступления
2. Возраст уголовной ответственности
3. Вменяемость и невменяемость
4. Специальные признаки субъекта преступления
Тема 9. Субъективная сторона преступления
1. Понятие субъективной стороны преступления
2. Вина: понятие, формы, виды
3. Факультативные признаки субъективной стороны стекла ¬ ду преступления - мотивы, цель, эмоции
4. Влияние ошибки на вину
Тема 10. ОБСТОЯТЕЛЬСТВА, ИСКЛЮЧАЮЩИЕ ЗЛО ¬ ДЕЙСТВИЯ ДЕЙСТВИЯ
1. Общее понятие и виды обстоятельств, исключающих преступность деяния
2. Необходимая оборона
3. Крайняя необходимость
4. Правомерность причинения вреда преступнику при йо ¬ го задержании
5. Физическое или психическое принуждение
6. Выполнение обязательного приказа или распоряжения
7. Деяние, связанное с риском
8. Выполнение специального задания
Тема 11. СТАДИИ совершение умышленного ЗЛО ¬ ЧИНА
1. Общее понятие и виды стадий совершения навмис ¬ ного преступления
2. Оконченное преступление
3. Приготовление к преступлению
4. Покушение на преступление
5. Добровольный отказ от окончания преступления
Тема 12. СОУЧАСТИЕ В ПРЕСТУПЛЕНИИ
1. Понятие соучастия
2. Формы и виды соучастия
3. Виды соучастников
4. Причастность к преступлению
Тема 13. МНОЖЕСТВ ПРЕСТУПЛЕНИЙ
1. Понятие множества преступлений
2. Виды множества преступлений
3. Повторность преступлений
4. Совокупность преступлений
5. Рецидив преступлений
Тема 14. НАКАЗАНИЯ ЗА ПРЕСТУПЛЕНИЕ
1. Понятие наказания
2. Цель наказания
3. Система наказаний
4. Виды наказаний
Тема 15. НАЗНАЧЕНИЕ НАКАЗАНИЯ
1. Общие принципы назначения наказания
2. Назначение наказания по совокупности преступлений
3. Назначение наказания по совокупности приговоров
4. Назначение более мягкого наказания, чем перед ¬ видано законом
5. Зачет предварительного заключения и содержания под стражей
Тема 16. ОСВОБОЖДЕНИЕ ОТ НАКАЗАНИЯ
1. Общие основания освобождения от наказания
2. Виды освобождения от наказания
3. Судимость
Тема 17. ПРИНУДИТЕЛЬНЫЕ МЕРЫ МЕДИЦИНСКОГО
ХАРАКТЕРА И ПРИНУДИТЕЛЬНОЕ ЛЕЧЕНИЕ
1. Понятие и цель принудительных мер медицинского ха ¬ рактеру
2. Виды принудительных мер медицинского характера
3. Принудительное лечение
Тема 18. ОСОБЕННОСТИ УГОЛОВНОЙ Отв ¬ венности И НАКАЗАНИЯ неполной НОЛИТНИХ
Библиография
ПЕРЕДМОВА
Кримінальне право є система правосвідомості, правових знань, переконань, поглядів; окрема галузь законодавства та наукова правова дисципліна.
У законодавстві різних держав ця галузь права має назву від назви покарання: Strafresht (Німеччина), наказателно право (Болгарія, Югославія), ргаvо кагne (Польща, Чехія), або від назви злочину: Сгіminal Law (США, Англія).
Руська назва «уголовне право» походить від назви вбивців та покарання. У ст. 3-5 «Руської Правди» вбивці називались «головниками», а покарання - «головництвом». На цій основі були створені правові норми давньоруського права, за якими наступала відповідальність у голову (головою). Як повідомляє Іпатіївський літопис, у староруськім праві існували норми про відповідальність князя волостию, а чоловіка (боярина) головою: «Рядь наш так єсть: оже ся князь извинить, то в волость, а муж у голову»'. М. Грушевський викрив цю принципову норму таким чином: «Порядок (властиво - умова) у нас такий: коли завинить князь, то волостию (має бути караний), а чоловік (боярин) головою...»2. На підставі цієї норми можна було судити князя і відібрати у нього волость за провину, а боярина карати смертю за переступ. Певна сукупність таких норм і утворили окрему галузь кримінального права, права про відповідальність головою (у голову).
Отже, ми маємо свою, київеько-руську назву цієї галузі права - уголовне право - і нам зовсім не потрібна чужа назва — кримінальне право. Крім того, що термін «кримінальне» не слов'янського, а латинського походження, на відмінність від терміну «уголовне», його вживання веде до суттєвих змістових збочень, оскільки українською мовою кримінальний, значить, злочинний, тобто: кримінальний аборт і кримінальний закон, кримінальні (злочинні) структури, злочинний (кримінальний) кодекс і т. ін.3
Найперша і найголовніша суспільна функція кримінального права - це функція захисту найбільш цінних, найважливіших суспільних відносин - життя особи, її здоров'я, майна, честі, гідності та інших, а також інтересів громадських організацій (об'єднань громадян) і держави.
Кримінальне право захищає ці суспільні блага від заподіяння в їх сфері тяжкої шкоди (смерті, тілесних ушкоджень, викрадення чи знищення або пошкодження майна, приниження честі та гідності і т. ін.).
Засобами захисту право має покарання - застосування від імені держави заходів, які позбавляють злочинця певних благ (майна, волі і т. ін.).
Кримінальне право має завдання вести ефективну боротьбу зі злочинами. Не зі злочинністю, а зі злочинами. Боротьба зі злочинністю — це справа не юридична, а політична справа, не юристів, а політиків. Бо кількісно та якісно (динаміка, структура, рівень тощо) злочинність як суспільне явище майже не залежить від роботи окремих юристів — слідчих, суддів, прокурорів. Причини злочинності - це економічні, політичні, культурні та інші суспільні умови життя людей, вирішення яких не залежить від окремих юристів. Отже, перед кримінальним правом (законодавством) можна і треба ставити такі завдання, які воно може виконати, чи з допомогою якого вони можуть бути виконані.
Ефективність боротьби зі злочинами, з їх окремими видами, залежить, головним чином, від трьох умов:
а) стану та досконалості кримінального законодавства;
б) рівня підготовленості фахівців-юристів - виконавців закону, їх професіоналізму;
в) якості роботи всіх правоохоронних органів та суду — штатного комплекту кадрів, повного забезпечення сучасними технічними засобами, високого авторитету серед населення і підтримки їх зусиль громадськістю.
В основі цих перших двох найважливіших умов лежить наука кримінального права, бо без її розвитку держава не може мати досконалого кримінального законодавства. Рівень професіональної підготовки фахівців-юристів також залежить від стану та розвитку науки кримінального права, а ще більше від її викладання та вивчення.
Для підготовки працівників органів МВС вивчення саме кримінального права має вирішальне значення. Викриття злочину, розшук злочинців та збирання доказів вчиненого злочину визначається саме ознаками злочину, встановленого кримінальним законом. Не можна шукати те, не знаючи що. Не можна викрити злочинця, якщо не знати - вчинила певна особа злочин, чи ні. А що таке злочин, які він має ознаки - це встановлює лише кримінальний закон, а вивчає їх наука кримінального права як навчальна дисципліна. Масштабом, мірою злочину наука кримінального права розробила і використовує склад злочину, яким є вся сукупність встановлених кримінальним законом ознак певного злочину. Кожен злочин має свій, властивий лише йому склад. Для кримінальної відповідальності склад злочину є підстава і підґрунтя. Особу можна притягти до кримінальної відповів дальності лише в тому разі, коли вчинене нею містить всі (без винятку) ознаки певного злочину, передбаченого конкретною статтею кримінального закону. Ознаки складу злочину є також і предметом доказу вини. Звинуватити особу можна лише тоді, коли будуть викриті в її діях всі ознаки злочину. Звинувачувати у вчиненні злочину і притягти до кримінальної відповідальності не можна взагалі, за щось невизначене. Кримінальна відповідальність - це відповідальність дуже конкретна, занадто певна - лише за передбачене кримінальним законом конкретне діяння, яке містить склад певного злочину. Кримінально-правова практика, тобто практика застосування, реалізації кримінального закону — це юридична алгебра або юридична аптека. Тут все дуже певно, конкретно і визначено. Навіть невеличка неточність у цій практиці тягне за собою грубу помилку, порушення закону та прав, інтересів людини.
Якось до мене звернувся слідчий з проханням дати пораду як кваліфікувати дії 15-річного хлопця, який вночі, п'яний, заліз у хлів до сусіда і зарізав корову та свиню. Я нічого не міг йому порадити, оскільки слідчий не встановив мотиву цих дій. Хоч мотив у цих діях і не був обов'язковою ознакою всіх можливих складів злочину (ст. 194 чи ст. 296 КК України), але його відсутність не давала можливості застосувати кримінальний закон, оскільки залежно від мотиву ці дії мають дуже відмінну юридичну кваліфікацію. Якщо вони були вчинені з мотиву помсти, то вони передбачені ст. 194 КК України, але за віком цей хлопець не може бути суб'єктом цього злочину (не має ознак суб'єкта - кримінальна відповідальність за ч. 1 ст. 194 КК настає з 16-ти років) і тому він не може бути притягнутим до кримінальної відповідальності
за відсутністю в його діях складу злочину, який передбачає ст. 194 КК. Якщо ж він вчинив ці дії з хуліганських мотивів, то він є суб'єктом злочину згідно ч. З ет. 296 КК, яка передбачає кримінальну відповідальність за особливо зухвале хуліганство з 14-ти років.
Отже, кримінальний закон можна застосовувати лише тоді і там, де і коли повністю встановлені всі ознаки складу злочину. Не можна кваліфікувати певні дії особи, якщо в них встановлено 99,99 % ознак складу злочину. Кримінально-правовій кваліфікації можуть бути піддані певні дії лише тоді, коли в них встановлено 100 % ознак складу злочину. Помилки в кваліфікації злочинів - це найпоширеніший вид помилок у слідчо-прокурорській та судовій практиці. Аналіз цих помилок показує, що це помилки в якійсь одній, здавалося б, не дуже істотній ознаці складу злочину - й' або знехтували, або не врахували (про неї забули). Навколо саме таких ознак точаться дискусії, суперечки. Деякі з них тривають роками, десятиріччями. Це правильне, нормальне явище науки кримінального права, бо лише так вона може розвиватися і дати підґрунтя для новел законодавства, для створення правового законодавства, правової держави.
Правові наукові та практичні суперечки і дискусії корисні ще й тим, що право взагалі, а кримінальне зокрема,- це насамперед і головним чином визначення конкретних меж (обмежень). Кожна правова норма, кожен правовий інститут має певні, конкретні межі (обмеження). Злочин, вина, вік, співучасть, замах, покарання у вигляді позбавлення волі - все має чіткі визначені межі. Немає меж - немає права. Право - це межі, кордони, тини, встановлені законом. І тому юристом-фахівцем можна назвати лише того, хто ці межі знає.
Кримінальне право має значення базової дисципліни і для інших юридичних дисциплін - кримінального процесу, криміналістики та деяких інших. Для правильного і ефективного розслідування справи треба чітко і певно знати, що і кого шукати, що чи кого треба викрити, які докази для цього треба знайти і т. ін. Всі ці завдання визначаються саме ознаками складу злочину, встановленого кримінальним законом.
Наведемо приклад, коли було притягнуто до кримінальної відповідальності громадянина, у якого на залізничному вокзалі у чемодані знайдено фінський ніж, що належав до холодної зброї. Між слідчим та прокурором виникла суперечка про наявність у діях цього громадянина складу злочину, передбаченого ч. 2 ст. 263 КК. Суперечка виникла тому, що ч. 2 ст. 263 КК України передбачає відповідальність за виготовлення, збут та носіння холодної зброї, а відповідальності за зберігання холодної зброї законом не встановлено. Отже, треба визначити - зберігав чи носив у чемодані громадянин фінський ніж. Тобто треба доказати - для зберігання чи для носіння речей використовувався чемодан. Безперечно, що чемодан як господарська річ використовується і для носіння, і для зберігання речей. Але все ж таки головне призначення чемодана не для щоденного, постійного носіння речей. Він використовується, головним чином, для зберігання речей. Навіть тоді, коли речі в чемодані переносять чи перевозять, то використовують його не для носіння речей, а для зберігання. Відповідні речі можна перенести чи перевезти і без чемодана. А зберігати речі все-таки краще, зручніше та безпечніше в чемодані. Якраз для цього чемодан завжди має замок. Отже, речі в чемодані зберігають, а збереження холодної зброї складу злочину не містить і тому підстав для притягнення до кримінальної відповідальності немає. Таким чином, доказ у кримінальній справі - це доказ наявності чи відсутності певних ознак складу злочину і нічого більше.
Мабуть, найскладнішим в реалізації кримінальної відповідальності є питання про встановлення вини, винуватості особи у вчиненні злочину, у заподіянні певної шкоди.
Винен чи не винен? Це є центральне і найголовніше питання правосуддя. У кримінальному судочинстві його вирішують слідчий, прокурор, суд. Лише це питання у демократичному кримінальному судочинстві вирішують присяжні засідателі.
Критерії вини і межі винуватості, а також юридичні особливості та ознаки невинно заподіяної шкоди встановлює кримінальний закон (ст. 23; 24 і 25 КК України). Закон встановлює і міру вини (види). Практично важливо встановиш не тільки вину, але й її вид, оскільки деякі злочини можуть бути вчинені лише за певним її видом. Наприклад, доведення до самогубства (ст. 120 КК України) може бути вчинено необережно і навмисно. Навмисність доведення до самогубства може мата лише побічний (евентуальний) умисел. Але з прямим умислом цей злочин вчинений бути не може, бо це вже буде не доведення до самогубства, а вбивство (ст. 115 КК). Багато злочинів можуть бути лише навмисними і не можуть бути необережними, наприклад, викрадення (ст. 185-191 КК). Майже всі злочини проти особи можуть бути навмисними і необережними. Встановити правильно форму (умисел чи необережність) і різновид (умисел - прямий чи побічний, необережність - злочинна самонадійніеть чи злочинна недбалість) вини під час посягання на особу - найважливіше в кримінальній відповідальності за ці злочини. Хоча деякі злочини проти особи вчинюються лише навмисно, наприклад, зґвалтування, проведення аборту, наклеп, образа. Але більшість таких злочинів можуть бути вчинені як навмисно, так і необережно (вбивство, заподіяння тілесних ушкоджень). Неправильне встановлення вини в цих злочинах призводить до дуже значних збочень у реалізації кримінального законодавства, у самій сутності правосуддя. Адже навмисне вбивство карається позбавленням волі на строк до 15-ти років, або довічним позбавленням волі (ст. 115 КК України), а необережне - лише позбавленням волі на строк до 5-ти років (ст. 119 КК); заподіяння тяжких тілесних ушкоджень карається позбавленням волі на строк до 8-ми років (ч. 1 ст. 121 КК), а необережних - до 2 років обмеження волі (ст. 128 КК).
Оціночні критерії встановлення вини (усвідомлював чи не усвідомлював винний при вчиненні злочину його суспільну сутність, передбачав чи не передбачав він настання злочинних наслідків своїх дій, бажав чи не бажав їх настання - все залежить від суб'єктивної оцінки слідчого, прокурора, судді, бо ці психологічні ознаки інтелекту та волі злочинця не можна ні доказати, ні спростувати: що для одного юриста - злочинцем, безсумнівно, усвідомлювалось, передбачалось та бажалось, те ж саме для іншого не усвідомлювалось злочинцем, і не передбачалось, і не бажалось), а також слабка освітня підготовка юристів-фахівців призводять до дуже значних помилок під час вирішення конкретних кримінальних справ. Наприклад, у справі Т., який у стані сп'яніння заподіяв ножем потерпілій К. сімнадцять поранень (17!) у життєво важливі органи, судова колегія Верховного Суду України не визнала, що Т. бажав настання смерті потерпілої К., і засудила його не за посягання на її життя, а за заподіяння тілесних ушкоджень.1
Особливо багато помилок трапляється під час встановлення вини при заподіянні тілесних ушкоджень, від яких настала смерть потерпілого. При цьому не враховується, що смерть взагалі і завжди спричиняється через заподіяння потерпілому тілесних ушкоджень. Ніяк інакше смерть заподіяна бути не може. Тобто будь-який злочин проти життя вчинюється через злочин проти здоров'я.
Це значить, щокожне вбивство містить у собі і злочин проти здоров'я, бо немає вбивства без тілесних ушкоджень. Відрізняються ці злочини тільки виною. Там, де і коли злочинець передбачає настання смерті, то незалежно від його вини стосовно тілесних ушкоджень, він чинить навмисне вбивство.
Тут я не можу викладати весь зміст теми про суб'єктивну сторону злочину. Хочу лише наголосити на те важливе значення, яке має правильне встановлення вини при вчиненні злочину та необхідність ретельного й наполегливого вивчення відповідної теми цього курсу.
Важливі й формальні завдання кримінального права. На першому місці тут є законодавче визначення поняття злочину. Що таке злочин і чим він відрізняється від інших порушень закону? Адже лише за вчинення злочину особа підлягає кримінальній відповідальності і кримінальному покаранню - найсуворішому державному примусові. На це запитання намагались відповісти юристи всіх часів і епох, починаючи з юристів Стародавнього Риму, але задовільної відповіді на нього немає й сьогодні.'
Найпоширенішим є визначення злочину як діяння (порушення закону), яке заборонено під погрозою покарання. Найістотніший недолік такого визначення поняття злочину полягає в тому, що воно не вказує - чому саме це діяння заборонено законом. Головне в злочині - зло, що чинить він особі та суспільству, про що добре видно з його української назви. Цю головну ознаку злочину відзначали майже всі видатні юристи (Ч. Беккарія, В. Блекстон, М. С. Таган-цев, М. І. Ковальов), але у законодавчому визначенні злочину вона чомусь не вказана.
У радянській кримінально-правовій літературі подана дуже поширена і така ж безпідставна критика визначення поняття злочину в іноземних законодавствах («буржуазних»). Але радянське законодавче визначення поняття злочину ще гірше, бо воно зовсім не наукове і не юридичне. У ст. 7 Кримінального кодексу України 1960 р. злочин визначався як «передбачене кримінальним законом суспільне небезпечне діяння (дія чи бездіяльність), що посягає на суспільний лад України, його політичну та економічну системи, власність, особу, політичні, трудові, майнові та інші права і свободи громадян, а також інше посягання на правопорядок - суспільне небезпечне діяння, передбачене кримінальним законом».
Подвійна вказівка на суспільну небезпечність діяння у цьому визначенні не могла зробиш його науковим, бо головний його зміст - це ідеологічний штамп - «посягання на суспільний лад», на «політичну та економічну системи», оскільки ніякий окремий злочин не може посягати ні на суспільний лад, ні на політичну чи економічну систему держави.
Отже, законодавче визначення злочину не має певник ознак, не вказує на його суттєві відмінності від інших правопорушень, що занадто ускладнює вивчення поняття злочину. К. Кенні радить початківцям перейти до вивчення поняття злочину після вивчення інших інститутів кримінального права.'
У новому Кримінальному кодексі України поняття злочину визначається краще, ніж у Кримінальному кодексі України 1960 року, але і воно має істотні вади та недоліки. У ст. 11 КК злочином визнається суспільне небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність).
По-перше, таке визначення поняття злочину не дає відповіді на запитання - чому саме це діяння заборонено законом? За якими ознаками кримінальний закон відносить його до злочинів?
По-друге, це визначення не дає можливості відрізнити злочин від адміністративного вчинку чи від цивільного делікту, які також бувають суспільне небезпечними.
Кримінальний закон визначає також види, систему, міру і мету покарання.
Види, система і міра покарання - це законодавче обмеження покарання. Суд (і тільки суд) може призначити лише таке покарання за вчинений злочин і в тій мірі, які безпосередньо визначені законом. Вийти за ці межі суд або не може зовсім (не може призначити покарання більш суворе), або може лише у випадках, передбачених законом, призначити покарання більш м'яке, ніж передбачено певною санкцією норми.
Одне із найскладніших і суперечливих питань науки кримінального права і кримінального законодавства - це питання про мету кримінального покарання. Вважається, що головне завдання кримінального законодавства і мета застосування кримінального покарання в тому, щоб запобігти вчиненню нових злочинів (Ч. Беккаріа, В. Блекстон, А. Фейєрбах, М. Таганцев, М. Ковальов та багато інших криміналістів). Але ці автори розуміли, що кожне нове призначення покарання доказує його неспроможність.
Взагалі ж, покарання призначається для досягнення практичних наслідків:
1. Позбавити покарану особу можливості на певний час або назавжди вчинити новий злочин (особиста (приватна) превенція).
2. Покаранням злочинця вплинути на інших громадян і таким чином відвернути їх від наміру вчинити злочин (загальна превенція).
В обох випадках метою покарання є запобігання злочинам. Виникає запитання: наскільки ця мета реальна, і взагалі, чи вона може бути досягнутою?
Якщо кримінальне покарання обмежити лише цією метою, то у справі невиправного злочинця покарання немає сенсу.
У старовину покарання призначалось, головним чином, для задоволення почуття потерпілого чи його близьких. У Стародавньому Римі злочинців вішали на задоволення рідних убитого. В Англії ще в 1741 р. був виданий королівський указ про повішення вбивці за проханням рідних убитого.'
Багато філософів і юристів вважали і вважають, що покарання призначається для задоволення суспільного-почуття справедливості. Сократ і Платон, навпаки, вважали, що заподіяння людині зла ніколи не може бути справедливим, навіть і тоді, коли ця людина заподіяла зло нам. Але все ж таки більшість наших сучасників метою покарання вважають відповідність страждання (покарання) і гріха (злочину).
Таким чином, кримінальне покарання призначається для досягнення не однієї мети, а цілої низки суспільних наслідків - запобігання злочинам, задоволення суспільного почуття справедливості, забезпечення суспільної та особистої безпеки,впевненості.
Викладене переконує в тому, які важливі та складні питання вирішує кримінальне законодавство і вивчає навчальна дисципліна «кримінальне право». Курс лекцій, який автор пропонує студентам вищих юридичних навчальних закладів, є його 40-річним досвідом викладання цього курсу у Свердловському юридичному інституті (1965-1969 рр) у Вищій слідчій школі МВС Росії (1969-1993 рр.) та у Національній академії внутрішніх справ України.
Для глибокого, належного або хоча б задовільного вивчення курсу «Кримінальне право і законодавство України. Частина загальна» моїх лекцій зовсім недостатньо. Ці ле«-ції можуть бути лише провідною аріадниною ниткою у багатому й широкому матеріалі, який треба вивчити.